El carácter del régimen político de Venezuela

O caráter do regime político da Venezuela

ХАРАКТЕР ПОЛІТИЧНОГО РЕЖИМУ ВЕНЕСУЕЛИ

 

Statement of the Revolutionary Communist International Tendency (RCIT), jointly issued by Convergencia Socialista (RCIT Section in Argentina) and the International Bureau of the RCIT, 20.07.2024, https://convergenciadecombate.blogspot.com and www.thecommunists.net

 

 

 

In 1989, a popular rebellion took place in Venezuela known as Caracazo as it was concentrated in the capital of the country. In this uprising, the oppressed masses rebelled against the IMF economic austerity plan, carried out by the neoliberal government of President Carlos Andrés Pérez. Despite the terrible repression by police and army – several thousand people were killed – the government was unable to end the crisis.

 

These mobilizations were followed by an attempted military coup d'état in 1992, led by Hugo Chávez Frías. The coup failed but it positioned Chávez as a leader for a way out of the crisis. After leaving prison, he participated and won the presidential elections in 1998 – a process similar to that of Perón in Argentina.

 

The Venezuelan leader's path is well known. He knew how to read and intervene skilfully in the Venezuelan situation. The masses rejected the neoliberal policies that had led the country to one of its greatest debacles and Chavez assumed the government with a patriotic rhetoric that was transformed into a leftist one at the same time that the working class and the people pushed in that direction. The first Chavismo was characterized by the co-optation of leftist groups and parties, one of the most important ones was the Communist Party of Venezuela. He pushed everyone (those who did not dissolve) into following the leader and his political party, the Unified Socialist Party of Venezuela (PSUV).

 

These steps were accompanied by the same audacity in foreign policy. Chavez intended to facilitate create a new left around what he called 21st century socialism. He even planned to facilitate an international with the like-minded populist groups, the Fifth International.

 

This 21st century socialism did not differ much from traditional social democracy, which emerged from the Second International, except for its “Caribbean” methods and characteristics of a political movement born in a semi-colonial country.

 

The Chavista offensive was not only directed against neoliberalism, it was also a full-blown attack against the revolutionary experiences of the 20th century and in particular, against Marxism. As we have pointed out, the first period of Chavista governments was conditioned by the tendency of class struggle in Venezuela and the rest of America, which pushed the government to adopt a leftist discourse. It also forced it to carry out democratic reforms, within the margins of the bourgeois democratic political regime, but which were great conquests for the masses, in a semi-colonial country, making great concessions to the mass movement.

 

However, at the same time, it also guaranteed a place for big business multinationals, even Yankee ones like Halliburton, which was a privileged partner of the Venezuelan state oil company, PDVSA – at the same time as Hugo Chávez railed against imperialism.

 

In this way, Chavismo was established as a kind of left-wing Bonapartism, which mediated by seeking class conciliation, but without curtailing the bourgeois democratic regime, but rather pushing it in a progressive direction, without overstepping its limits.

 

Along with this policy, there was a material basis that allowed Chavez to win one election after another, with margins of participation and votes unprecedented in Venezuelan history: the cycle of economic expansion of capitalism between 2002 and 2008.

 

The price of a barrel of oil and the capitalist expansion of those years allowed Venezuela to experience a period of economic prosperity based on the exploitation of the only industry the country has, with resources unique in America: the oil industry.

 

Not only because of the death of Hugo Chavez, but fundamentally because of the crisis of the world economy in 2008, this political process came to an end. It could not have been otherwise, since it never broke nor sought to break with the framework of the capitalist system. It was a process led by a political expression of the Venezuelan petty bourgeoisie – the group of paratroopers who led the coup attempt along with Chavez in 1992 – who could not lead any revolution and ended up being the best administrator of semi-colonial capitalism.

 

The arrival of Nicolás Maduro as the head of the government reflected the need for a change in the Venezuelan political regime, the beginning of the protests against Chavismo with a growing participation of workers to these, due to the high cost of living, began to show this shift that later became a qualitative leap in the repression by the government against popular mobilizations.

 

Thousands of political prisoners have passed through Maduro's prisons since 2014. The regime not only represses and imprisons any opponent or independent journalist but has also killed dozens of protesters.

 

“Workers have also been the target of an offensive by the repression forces of the government for several years. The reasons for this is that they go out to protest or because they make complaints of corruption. This is what we saw, for example, most recently with Bartolo Guerra, a worker with 24 years of service in PDVSA, who was criminalized after he made strong accusations of corruption, began to criminalize him and he was arbitrarily detained by the DGCIM intelligence agency.” (La Izquierda Diario)

 

The repression that is particularly cruel to the working class is carried out not only by the state apparatus, but also by Chavista paramilitary groups that attack anyone who resists the dictatorship of Nicolás Maduro.

 

The prohibition of independent left-wing parties, the imprisonment of workers and union activists, and political assassination are common currency in the Venezuelan regime. In addition to this brutal oppression of the people, there is the silent horror that produced famine and an enormous impoverishment that the masses have been suffering for years. The political regime of Venezuela, like that of Nicaragua, managed to perpetuate the plan that the entire world bourgeoisie carried out in 2020, with the COVID Counterrevolution, the elimination of public freedoms typical of the bourgeois democratic regime, to guarantee the implementation of anti-worker adjustment plans.

 

The Revolutionary Communist International Tendency (RCIT) and its section in Argentina – Convergencia Socialista – call for the support of the working class and the masses against the Maduro regime. The only solution is the replacement of this capitalist regime by a workers and popular government as part of a socialist federation of Latin America!

 

Declaración de la Corriente Comunista Revolucionaria Internacional (RCIT), emitida conjuntamente por Convergencia Socialista (Sección CCRI en Argentina) y el Buró Internacional de la CCRI, 20.07.2024, https://convergenciadecombate.blogspot.com y www.thecommunists.net

 

 

 

En 1989 se produce en Venezuela una rebelión popular conocida como Caracazo, ya que se concentra en la capital del país.

 

En ese levantamiento las masas oprimidas se rebelaron contra el plan económico de ajuste fondomonetarista, llevado adelante por el gobierno neoliberal del presidente Carlos Andrés Pérez.

 

A pesar de la terrible represión, el gobierno no logró cerrar la crisis, a estas movilizaciones les siguió un intento de golpe de Estado militar, encabezado por Hugo Chávez Frías.

 

El golpe fracasó pero posicionó a Chávez como una alternativa de recambio ante la crisis, lo que le permitió ganar las elecciones presidenciales al salir de la cárcel, un proceso similar al de Perón en Argentina.

 

El derrotero del caudillo venezolano es conocido, supo leer e intervenir hábilmente en la situación venezolana, las masas rechazan las políticas neoliberales que habían llevado al país a una de sus mayores debacles y Chávez asumió el gobierno con una retórica patriótica que se fue transformando en izquierdista al tiempo que la clase obrera y el pueblo empujaban hacia ahí. El primer chavismo se caracterizó por la cooptación de grupos y partidos de izquierda, uno de los fundamentales fue el partido comunista de Venezuela, encerró a todos (los que no se disolvieron) en el seguidismo al líder y a su partido político, el partido socialista unificado de Venezuela (PSUV).

 

Estos pasos fueron acompañados de la misma audacia en la política exterior, Chávez pretendió fundar una nueva izquierda en torno a lo que llamó el socialismo del siglo XXI, incluso fundó una internacional con los grupos populistas afines, la V internacional.

 

Este socialismo del siglo XXI no difería en mucho de la socialdemocracia tradicional, salida de la II internacional, salvo por sus modos “caribeños” y características propias de una corriente política nacida en un país semicolonial.

 

La ofensiva del chavismo no fue dirigida solamente contra el neoliberalismo, fue un ataque en regla contra las experiencias revolucionarias del siglo XX y en particular, contra el marxismo.

 

Como señalamos, el primer período de gobiernos chavistas estuvo condicionado por la tendencia de la lucha de clases en Venezuela y el resto de América, que empujó al gobierno a asumir un discurso izquierdista, pero también lo obligó a llevar adelante reformas democráticas, dentro de los márgenes del régimen político democrático burgués, pero que fueron grandes conquistas para las masas, en un país semicolonial, realizando grandes concesiones al movimiento de masas, pero también garantizando grandes negocios para las multinacionales, incluso yanquis como Halliburton, que fue un socio privilegiado de la compañía estatal de petróleo de Venezuela, Pdvsa, mientras Hugo Chávez despotricaba contra el imperialismo

 

De esta manera el chavismo se erigió como una especie de bonapartismo de izquierda, que mediaba buscando la conciliación de clases, pero sin cercenar el régimen democrático burgués, sino empujándolo en una dirección progresiva, sin traspasar sus límites.

 

Junto a esta política existió una base material que le permitió a Chavez ganar una elección tras otra, con márgenes de participación y de votos inéditos en la historia venezolana, fue el ciclo de expansión del capitalismo entre el año 2002 y 2008.

 

El precio del barril de petróleo y la expansión capitalista de esos años, permitieron a Venezuela, vivir un periodo de bonanza económica basada en la explotación de la única industria que posee el país, con unos recursos únicos en América, la industria petrolera.

 

No solo por la muerte de Hugo Chávez, sino fundamentalmente por la crisis del 2008, este proceso político llegó a su fin, no podía ser de otra manera ya que jamás rompió ni buscó romper los marcos del sistema capitalista, fue un proceso conducido por una expresión de la pequeña burguesía venezolana (el grupo de paracaidistas que protagonizó el intento de golpe junto con Chávez) que no podía encabezar ninguna revolución y terminó siendo el mejor administrador del capitalismo semicolonial.

 

La llegada de Nicolás Maduro al gobierno fue la expresión de la necesidad de un cambio en el régimen político venezolano, el comienzo de las protestas contra el chavismo con una creciente adhesión de los trabajadores a estas, por la carestía de la vida, comenzaron a mostrar este cambio que luego dio una salto cualitativo en la represión por parte del gobierno contra las movilizaciones populares.

 

Miles de presos políticos pasaron por las cárceles de Maduro desde el 2014, el régimen no sólo reprime y encarcela a cualquier opositor o periodista independiente, sino que también asesinó a decenas de manifestantes.

 

“Los trabajadores también son blanco de una ofensiva represiva con organismos militares por parte del gobierno desde hace varios años y que no cesa, ya sea porque salen a protestar o porque realizan denuncias de corrupción. Es lo que vimos más recientemente con Bartolo Guerra, trabajador con 24 años de servicio en PDVSA, que luego de hacer fuertes denuncias de corrupción, pasaron a criminalizarlo y ser detenido arbitrariamente por los servicios de inteligencia DGCIM.“ (La Izquierda Diario)

 

La represión que se ensaña particularmente con la clase obrera, no es llevada adelante solo por el aparato de Estado, sino que el chavismo cuenta con grupos parapoliciales que atacan a todo aquel que resiste a la dictadura de Nicolás Maduro.

 

La prohibición de partidos de la izquierda independiente, el encarcelamiento de obreros y activistas sindicales, el asesinato político son moneda corriente en el régimen venezolano. A esta brutal opresión sobre el pueblo, se suma el terror silencioso que produjo la hambruna y la enorme pauperizacion que sufren las masas desde hace años, el régimen político de Venezuela, al igual que el de Nicaragua, lograron perpetuar el plan que toda la burguesía mundial llevó adelante en 2020, con la contrarrevolución Covid, la eliminación de las libertades publicas propias del régimen democrático burgués, para garantizar la aplicación de los planes de ajuste anti obreros.

 

La Corriente Internacional Comunista Revolucionaria (CCRI) y su sección en Argentina – Convergencia Socialista – llaman al apoyo de la clase trabajadora y las masas contra la dictadura de Maduro. ¡La única solución es la sustitución de este régimen capitalista por un gobierno obrero y popular como parte de una federación socialista de América Latina!

 

 

 

Declaração da Corrente Comunista Revolucionária Internacional (CCRI/RCIT), emitida conjuntamente pela Convergência Socialista (Seção da CCRI na Argentina) e pelo Bureau Internacional da CCRI, 20.07.2024, https://convergenciadecombate.blogspot.com e www.thecommunists.net

 

 

 

Em 1989, ocorreu uma rebelião popular na Venezuela, conhecida como Caracazo, que se concentrou na capital do país.

 

Nesse levante, as massas oprimidas se rebelaram contra o plano de ajuste econômico executado pelo governo neoliberal do presidente Carlos Andres Perez.

 

Apesar da terrível repressão, o governo não conseguiu encerrar a crise, e essas mobilizações foram seguidas por uma tentativa de golpe de Estado militar, liderada por Hugo Chávez Frías.

 

O golpe fracassou, mas posicionou Chávez como uma alternativa de substituição à crise, o que permitiu que ele vencesse as eleições presidenciais após sua libertação da prisão, um processo semelhante ao de Perón na Argentina.

 

O curso do caudilho venezuelano é bem conhecido, ele soube ler e intervir habilmente na situação venezuelana, as massas rejeitaram as políticas neoliberais que haviam levado o país a um de seus maiores desastres e Chávez assumiu o governo com uma retórica patriótica que gradualmente se tornou esquerdista à medida que a classe trabalhadora e o povo o pressionavam. O primeiro chavismo foi caracterizado pela cooptação de grupos e partidos de esquerda, sendo um dos principais o Partido Comunista da Venezuela, que obrigou todos (aqueles que não se dissolveram) a seguir o líder e seu partido político, o Partido Socialista Unificado da Venezuela (PSUV).

 

Essas medidas foram acompanhadas pela mesma ousadia na política externa. Chávez procurou fundar uma nova esquerda em torno do que ele chamou de socialismo do século XXI, chegando a fundar uma organização internacional com grupos populistas com ideias semelhantes, a V Internacional.

 

Esse socialismo do século XXI não diferia muito da social-democracia tradicional, que surgiu da Segunda Internacional, exceto por suas formas "caribenhas" e pelas características de uma corrente política nascida em um país semicolonial.

 

A ofensiva do chavismo não foi dirigida apenas contra o neoliberalismo, foi um ataque completo contra as experiências revolucionárias do século XX e, em particular, contra o marxismo.

 

Como apontamos, o primeiro período dos governos chavistas foi condicionado pela tendência da luta de classes na Venezuela e no resto da América, o que levou o governo a assumir um discurso de esquerda, mas também o forçou a realizar reformas democráticas, dentro das margens do regime político democrático burguês, mas que representaram grandes ganhos para as massas, em um país semicolonial, fazendo grandes concessões ao movimento de massas, mas também garantindo grandes negócios para as multinacionais, incluindo ianques como a Halliburton, que era uma parceira privilegiada da empresa petrolífera estatal venezuelana, a PDVSA, enquanto Hugo Chávez discursava contra o imperialismo.

 

Desse modo, o chavismo se constituiu como uma espécie de bonapartismo de esquerda, que mediou a busca da conciliação de classes, mas sem cortar o regime democrático-burguês, mas empurrando-o em uma direção progressiva, sem ultrapassar seus limites.

 

Junto com essa política, havia uma base material que permitiu que Chávez vencesse eleição após eleição, com margens de participação e votos inéditas na história da Venezuela: o ciclo de expansão capitalista entre 2002 e 2008.

 

O preço do barril de petróleo e a expansão capitalista daqueles anos permitiram que a Venezuela vivesse um período de bonança econômica baseado na exploração da única indústria do país, com recursos únicos nas Américas, a indústria do petróleo.

 

Não apenas por causa da morte de Hugo Chávez, mas fundamentalmente por causa da crise de 2008, esse processo político chegou ao fim, e não poderia ser de outra forma, já que ele nunca rompeu ou procurou romper as estruturas do sistema capitalista, foi um processo liderado por uma expressão da pequena burguesia venezuelana (o grupo de paraquedistas que encenou a tentativa de golpe junto com Chávez) que não conseguiu liderar nenhuma revolução e acabou sendo o melhor administrador do capitalismo semicolonial.

 

A chegada de Nicolás Maduro ao governo foi a expressão da necessidade de uma mudança no regime político venezuelano, o início dos protestos contra o chavismo com uma crescente adesão dos trabalhadores a estes, devido ao alto custo de vida, começou a mostrar essa mudança, que depois deu um salto qualitativo na repressão do governo contra as mobilizações populares.

 

Milhares de presos políticos passaram pelas prisões de Maduro desde 2014, o regime não apenas reprime e prende qualquer opositor ou jornalista independente, mas também assassinou dezenas de manifestantes.

 

"Os trabalhadores também têm sido alvo de uma ofensiva repressiva do governo há vários anos, que não cessa, seja porque eles saem para protestar ou porque denunciam a corrupção. Foi o que vimos mais recentemente com Bartolo Guerra, um trabalhador com 24 anos de serviço na PDVSA, que depois de fazer fortes denúncias de corrupção, foi criminalizado e detido arbitrariamente pelos serviços de inteligência da DGCIM" (La Izquierda Diario).

 

A repressão, que é particularmente feroz contra a classe trabalhadora, não é realizada apenas pelo aparato estatal, mas o chavismo tem grupos parapoliciais que atacam qualquer um que resista à ditadura de Nicolás Maduro.

 

A proibição de partidos de esquerda independentes, a prisão de trabalhadores e ativistas sindicais e os assassinatos políticos são comuns no regime venezuelano. A essa brutal opressão do povo, além do terror silencioso produzido pela fome e pelo enorme empobrecimento que as massas vêm sofrendo há anos, o regime político da Venezuela, assim como o da Nicarágua, conseguiu perpetuar o plano que toda a burguesia mundial executou em 2020, com a contrarrevolução da Covid, a eliminação das liberdades públicas próprias do regime democrático burguês, para garantir a aplicação dos planos de ajuste antitrabalhadores.

 

A Corrente Comunista Internacional Revolucionária (CCRI) e sua seção na Argentina - Convergência Socialista - pedem o apoio da classe trabalhadora e das massas contra a ditadura de Maduro. A única solução é a substituição desse regime capitalista por um governo operário e popular como parte de uma federação socialista da América Latina!

 

Заява Революційної Комуністичної Міжнародної Тенденції (RCIT), спільно видана Convergencia Socialista (секція RCIT в Аргентині) та Міжнародним бюро RCIT, 20.07.2024, https://convergenciadecombate.blogspot.com та www.thecommunists.net

 

 

 

У 1989 році у Венесуелі відбулося народне повстання, відоме як Каракасо, оскільки воно було зосереджене в столиці країни. У цьому повстанні пригноблені маси повстали проти плану жорсткої економічної економії МВФ, який впроваджувався неоліберальним урядом президента Карлоса Андреса Переса. Незважаючи на жахливі репресії з боку поліції та армії - кілька тисяч людей було вбито - уряд не зміг покласти край кризі.

 

За цими мобілізаціями послідувала спроба військового перевороту в 1992 році на чолі з Уго Чавесом Фріасом. Переворот зазнав невдачі, але позиціонував Чавеса як лідера, здатного вивести країну з кризи. Вийшовши з в'язниці, він взяв участь і виграв президентські вибори в 1998 році – процес, подібний до того, як це зробив Перон в Аргентині.

 

Шлях венесуельського лідера добре відомий. Він умів читати і вміло втручатися у венесуельську ситуацію. Маси відкинули неоліберальну політику, яка привела країну до однієї з найбільших катастроф, і Чавес прийшов до влади з патріотичною риторикою, яка трансформувалася в ліву по мірі того, як робітничий клас і народ штовхали її в цьому напрямку. Спочатку чавізм характеризувався кооптацією лівих груп і партій, однією з найважливіших з яких була Комуністична партія Венесуели. Він підштовхнув усіх (тих, що не розпалися) слідувати за лідером і його політичною партією, Єдиною соціалістичною партією Венесуели (PSUV).

 

Ці кроки супроводжувалися такою ж зухвалістю у зовнішній політиці. Чавес мав намір сприяти створенню нових лівих сил навколо того, що він називав соціалізмом 21-го століття. Він навіть планував сприяти створенню інтернаціоналу з популістськими групами-однодумцями, П'ятого інтернаціоналу.

 

Цей соціалізм 21-го століття мало чим відрізнявся від традиційної соціал-демократії, що виникла з Другого Інтернаціоналу, за винятком його «карибських» методів і характеристик політичного руху, що народився в напівколоніальній країні.

 

Наступ чавістів був спрямований не лише проти неолібералізму, але й проти революційного досвіду 20-го століття і, зокрема, проти марксизму. Як ми вже зазначали, перший період правління чавістських урядів був зумовлений тенденцією класової боротьби у Венесуелі та решті Америки, яка підштовхувала уряд до прийняття лівого дискурсу. Це також змусило його проводити демократичні реформи, в межах буржуазно-демократичного політичного режиму, але які стали великими завоюваннями для мас, в напівколоніальній країні, йдучи на великі поступки масовому руху.

 

Однак, водночас, це також гарантувало місце для великих транснаціональних корпорацій, навіть американських, таких як Halliburton, яка була привілейованим партнером венесуельської державної нафтової компанії PDVSA – в той самий час, коли Уго Чавес виступав проти імперіалізму.

 

Таким чином, чавізм утвердився як різновид лівого бонапартизму, який здійснював посередництво, шукаючи класового примирення, але не обмежуючи буржуазно-демократичний режим, а скоріше підштовхуючи його в прогресивному напрямку, не виходячи за його межі.

 

Поряд з цією політикою існувала матеріальна основа, яка дозволяла Чавесу вигравати одні вибори за іншими з безпрецедентною в історії Венесуели кількістю голосів: цикл економічної експансії капіталізму між 2002 і 2008 роками.

 

Ціна бареля нафти та капіталістична експансія тих років дозволили Венесуелі пережити період економічного процвітання, заснованого на експлуатації єдиної галузі, яка є в країні, з унікальними для Америки ресурсами: нафтовидобувної промисловості.

 

Не лише через смерть Уго Чавеса, але й, головним чином, через кризу світової економіки у 2008 році, цей політичний процес завершився. Інакше й бути не могло, оскільки він ніколи не поривав і не прагнув поривати з рамками капіталістичної системи.

 

Це був процес, очолений політичним виразником венесуельської дрібної буржуазії – групою десантників, які очолили спробу державного перевороту разом з Чавесом у 1992 році, – яка не змогла очолити жодної революції і в підсумку стала найкращим адміністратором напівколоніального капіталізму.

 

Прихід Ніколаса Мадуро на чолі уряду відображав необхідність зміни політичного режиму у Венесуелі, початок протестів проти чавізму зі зростаючою участю в них робітників, через високу вартість життя, почав демонструвати цей зсув, який згодом став якісним стрибком у репресіях уряду проти народних мобілізацій.

 

Тисячі політичних в'язнів пройшли через в'язниці Мадуро з 2014 року. Режим не лише репресує та ув'язнює будь-якого опозиціонера чи незалежного журналіста, але й вбиває десятки протестувальників.

 

«Робітники також є об'єктом наступу репресивних сил уряду протягом кількох років. Причинами цього є те, що вони виходять на акції протесту або скаржаться на корупцію. Це те, що ми бачили, наприклад, зовсім недавно з Бартоло Герра, працівником з 24-річним стажем роботи в PDVSA, який був криміналізований після того, як він виступив з сильними звинуваченнями в корупції, проти нього почали порушувати кримінальну справу і він був свавільно затриманий спецслужбою DGCIM». (La Izquierda Diario)

 

Особливо жорстокі репресії проти робітничого класу здійснюються не лише державним апаратом, але й воєнізованими угрупованнями чавістів, які нападають на всіх, хто чинить опір диктатурі Ніколаса Мадуро.

 

Заборона незалежних лівих партій, ув'язнення робітників і профспілкових активістів, політичні вбивства – звичайна практика венесуельського режиму. На додаток до цього жорстокого гноблення народу, існує тихий терор, який породив голод і величезне зубожіння, від якого маси страждають роками. Політичний режим Венесуели, як і Нікарагуа, зумів увічнити план, який вся світова буржуазія здійснила в 2020 році, за допомогою COVID-контрреволюції, ліквідації громадських свобод, характерних для буржуазно-демократичного режиму, щоб гарантувати реалізацію антиробітничих планів пристосування.

 

Революційна Комуністична Міжнародна Тенденція (RCIT) та її відділення в Аргентині – Convergencia Socialista – закликають підтримати боротьбу робітничого класу та мас проти режиму Мадуро. Єдиним рішенням є заміна цього капіталістичного режиму на робітничий і народний уряд в рамках соціалістичної федерації Латинської Америки!