¿Es Turquía una potencia (sub)imperialista?

Является ли Турция (суб-)империалистической державой?

Чи є Туреччина (суб-)імперіалістичною державою?

 

The economic, political and military features of the Turkish state, its class character and the programmatic consequences for socialists. A contribution to an ongoing debate amongst Marxists

 

A Pamphlet (with 2 Figures and 10 Tables) by Michael Pröbsting, International Secretary of the Revolutionary Communist International Tendency (RCIT), 25 September 2022, www.thecommunists.net

 

 

 

 

Contents

 

 

 

PART 1

Introduction

 

On the practical meaning of Marxist analysis of imperialism

 

A brief summary of the Marxist category of imperialism

 

“Sub-imperialism” vs “semi-colonial regional power”: notes on two opposite conceptions

 

 

PART 2

The dependent and semi-colonial character of Türkiye’s economy

 

 

PART 3

The Erdoğan government: a bonapartist regime combined with limited bourgeois-parliamentary democracy

 

Türkiye’s role as a regional military power

 

Türkiye: An Advanced Capitalist Semi-Colony and a Semi-Colonial Regional Power

 

 

PART 4

Marxist tactics in Türkiye’s military interventions

 

On the anti-Muslim and anti-Turkish tradition of Great Russian chauvinism as well as of European Occidentalism

 

Conclusions

 

* * * * *

 

Note of the Editorial Board: This essay contains two figures. For technical reasons these can only be viewed in the pdf version of the book which can be downloaded below.

 

 

 

Introduction

 

The latest RCIT statement about the conflict between Armenia and Azerbaijan has provoked some debates among socialists in Russia. One point which is particularly controversial, is the class character of Türkiye (“Turkey” [1]) and the subsequent tasks of socialists in case of a military conflict between Russia and Türkiye.

We consider Türkiye as an advanced semi-colonial capitalist state with certain features of a regional power. This has consequences for our military tactics, as we elaborated in our statement: “The character of the conflict could change if Russia would send troops to intervene on the side of Armenia. In such a case, it would no longer be a war between two semi-colonial countries but rather one between an imperialist power, on one side, and a semi-colony (or two semi-colonies if Turkey would intervene in support of Baku) on the other side. In such a situation, the RCIT would advocate defeat for Russian imperialism and its Armenian ally and support for the camp of Azerbaijan (and Turkey), without lending political support for the regimes in Baku and Ankara. A defeat for Russian imperialism would weaken its grip of the Caucasus. Furthermore, it would be also a devastating blow for the bonapartist-totalitarian Putin regime. However, Russian troops have not intervened in the conflict yet and such a turn also does not seem likely, at least in the short term. In any case, the RCIT and Socialist Tendency advocate the slogan: Drive Russian imperialism out of the Caucasus!“ ^[2]

In contrast, our critics view Türkiye rather as an imperialist or a sub-imperialist state and would not side with it in case of a conflict with Russian imperialism.

In the following essay we want to explain our class analysis of Turkish capitalism – its economic, political and military features – in more detail. We shall also discuss again the issue of military tactics in a conflict between Russia and Türkiye.

 

On the practical meaning of Marxist analysis of imperialism

 

The RCIT has always emphasized the crucial importance of the Marxist theory of imperialism in order to understand the main developments in world politics in the first decades of the 21^st century. We have pointed out that the main characteristics of capitalism today are the total decay of this system and the resulting acceleration of the contradictions between the classes and states. Among the most important manifestations of this development are the dramatic escalation of Great Power rivalry as well as the increasing number of conflicts between imperialist powers and semi-colonial countries.

Our scientific work in this regard has resulted, among others, in the recognition of the emergence of new imperialist powers – most importantly China [3] and Russia [4] – and the resulting rivalry between these Eastern Great Powers and the old Western Great Powers (U.S., Western Europe, and Japan). [5]

Likewise, we have analysed in much detail the different forms of imperialist super-exploitation of the oppressed people of the Global South. [6]

All these theoretical efforts did not have only an analytical purpose but were also essential for informing our political perspective and tactical conclusions. As we said numerous times, it is impossible to have a correct orientation in the current world situation without understanding the class character of the states and the resulting regional and global contradictions between these.

For these reasons, we have put many efforts in analysing the imperialist character of new emerging powers like Russia and China because only such an analysis allows to take a correct approach in the Great Power rivalry – the position of revolutionary defeatist opposition against all imperialist states. We summarised our position on such inter-imperialist conflicts in the slogans: Workers and Oppressed: Fight all Great Powers in East and West! International Unity of Struggle against all Great Powers – U.S., China, EU, Russia and Japan! In Conflicts between Great Powers: The Main Enemy is at Home! Transformation of the Imperialist War into Revolutionary Civil War! [7]

Our analysis of Russian imperialism has also helped us to recognize the dual character of the conflict which opened on 24 February – the imperialist, reactionary character of Putin’s invasion against a semi-colonial country (Ukraine) and the inter-imperialist conflict between NATO and Russia. Recognizing these two lines of contradictions – two processes which are interdependent and influence each other but are not identical – the RCIT has advocated since the beginning of the war a dual tactic of, on one hand, revolutionary defensism of Ukraine against Putin’s invasion and, on the other hand, revolutionary defeatism against NATO as well as Russian imperialism. We have summarised our position in the slogan: Defend the Ukraine against Putin’s invasion! Against Russian and against NATO imperialism! [8]

The example of the Ukraine War demonstrates how crucial it is for Marxists to have a clear class characterization of the states involved in a given conflict as well as a concrete analysis of the totality of the different lines of contradictions.

It is therefore crucial not to characterize a state wrongly as “imperialist” as many socialists in Russia (and globally) do in the case of Türkiye. Such a mistaken analysis can easily result in refusing support for a semi-colonial country like Türkiye in a conflict with an imperialist power – a position which would only aid the imperialists.

It can not go unmentioned that until the last one or two years hardly any self-proclaimed Marxist organization recognized the imperialist character of Russia and China. The RCIT was nearly alone in analysing the tremendous changes in the world situation and the character of the Great Power rivalry since the beginning of the century. [9] Likewise, most organisations failed to fully understand the nature and consequences of the relations between imperialist powers and semi-colonial countries and, hence, they failed to take a consistent line in defence of the oppressed people against the imperialist barbarians. [10]

For all these reasons, it has been no surprise that only very few socialist organisations stood the test of the Ukraine War and managed to defend the Ukraine and, at the same time, taking a dual defeatist line against both NATO as well as Russian imperialism!

And, we shall add, not a small part of those who refuse to recognize the semi-colonial character of Türkiye also fail to recognize the semi-colonial character of the Ukraine and to defend it against Russian imperialism. This is hardly a coincidence! It reflects a lack of fundamental understanding of the Marxist theory of imperialism and its inherent differentiation between imperialist and semi-colonial countries!

In his Preface to the German edition of his book “The Permanent Revolution”, Trotsky once noted: „And here, on a much higher plane, we once again become convinced that in the field of Marxist theory there is nothing that fails to impinge on practical activity. The most remote, and it would seem, the most ‘abstract’ disagreements, if they are thought out to the end, will sooner or later be invariably expressed in practice, and practice does not allow a single theoretical mistake to be made with impunity.“ ^[11]

As the world political events in the past years have demonstrated strikingly, this notion is particularly relevant when it comes to the analysis of imperialism, of old and new Great Powers as well as of conflicts between imperialist and semi-colonial countries!

 

A brief summary of the Marxist categories of imperialism and semi-colony

 

It would go beyond the scope of this essay to discuss the Marxist theory of imperialism in detail, and we refer interested readers to our relevant books on this issue. [12] At this place, we shall limit ourselves to a brief summary of the Marxist categories of imperialism respectively semi-colony only as much as it is relevant for the subject under discussion.

The orthodox tradition of Marxism – as it has been elaborated by Lenin and Trotsky – defends the conception that imperialism, and hence the definition of the class character of states, combines both the economic and political features. [13]

Furthermore, a given state must be viewed not only as a separate unit, but first and foremost in its relation to other states and nations. (Similarly, by the way, the nature of classes can also be understood only in relation to one other.) Here, again, it is crucial to view the relationship between states in the totality of its economic, political, and military features – in keeping with Lenin’s dictum that the dialectical method must take into account “the entire totality of the manifold relations of this thing to others.“ [14]

An imperialist state usually enters a relationship with other states and nations whom it oppresses, in one way or another, and super-exploits by appropriating a share of its produced capitalist value. Again, this has to be viewed in its totality, i.e., if a state gains certain profits from foreign investment but has to pay much more (debt service, profit repatriation, etc.) to other countries’ foreign investment, loans etc., such a state can usually not be considered as imperialist.

Following Lenin’s approach, we have always emphasized that the class character of a given state is based not solely on a single criterion (like the volume of capital export) but rather on the totality of its economic, political and military features. Hence, the RCIT considers the following definition as most appropriate: An imperialist state is a capitalist state whose monopolies and state apparatus have a position in the world order where they first and foremost dominate other states and nations. As a result, they gain surplus-profits and other economic, political and/or military advantages from such a relationship based on super-exploitation and oppression.

We think such a definition of an imperialist state is in accordance with the brief definition which Lenin gave in one of his writings on imperialism in 1916: „… imperialist Great Powers (i.e., powers that oppress a whole number of nations and enmesh them in dependence on finance capital, etc.)…“ [15]

From this follows the definition of semi-colonial countries – the counterpart of imperialist states. We have summarized the RCIT’s definition of semi-colonies, in accordance with the understanding of the Marxist classics, ^[16] as follows: A semi-colonial country is a capitalist state whose economy and state apparatus have a position in the world order where they first and foremost are dominated by other states and nations. As a result, they create extra-profits for and give other economic, political and/or military advantages to the imperialist monopolies and states through their relationship based on super-exploitation and oppression.

We have also pointed out in our works that there exists a wide spectrum of different types of imperialist resp. semi-colonial states. There are imperialist states which are strong in the economic but not the military fields and those where it is the other way round. Likewise, there are Great Powers and small imperialist states (of the type of Swiss, Austria or Belgium).

A similar distinction has to be made among semi-colonial countries where we differentiate “between advanced or industrialized semi-colonies such as Argentina, Brazil, Egypt, Turkey, Iran or Thailand on one hand and poorer or semi-industrialized semi-colonies like Bolivia, Peru, the Sub-Saharan African countries (except South Africa), Pakistan, Afghanistan, Indonesia etc.” [17]

 

“Sub-imperialism” vs “semi-colonial regional power”: notes on two opposite conceptions

 

Before we begin with our analysis of Türkiye’s class character, we shall add some notes on the category of “sub-imperialism”, even more so as various Marxists apply it to this Mediterranean country.

In the recent period, the concept of sub-imperialism – a theory which has been developed originally in the 1960s by Ruy Mauro Marini, a Brazilian socialist – has become increasingly fashionable among Marxists. Pseudo-Trotskyist organisations like those in the tradition of Tony Cliff – the largest of these is the International Socialist Tendency led by the British Socialist Workers Party – have also adopted this theory. They use the notion of “sub-imperialist” for the characterisation of such diverse states as China, Russia, Brazil, India, South Africa, Iran, Greece and Turkey.

The RCIT considers this theory of sub-imperialism as fundamentally flawed and incompatible with the orthodox Marxist theory. We have discussed this theory and elaborated our critique in various works. [18]

To summarise our critique, we think that this conception confuses the essential characteristic in the relationship between states in the age of modern capitalism– the relationship of exploitation and domination, i.e. the relationship between imperialist and semi-colonial countries. It artificially creates a third category which is supposedly both – exploiting and exploited, dominating and dominated – without making a clear analysis which of these two features is the prevalent on.

Such theoretical confusion has important implications in the field of politics and, consequently, for tactics. If states like China and Russia are not imperialist Great Powers but “sub-imperialist” states, it can mislead socialists into siding with the “sub-imperialist” camp in case of confrontations with the old Western imperialist powers. In short, such confusion can result in social-patriotic capitulation to an imperialist power. In fact, as we demonstrated in our works, a number of left-wing forces use such a differentiation between imperialist powers and “not-so-imperialist” states as an excuse for siding – openly or concealed – with China and Russia.

On the other hand, it can also result in grave mistakes in the opposite direction. Characterising advanced capitalist semi-colonies like Argentina, Iran, Iraq or Turkey as “sub-imperialist” can mislead socialists into abandoning the defence of such “sub-imperialist” (in fact, semi-colonial) countries against imperialist aggression. Actually, we have seen this in the case of the Malvinas War in 1982, where organisations like the Cliffite IST/SWP refused to defend Argentina on such grounds. Likewise, to give another example, did Peter Taaffe’s CWI characterise Iran in 2019 as a “regional imperialist power” – a definition which conveniently serves as a pretext not to defend this country against the U.S./Israeli aggression.

Having said all this, it does not mean that we deny that some semi-colonial countries do have certain peculiar features. They can play a regional or even global role because they control important raw materials (oil and gas in the case of Iran), because of a relative powerful military (Iran, Turkey, India), because of their geographic location (Iran controls the Strait of Hormuz, Turkey controls the Straits of Dardanelles and Bosphorus, India is centrally located in the Asian-Pacific region which in turn has become the most important sector of the world economy), or because of the sheer size of their size of their population (India).

Recognizing the peculiarity of such countries – without confusing their fundamental class character – the RCIT has elaborated the categories of semi-colonial regional powers resp. of semi-colonial intermediate powers. [19]

 

The dependent and semi-colonial character of Türkiye’s economy

 

 

 

We shall now move to our analysis of Türkiye and start with an overview of its economy. As we shall see, Türkiye is not a dominating capitalist country but rather one which plays a subordinated role in the world economy. In short, it is an advanced semi-colony.

 

Let us begin with taking, as a very broad measure, the GDP per capita which reflects the annual output in relation to the size of the population. In order to avoid a one-sided picture, we present the relevant figures both in current U.S. dollars as well as in PPP dollars. As Table 1 shows, Türkiye is in a similar league with other advanced semi-colonial countries like Iran, Poland, Romania, Malaysia, Argentina, Brazil, and Thailand. For the avoidance of distortion, we have only selected countries with a roughly similar population size (i.e. not islands or small countries where extraordinary factors can play a disproportional large role).

 

 

 

Table 1. Gross Domestic Product per capita in Türkiye and other countries, 2022 [20]

 

Country                             GDP per capita                                                           GDP per capita

 

(current prices, expressed in                                       (current prices, expressed in

 

current U.S. dollars per person)                                 GDP in PPP dollars per person)

 

Türkiye                            8,081                                                                           37,488

 

Iran                                   20,261                                                                          18,332

 

Greece                              20,940                                                                          35,596

 

Poland                              18,506                                                                          41,685

 

Romania                          14,825                                                                          36,622

 

Malaysia                          13,268                                                                          32,901

 

Argentina                        12,187                                                                          25,822

 

Brazil                                8,570                                                                            17,208

 

Thailand                          7,449                                                                            21,057

 

 

 

Of course, we are fully aware that such a measure in itself is only a rough approximation, a useful indicator. It is not sufficient for a precise class characterisation of a given country.

 

A more relevant indicator is the global position of Turkish capital. If we take the globally leading monopolies (the Fortune Global 500), Türkiye is represented only with a single company on rank 357. (Koç Holding) ^[21] Likewise, if we look at another index (the Forbes Global 2000), we can see that Turkish capitalists only have a small presence – again, similar to other advanced semi-colonies. (See Table 2)

 

 

 

Table 2. The world's biggest companies (Forbes Global 2000), Türkiye and other countries, 2018 ^[22]

 

Country                             Number

 

Türkiye                            10

 

Brazil                                19

 

Thailand                          16

 

Saudi Arabia                   15

 

Malaysia                          13

 

Mexico                             12

 

Greece                              6

 

Poland                              6

 

 

 

We get the same picture if we look at the role of foreign capital in Türkiye’s economy. In the post-war period, Türkiye – like a number of other semi-colonial countries – did rely on a relatively strong role of the state-capitalist sector as well as on import-substitution. However, this has changed since the 1980s – in Türkiye as well as most of the Global South – and today imperialist capital plays a significant role.

 

Such intrusion by imperialist monopolies has been particularly relevant in Türkiye’s banking sector where foreign banks’ market share reached 39.7% in 2007. ^[23] Today, state-owned banks play only a limited role while the number of foreign banks has increased substantially. (See Table 3)

 

 

 

Table 3. Number of Commercial and Other Banks, 2016 ^[24]

 

State-owned                      Private                Foreign                Others                 Total

 

3                                          9                          21                        14                        52

 

 

 

An author of a comparative study of finance capitalism in Mexico and Türkiye noted: “Turkey has become a site of foreign bank earnings, which can be repatriated without being invested in Turkish society, just as domestic capital can spirit money resources abroad in times of crisis or in search of higher returns. This, too, is shaped by Turkey’s still-subordinate position within a hierarchical interstate system and world market that is still dominated by the US.” ^[25]

 

The increasing role of imperialist capital in Türkiye’s economy is not limited to the financial sector. Already in the early 2000s, foreign monopolies had a powerful position among the large industrial corporations in Türkiye, accounting for nearly half of the total value-added and profits of the large companies. “According to the Istanbul Chamber of Industry, in 2004, among the largest 500 industrial firms, there were 149 FDI firms, which accounted for 43 percent of the total sales, 51 percent of the total value-added, 44 percent of the total profits, 49 percent of the total exports, and 27 percent of the total employment” ^[26] The position of foreign monopolies has increased since then.

 

Let us take another important measure for the strength of Turkish capital – its investment abroad and its size in relation to foreign investment in the country. We shall look first at Türkiye’s inflow resp. the outflow of Foreign Direct Investment in the last few years. As we can see, the inflows of foreign capital into the country regularly outstrip Türkiye’s investment abroad. (See Table 4)

 

 

 

Table 4. Türkiye: Inflow and Outflow of Foreign Direct Investment, 2016-21 ^[27]

 

FDI inflows                                                                                      FDI outflows

 

2016      2017      2018      2019      2020      2021                     2016      2017      2018     2019      2020      2021

 

13,651   11,113   12,573   9,594     7,821     12,530                 2,954     2,626    3,658     2,966     3,229     4,979

 

 

 

We get the same picture if we take the accumulated stock of inward resp. outward Foreign Direct Investment. Again, the stock of foreign investment in Türkiye has always exceeded the country’s investments abroad. (See Table 5)

 

 

 

Table 5. Türkiye: Inward and Outward Stock of Foreign Direct Investment, 2000-21 ^[28]

 

FDI inward stock                                                                           FDI outward stock

 

2000                    2010                      2021                                  2000                    2010                    2021

 

18,812                 188,324               120,700                             3,668                   22,509                 57,356

 

 

 

If we compare Türkiye with other advanced capitalist semi-colonies, we get, again, a similar picture. In all these countries, inward FDI clearly outstrips outward FDI. (See Table 6)

 

 

 

Table 6. FDI Inward and Outward Stock in Türkiye and other countries, 2021 ^[29]

 

Country                                           FDI inward stock                            FDI outward stock

 

Türkiye                                           120,700                                           57,356

 

Malaysia                                        187,375                                           134,613

 

Philippines                                    113,711                                           66,367

 

Thailand                                        279,140                                           177,044

 

Saudi Arabia                                 261,061                                           151,499

 

Argentina                                      98,928                                             42,452

 

Brazil                                              592,761                                           296,185

 

Chile                                               180,489                                           83,737

 

Mexico                                            578,792                                           185,268

 

 

 

All these figures reflect that Türkiye plays a subordinated role in the capitalist world market. It is much more object of foreign investment – mostly from imperialist countries – than country of origin of foreign investment to other countries. The fact that inward FDI clearly outweighs outward FDI is a strong indicator that imperialist monopolies squeeze surplus value from Türkiye to a much larger extent than Turkish capitalists could exploit other countries.

 

This analysis is also strongly confirmed by an analysis of the regional distribution of Türkiye’s capital export. As we can see below, the vast majority of Turkish Outward FDI is not directed to semi-colonial countries (where it could exploit weaker economies) but rather to imperialist metropolises – most of these to Europe (between 2/3 and 4/5). (See Tables 7 and 8)

 

 

 

Table 7. Türkiye: Regional Distribution of Residents' Direct Investments Abroad, Flows, 2016-21 (Million US Dollars) (*) ^[30]

 

Region                               2016                    2017                    2018                    2019                            2020                    2021

 

Europe                             1.716                   1.733                   2.755                   2.541                   1.659                   2.727

 

U.S. & Canada                851                      830                      911                      613                            858                      1.367

 

Near & Middle

 

East Countries                324                      416                      115                      171                            465                      298

 

Asia (other than

 

Near & Middle East)      140                      107                      67                        70                            126                      168

 

Africa                                  67                        83                        75                        34                            23                        18

 

Total                                  3.114                   3.177                   3.936                   3.433                   3.151                   4.619

 

 

 

Table 8. Türkiye: Regional Distribution of Residents' Direct Investments Abroad, Stock, 2016-21 (Million US Dollars) (*) ^[31]

 

Region                               2016                    2017                    2018                    2019                            2020                    2021

 

Europe                             24.457                 30.471                 32.382                 33.518                 36.677                 38.808

 

U.S. & Canada                  1.631                   1.836                   1.787                   3.198                   1.558                   2.274

 

Near & Middle

 

East Countries                  2.102                   2.467                   2.721                   2.025                   2.160                   1.928

 

Asia (other than

 

Near & Middle East)       1.501                   1.383                   1.343                   1.836                   1.495                   2.113

 

Africa                                   631                      778                      784                      1.169                   1.295                   1.642

 

Total                                 30.966                 37.570                 38.394                 41.555                 42.878                 46.508

 

 

 

Türkiye’s weak, dependent role on the world market is also reflected by the structural deficit in the balance of payments which it runs since more than two decades. The balance of payments of a given country consists of its current account and capital account and includes the total sum of both trade of goods and services as well as financial transactions. As we can see below, Türkiye’s current account balance was never positive in the last quarter of a century and the capital account could hardly ever make up for this deficit. Such a negative balance of payments existed also in the last years. (See Figure 1 and Table 9)

 

 

 

Figure 1. Current account balance of Türkiye 1997-2019 ^[32]

 

 

 

 

 

Table 9. Türkiye: Balance of Payments 2015-20 (as % of GDP) ^[33]

 

            2015                    2016                    2017                    2018                    2019                    2020

 

US$ Billion                      -11.8                    0.8                       -8.2                      -10.4                     6.3                       -31.9

 

Percent of GDP               -1.4                      0.1                       -1.0                      -1.3                       0.8                       -4.4

 

 

 

Hence, Türkiye is increasingly forced to rely on foreign loans in order to finance its balance of payments deficit. As a result, its foreign debt has substantially increased in the past decades. Its external debt in relation to its Gross National Income (GNI) increased by more than half between 2010 and 2020 – from 39% to 61%. As a result, Türkiye must use a growing share of its income to pay for its debts – the ratio of debt service to exports was already 41% in 2020. (See Figure 2 as well as Table 10)

 

 

 

Figure 2: Türkiye’s External Debt 2004-19 (as % of GDP) ^[34]

 

 

 

Table 10. Türkiye’s Debt Ratios 2010-2020 ^[35]

 

                           2010      2016      2017              2018      2019      2020

 

External debt stocks to exports (%)                                     185        200        201              183        175        207

 

External debt stocks to GNI (%)                                              39          48          54                58          59          61

 

Debt service to exports (%)                                                      37          37          38                35          34          41

 

Short-term to external debt stocks (%)                                26          25          26                 26          28          32

 

Reserves to external debt stocks (%)                                    27          22          18                16          18          11

 

 

 

This is very similar to countries which are well-known for their high indebtedness. Argentina, for example, had a ratio of external debt stocks to GNI of 68% and the ratio of debt service to exports was 41% in 2020 – the same as in Türkiye. ^[36]

 

As a result, Türkiye’s foreign exchange reserves have constantly shrunk in the past years. The OECD reports: “Foreign exchange reserves shrank as a result of these interventions. Gross foreign currency reserves fell from USD 106 billion in March 2014 (11.3% of 2014 GDP), to USD 85 billion in March 2018, USD 54 billion in May 2020, and USD 40 billion in August 2020 (5.3% of 2019 GDP).” [37]

 

We can summarise our overview of Türkiye’s economy by concluding that it does not play a dominating role on the world market – in fact, it does not even play a significant role in the Middle East market. It is not an imperialist economy but, rather, an advanced semi-colony.

 

 

 

The Erdoğan government: a bonapartist regime combined with limited bourgeois-parliamentary democracy

 

Another argument citied by supporters of the theory that Türkiye is a (sub-)imperialist country is the fact that is oppresses the Kurdish people and that it has an authoritarian regime.

Of course, it is true that the Turkish state oppresses – and has always oppressed – the Kurdish people. Such oppression takes place in the discrimination of its language rights, the denial of its fundamental right to national self-determination (including the right to have their own state or to unite with other parts of the Kurdish people in neighbouring countries), the repression against Kurdish parties like the HDP, the drastic militarisation of the Kurdish majority territories in the south-east of the country, etc.

All these features show beyond any doubt that the Kurdish people in Türkiye are an oppressed nation. Socialists must unconditionally support their liberation struggle. [38]

It is equally true that Turkey is not a bourgeois democracy in the form as it exists in most European countries. For a long time, it has been a military dictatorship or a semi-dictatorship. It experienced several successful and unsuccessful military coups (1960, 1971, 1980, 1997 and 2016). The last one was an unsuccessful one by sectors of the army against the Erdoğan government.

However, it would be utterly wrong to imagine that Turkey is a dictatorship, not to speak about the ultra-left nonsense that it would have a “fascist regime” for more than half a century as various Maoist and Hoxahist group in Turkey claim since the 1970s.

It is true that the Erdoğan regime – in power since 2002 – possesses a clear bonapartist character which has been helped by the strong popular roots of the AKP, a bourgeois-Islamist party. However, one has to be clear that the AKP came to power in opposition to the long-time dominating ruling elite which had been very close to the army command.

Furthermore, it is also the case that a number of other parties exist and often articulate their sharp opposition against the AKP (surely, they face repeatedly bureaucratic hurdles or, in the case of the Kurdish HDP, outright oppression). It is also a fact that various trade unions as well as left-wing parties exist (again, with various forms of discrimination or oppression).

All these features reflect the fact that the Erdoğan government is a reactionary, bourgeois-bonapartist regime. However, they also demonstrate that it is not qualitative different from regimes in many other semi-colonial countries (or the regimes in Moscow or Beijing). And neither does it demonstrate that Turkey would be a (sub-)imperialist state.

The Erdoğan government is hardly more authoritarian than most regimes in Middle East. In fact, it is rather less authoritarian (just think about General Sisi in Egypt, the Gulf states, Iran, Sudan, etc.)

As we said above, the Turkish state oppresses the Kurdish people. But national oppression does not make a state automatically imperialist. As a matter of fact, the neighbouring states – Iran, Iraq and Syria – have the same shameful tradition of suppressing their Kurdish minority.

More generally, numerous semi-colonial states oppress national or ethnic minorities. To name only a few examples, we refer, in addition to the Kurds in the Middle East countries, to the non-Persian minorities in Iran, the Sahrawi people in the Moroccan-controlled Western Sahara, the numerous ethnic minorities in Burma/Myanmar, the Muslim people in Southern Thailand, various non-Arab groups in Sudan, several ethnic groups in Ethiopia, the Tuareg in Mali, the Southern ethnic groups in Nigeria, the indigenous people in several Latin American countries, etc. All these are examples of national oppression by reactionary states. But such oppression does not make these states automatically imperialist. If that would be the case, it would mean that a large part of the world would be “imperialist” – an absurdity in itself!

The imperialist (or non-imperialist) character of a given state does not derive primarily from its relationship to the population within its own borders but from its role within the global chain of the world economy and world politics. And all these countries – including Türkiye – have a sub-ordinated, dominated position in the hierarchy of the global imperialist system.

 

Türkiye’s role as a regional military power

 

Do Türkiye’s army and its military role qualify the country as imperialist? It is true that Turkey possesses a large army with an estimated strength of 775,000 military and paramilitary personnel, making it the second largest standing military force in NATO.

However, one also has to take into account that it has the second-largest population in NATO. More importantly, the large size of the Turkish army has originated in the crucial domestic political role which it had played since the foundation of the republic in 1920. As a matter of fact, it has always been the most important institution of the capitalist Turkish state.

Until the most recent past, the Turkish army has hardly been deployed abroad (if we leave participation in UN missions aside). Its main role was rather domestically – first in order to control the state and its government and, second, in order to suppress the Kurdish people who have waged an armed insurrection under the leadership of the petty-bourgeois nationalist PKK since 1984.

Türkiye’s most significant military interventions abroad – those in Iraq and Syria – have been closely related to its reactionary war against the Kurdish people. This has been the case because the PKK has created retreat areas in Northern Iraq (respectively its leadership is located there) and it helped to build a strong branch in Syria (the PYD/YPG) which has brought – in close collaboration with U.S. imperialist forces – the eastern part of the country under its control. The intervention into these countries and the occupation of regions in the north od Syria are closely related to Ankara’s war against the PKK:

However, it is also true that in the last years, Türkiye has sent armed forces – most importantly its famous armed drones Bayraktar TB2 – to other countries where these played an important role in military conflicts. These Turkish forces were crucial in stopping and then and pushing back the troops of ex-Gaddafi Colonel Haftar in early 2020.

The Turkish intervention in Idlib did also play a role in reaching a deal with Russia and Iran (the so-called Astana process) aimed at pacifying the Syrian Revolution which also included some limited military activities against the Assadist troops and its Russian master. [39]

And, most recently, Turkish forces played an important role in the war between Armenia and Azerbaijan where they aided the latter with its Bayraktar TB2.

So, do such military activities make Türkiye imperialist? We don’t think so.

Again, Türkiye is not an exception in such foreign military activities. Iran is well known to have sent substantial forces to join the civil wars in Iraq, Syria and Yemen. Saudi Arabia and the United Arab Emirates have invaded Yemen in 2015 and, since then, they effectively occupy large parts of the country. ^[40] African states have repeatedly assembled troops to intervene in civil wars in various countries on the continent. Ethiopia invaded in Somalia in 2006 and has occupied parts of the country since then with up to 15,000 troops. [41]

Such interventions of these states do not all have the same character. Sometimes they intervene on behalf of a reactionary oppressor camp (e.g. Türkiye against the Kurdish people, Iran supporting the Assad tyranny in Syria; Ethiopia in Somalia). Sometimes, these states intervene in a war which is reactionary on both sides (e.g. Türkiye in Azerbaijan). And sometimes, they lend military support to a progressive struggle of the oppressed – of course for their own bourgeois foreign policy interests (e.g. Türkiye in Libya and, to a certain degree, in Idlib; Iran in Yemen).

In any case, all these military adventures do not make these African and Middle East states imperialist. Why? Because such regional limited activities do not alter the fact that all these countries – including Türkiye – play a sub-ordinated, dominated position within the imperialist world order.

However, it also necessary to recognise that Türkiye acts as a kind of regional power. [42] The same is true for Iran.

 

Türkiye: An Advanced Capitalist Semi-Colony and a Semi-Colonial Regional Power

 

Our overview on the economic, political, and military features of Türkiye allow us to arrive at definite conclusions. Türkiye is an industrialised, advanced semi-colony which has a subordinated, dependent position in the world economy. It has a bonapartist regime combined with limited bourgeois-parliamentary democracy. It brutally suppresses the Kurdish minority. Opposition parties, trade unions and left-wing organisations are allowed, however they face various forms of discrimination and repression. In the last years, the Turkish state also engaged in several foreign military operations.

We have also demonstrated that Türkiye’s political features – its reactionary regime, its foreign military interventions – are by no means unique features. In fact, most semi-colonial countries are ruled by bonapartist regimes. And many of these oppress national or ethnic minorities and a number of them – both advanced as well as poorer semi-colonies – have repeatedly sent troops to other countries.

In short, while such features clearly show the reactionary character of a regime, they qualify it by no means as “imperialist”. Such an approach would represent an utter vulgarisation of the Marxist concept of imperialism which does not allow separation of politics and economy but rather combines these features (as we explained above).

Furthermore, we repeat that a Marxist analysis of the class character of a given state must not be based on a single criterion but rather on the totality of its economic, political and military features. In the case of Türkiye, the dominant aspect is clearly its subordinated position in the world market.

As mentioned above, it is true that Turkey has been able for some time to act as a regional power. This is possible because of its size in terms of population, army, and its economic development. However, there is also another crucial factor which has made this development possible and to which we did already draw attention a decade ago.

”The combination of the shift of the capitalist production to the South and the increasing rivalry between the Great Powers have the effect, that they might allow the bourgeoisie in the semi-colonial countries sometimes a certain room to maneuver. The bourgeoisie of a given semi-colonial country can look for support from the Great Power B, if Great Power A puts more pressure on it. We have already seen in the past years that various Latin American and African countries have looked increasingly for trade agreements and foreign direct investments from China to counter the pressure from the USA. Our thesis might seem to some readers as a formal contradiction. On one hand we speak about an increasing subjugation of the semi-colonies to imperialism. And on the other side we speak about an increasing room to maneuver for the semi-colonies. But in reality, it is a dialectical contradiction, born out of the essence of the contradictions in imperialist capitalism itself. They are just two sides of the same coin. The imperialists are forced – because of the economic shift to the South and the increasing rivalry between themselves – to increase their attempts for more subjugation of the semi-colonies. But the same shift leads to a contrary dynamic – more room to maneuver for the semi-colonial bourgeoisie.” [43]

As we noted at the same place, such a contradictory situation bears certain similarities with the state of the relationship of the Latin American semi-colonies during the 1930s about which Leon Trotsky wrote: “This is the period in which the national bourgeoisie searches for a bit more independence from the foreign imperialists.” ^[44]

Today, the Erdoğan regime is, to a certain degree, in a similar situation. Again, in this, Türkiye is no unique case. There are also a number of similar cases where semi-colonial countries utilize the rivalry between the Great Powers to gain a certain space for maneuvering and to advance their own interests. The Philippines under Duterte, Indonesia under Widodo, Malaysia, Argentina in the Kirchnerist period, even Saudi Arabia, the United Arab Emirates and India in the last period – all these are just a few examples for this phenomenon.

Hence, a certain degree of independence, of maneuvering between Great Powers, of playing a role as a regional power… these are features which do not contradict the semi-colonial character of a given country. One has to understand that such maneuvering is the policy of a weaker state who tries to utilize the contradictions between Great Powers. The latter dictate the terms, not the weaker side. Hence, Türkiye’s role as a regional power has to be seen in the context of its global subordination as an advanced semi-colony.

Hence, we can summarise that Türkiye – taking into account the totality of its global and regional role, of its economic, political and military features – is an advanced capitalist semi-colony and a semi-colonial regional power.

 

Marxist tactics in Türkiye’s military interventions

 

We don’t have a generalized military tactic concerning Türkiye’s foreign interventions. As a semi-colonial regional power is can – and does – intervene in wars where it sometimes joins the reactionary camp and sometimes the progressive camp. Depending on this, Marxists advocate a military tactic which is appropriate to the concrete situation. [45]

In its war against the Kurdish people, we oppose the Turkish state and defend the oppressed. In the case of a war which is reactionary on both sides – like the conflict between Armenia and Azerbaijan in 2020 and 2022 – we do not support the Turkish side. ^[46] In the confrontation with the Assadist/Russian forces in Idlib in spring 2020, we clearly sided with the Syrian rebels and the Turkish forces which supported them. [47] The same was the case in Libya when the GNA government desperately defended Tripoli – with the aid of Turkish drones – against the reactionary forces of General Haftar. ^[48]

As we mentioned in the introduction to this essay, we said in the RCIT statement on the latest clashes between Armenia and Azerbaijan that in the case of a military intervention of Russia on the side of Armenia and of Türkiye on the side of Azerbaijan, we would lend support to the military struggle of the Azeri/Turkish camp.

This was not an abstract speculation. In fact, there were already two brief occasions in the past years where Turkish and Russian armed forces did clash. In November 2015, the Turkish Air Force shot a Russian Su-24 which was attacking the Syrian rebels close to the border with Türkiye. And, as already mentioned, there was also a brief period of clashes in spring 2020 in Idlib. As we stated at that time, the RCIT sided in both cases with the Turkish forces against imperialist Russia. [49]

Of course, such a tactical support for the Turkish side must never include any political support for the Erdoğan (or any other Turkish) regime.

Our military tactics are basically informed by the analysis of the class character of the states involved. It is an established principle of Marxism that, all other factors being equal, socialists support a semi-colonial country against an imperialist power.

In their well-known pamphlet “Socialism and War”, written in the midst of World War I, Lenin and Zinoviev stated that it is the highest duty of all Socialists to take the side of the oppressed in such wars: „Only in this sense have Socialists regarded, and now regard, wars "for the defense of the fatherland," or "defensive" wars, as legitimate, progressive and just. For example, if tomorrow, Morocco were to declare war on France, India on England, Persia or China on Russia, and so forth, those would be "just," "defensive" wars, irrespective of who attacked first; and every Socialist would sympathize with the victory of the oppressed, dependent, unequal states against the oppressing, slave-owning, predatory "great" powers.“ ^[50]

Likewise did Trotsky and the Fourth International sharply denounce all those pseudo-socialists who refused to take the side of the oppressed people against the imperialist enemy: “The struggle against war, properly understood and executed, presupposes the uncompromising hostility of the proletariat and its organizations, always and everywhere, toward its own and every other imperialist bourgeoisie (…) The struggle against war and its social source, capitalism, presupposes direct, active, unequivocal support to the oppressed colonial peoples in their struggles and wars against imperialism. A "neutral" position is tantamount to support of imperialism.” ^[51]

The situation is very different with an imperialist state. Marxists can never, under no circumstances, side with an imperialist power in any military conflict. This demonstrates why it is so important to have a correct analysis of the class character of the states involved in a conflict!

Of course, in itself, it is not sufficient to have an analysis of the class character of the states. Such an analysis must be combined with a concrete analysis of the conflict as such and the concrete role which the intervention of a foreign state plays in this conflict. Is it a conflict where the struggle of one camp has a progressive character or not? Does the intervention of a foreign state have a dominating character and does this alter the nature of the conflict? Or is it rather an intervention which plays a secondary role?

Furthermore, one has also to analyze if the intervention of a foreign state is part of a more general conflict. For example, if Türkiye’s intervention on the Azeri side against Russian-backed Armenia is part of a broader military intervention of NATO (in order to weaken and to defeat Moscow), such an intervention by Türkiye would be not an intervention of a semi-colonial country but would rather have the character of a general imperialist war of NATO against its Russian rival. In such a case, Marxists would of course neither side with Türkiye/NATO not with Russia.

All these elements must be analyzed concretely. Nevertheless, without a correct analysis of the class character of the states involved in a conflict it is impossible to develop a correct approach to such wars!

Finally, we want to emphasize, as we said in our above-mentioned statement, that a military defeat of Russian imperialism at the hand of Turkish forces would be a highly progressive event which socialists could not but welcome! At the Fourth Congress of the Communist International in 1922, Trotsky said: “Every colonial movement that weakens capitalist rule in the ruling country (métropole) is progressive, because it assists the proletariat in its revolutionary task.” ^[52] This is no less true today!

This is why the RCIT has supported various liberation struggles of oppressed peoples against imperialist powers (e.g. Afghanistan, Iraq, Chechnya, Syria). ^[53] It is in the interest of the Russian working class and the numerous oppressed peoples that its enemy – the Putin regime and the whole ruling class – suffers a decisive blow by non-imperialist opponents. It would weaken the regime and could, therefore, improve the opportunities for the workers in Russia to wage a determined struggle against the regime. For Russian socialists, the situation is very clear: their main enemy is not in Kyiv or in Ankara but in the Kremlin! Furthermore, a defeat for Russian imperialism would weaken its grip of the Caucasus and, hence, improve the conditions of the oppressed peoples in the region for their liberation struggle.

 

On the anti-Muslim and anti-Turkish tradition of Great Russian chauvinism as well as of European Occidentalism

 

We are fully aware, as we noted in our statement on the Armenia-Azerbaijan conflict, that there exists a long tradition of anti-Muslim and anti-Turkish sentiments in Russia’s public opinion. Such feelings are deeply rooted in the history of Great Russian chauvinism as the Tsarist Empire was in constant conflict with the Ottoman Empire for centuries and waged several wars against Istanbul. Furthermore, the history of the Kyivan Rus' and, later, the Grand Duchy of Moscow is deeply interlinked with their centuries-long devastating conflicts with the Mongol (the “Golden Horde”) and Tatar Khanates among which Islam did play an important role. [54]

Moscow’s traditional animosity to Muslims is, we note in passing, also related to the fact that the Ottomans defeated the Byzantine Empire and conquered Constantinople in 1453 which was the centre of the Christian-Orthodox church. This historic event allowed the Moscow Patriarchate to claim the heir and to become the new centre of the Orthodox church (which was why Moscow was referred to as the Third Rome). Hence, the Imperial Russia waged wars against the Turks also in the name of defending Orthodox Christianity against the “pagans”.

The hatred of Great Russian chauvinism for Muslim people was further incited by the heroic resistance of the Caucasian people in the 19^th century – most famously under the leadership of Imam Shamil – against their subjugation by the Russian army.

We shall note in passing that Russian chauvinist hatred against Muslims is no isolated case. We see the same phenomenon in Western Europe. The imperialist governments and their public opinion have manipulated such Islamophobia by claiming that the “Western civilisation” and its “values” would be superior to Islam and, hence, to the 1.5 billion Muslims in the world.

Such a reactionary ideology has been radically hyped by bourgeois public opinion since the beginning of the imperialist “War on Terror” in 2001 and, in particular, in the last few years. The notorious campaign of support for the racist magazine Charlie Hebdo or for the Islamophobic teacher Samuel Paty are prime examples for this reactionary policy. [55] This ideological offensive has also served as excuses to send French troops to Mali and Iraq. [56]

Hence, it is not surprising at Great Russian chauvinists are hostile to the Azeri/Turkish camp. However, it is shameful that large sectors of Russia’s “communists” are strongly influenced by such an ideology. This represents, as our comrades of Socialist Tendency (Russia) stated, “objectively a social-chauvinist adaption to Russian imperialism.”

Such a social-chauvinist adaption has no basis in the tradition of orthodox Marxism. Karl Marx always supported the heroic Caucasian people in their resistance against Imperial Russia. [57] Likewise, Marx and Engels sided with the Turks in their struggle against the Tsarist Empire – both during the Crimean War 1853-56 as well as in the war in 1877-78. Marx left no doubt about the stance of Friedrich Engels and himself:

“We are most decidely espousing the Turkish cause and for 2 reasons:

1. because we have studied the Turkish peasant—i.e. the mass of the Turkish people—and in this way have come to see him as indubitably one of the ablest and most moral representatives of the peasantry in Europe;

2. because the defeat of the Russians would have greatly expedited social revolution in Russia, of which all the elements are present in abundant measure, and hence radical change throughout Europe.

Things took a different course. Why? In consequence of England's and Austria's treachery.” ^[58]

It is a product of Stalinism which has downgraded or silenced the powerful Marxist tradition of opposition against Great Russian chauvinism. Authentic communists must decisively break with such reactionary falsification!

 

Conclusions

 

In conclusion, we shall summarise the results of our study in the form of a few theses.

1.           The Marxist theory of imperialism, its conception of imperialist as well as semi-colonial states, is crucial for understanding the main contradictions of world capitalism in the 21^st century. Without a correct analysis of the class character of the states and the resulting regional and global contradictions between these, it is impossible to have a correct orientation in the current world situation.

2.           Hence, the theoretical discussion about the class character of Russia and China as imperialist Great Powers or a correct assessment of countries like Türkiye as advanced semi-colonial powers is by no means an abstract enterprise but has profound practical consequences. Such an analysis informs Marxists about their tactics in confrontation between such states – should they support on side against the other or should they take a revolutionary-defeatist position against both.

3.           In our analysis of a given state we look at it not in isolation but rather its relationship with other states. Likewise, we base our assessment not solely on a single criterion but rather on the totality of its economic, political and military features. Hence, the RCIT considers the following definitions as most appropriate: An imperialist state is a capitalist state whose monopolies and state apparatus have a position in the world order where they first and foremost dominate other states and nations. As a result, they gain surplus-profits and other economic, political and/or military advantages from such a relationship based on super-exploitation and oppression. We characterise semi-colonial countries, the counterpart of imperialist states as follows: A semi-colonial country is a capitalist state whose economy and state apparatus have a position in the world order where they first and foremost are dominated by other states and nations. As a result, they create extra-profits for and give other economic, political and/or military advantages to the imperialist monopolies and states through their relationship based on super-exploitation and oppression. Such a definition is in accordance with the understanding of the Marxist classics.

4.           At the same time, we take into account that there exists a wide spectrum of different types of imperialist resp. of semi-colonial states. There are imperialist states which are strong in the economic but not the military fields and those where it is the other way round. Likewise, there are Great Powers and small imperialist states (of the type of Swiss, Austria or Belgium). A similar distinction has to be made among semi-colonial countries where we differentiate “between advanced or industrialized semi-colonies such as Argentina, Brazil, Egypt, Turkey, Iran or Thailand on one hand and poorer or semi-industrialized semi-colonies like Bolivia, Peru, the Sub-Saharan African countries (except South Africa), Pakistan, Afghanistan, Indonesia etc.”

5.           The RCIT rejects the theory of “sub-imperialism” as it confuses the essential characteristic in the relationship between states in the age of modern capitalism– the relationship of exploitation and domination, i.e. the relationship between imperialist and semi-colonial countries. It artificially creates a third category which is supposedly both – exploiting and exploited, dominating and dominated – without making a clear analysis which of the two features is the prevalent on. Such a conception is prone to be used, and in fact is often used, as an excuse for refusing to apply a consistent anti-imperialist policy. If states like China and Russia are not imperialist Great Powers but “sub-imperialist” states, it can mislead socialists into siding with the “sub-imperialist” camp in case of confrontations with the old Western imperialist powers. On the other hand, it can also result in grave mistakes in the opposite direction. Characterising advanced capitalist semi-colonies like Argentina, Iran, Iraq or Turkey as “sub-imperialist” can mislead supporters into abandoning the defence of such “sub-imperialist” (actually semi-colonial) countries against imperialist aggression.

6.           At the same time, we do not deny that some semi-colonial countries do have certain peculiar features. They can play a regional or even global role because they control important raw materials, because of a relative powerful military, because of their geographic location or because of the sheer size of their size of their population. In recognizing the peculiarity of such countries – without confusing their fundamental class character – the RCIT has elaborated the categories of semi-colonial regional powers resp. of semi-colonial intermediate powers.

7.           An analysis of Türkiye’s economy shows that it is not an imperialist state but an advanced semi-colonial country. It hardly has any monopolies which would play a role in the world market. Contrary, foreign monopolies play a strong role in Türkiye’s financial and industrial sector. Turkish capital export is much smaller than imperialist investments in the country. And most of Türkiye’s capital export is not directed to semi-colonial countries where it could exploit their labour force but rather to the rich imperialist markets (mostly Europe). Furthermore, Türkiye runs a structural and long-term negative balance of payments which has resulted in a dramatic increase of its foreign debts. In summary, we can conclude that Türkiye does not play a dominating role on the world market – in fact, it does not even play a significant role in the Middle East market. It is not an imperialist economy but, rather, an advanced semi-colony.

8.           Türkiye has a bonapartist regime combined with limited bourgeois-parliamentary democracy. It brutally suppresses the Kurdish minority. Opposition parties, trade unions and left-wing organisations are allowed, however they face various forms of discrimination and repression. In the last years, the Turkish state also engaged in several foreign military operations. While these characteristics show that the Turkish state is reactionary and capitalist, it does not mean that it is imperialist. In fact, most semi-colonial countries are ruled by bonapartist regimes. Many of them oppress national or ethnic minorities and a number of them – both advanced as well as poorer semi-colonies – have repeatedly sent troops to other countries.

9.           Taking into account the totality of its global and regional role, of its economic, political and military features, we conclude that Türkiye is an advanced capitalist semi-colony and a semi-colonial regional power.

10.         The RCIT does not advocate a generalized military tactic concerning Türkiye’s foreign interventions. As a semi-colonial regional power is can – and does – intervene in wars where it sometimes joins the reactionary camp and sometimes the progressive camp. Depending on this, Marxists advocate a military tactic which is appropriate to the concrete situation. In cases where it lends support to a liberation struggle (of course for its own bourgeois interests), we tactically side with the Turkish forces (e.g. in Idlib or in Libya). In cases where it lends support to a reactionary cause, we do not. In cases where it wages a reactionary war against an oppressed people, we support the latter (e.g. the Kurdish people). In the case of a military confrontation between Türkiye and Russia, we would, all other factors being equal, support the semi-colonial country against the imperialist power.

11.         We are aware that there exists a long tradition of anti-Muslim and anti-Turkish sentiments in the public opinion both of Russia as well as of Western countries. Such feelings are rooted in the history of these Great Powers. Shamefully, large sectors of the opportunist left have adapted to such prejudices. Such a social-chauvinist ideology objectively means to join the camp of the imperialist class enemy. Authentic Marxists must decisively break with such reactionary ideology and combat it!

 

Las características económicas, políticas y militares del estado turco, su carácter de clase y las consecuencias programáticas para los socialistas. Una contribución a un debate en curso entre los marxistas

 

Un folleto (con 2 figuras y 10 tablas) de Michael Pröbsting, secretario internacional de la Corriente Comunista Revolucionaria Internacional (CCRI), 25 de septiembre de 2022, www.thecommunists.net

 

 

 

Contenido

 

 

 

PARTE 1

 

Introducción

 

Sobre el sentido práctico del análisis marxista del imperialismo

 

Un breve resumen de la categoría marxista de imperialismo

 

“Subimperialismo” vs “poder regional semicolonial”: apuntes sobre dos concepciones opuestas

 

 

 

PARTE 2

 

El carácter dependiente y semicolonial de la economía de Turquía

 

 

 

PARTE 3

 

El gobierno de Erdoğan: un régimen bonapartista combinado con una democracia parlamentaria burguesa limitada

 

El papel de Turquía como potencia militar regional

 

Turquía: una semicolonia capitalista avanzada y una potencia regional semicolonial

 

 

 

PARTE 4

 

Tácticas marxistas en las intervenciones militares de Turquía

 

Sobre la tradición antimusulmana y antiturca del chovinismo gran ruso y del occidentalismo europeo

 

Conclusiones

 

 

* * * * *

 

 

Nota del Consejo Editorial: Este ensayo contiene dos figuras. Por razones técnicas, estos solo se pueden ver en la versión pdf del libro que se puede descargar a continuación.

 

Introducción

 

La última declaración de la CCRI sobre el conflicto entre Armenia y Azerbaiyán ha provocado algunos debates entre los socialistas en Rusia. Un punto que es particularmente controvertido es el carácter de clase de Turquía^[1] y las tareas posteriores de los socialistas en caso de un conflicto militar entre Rusia y Turquía.

Consideramos a Turquía como un estado capitalista semicolonial avanzado con ciertas características de potencia regional. Esto tiene consecuencias para nuestras tácticas militares, como elaboramos en nuestro comunicado: “El carácter del conflicto podría cambiar si Rusia enviara tropas para intervenir del lado de Armenia, en tal caso, ya no sería una guerra entre dos países semicoloniales, sino entre una potencia imperialista, por un lado, y una semicolonia (o dos semicolonias, si Turquía interviniera en apoyo de Bakú). En tal situación, desde la CCRI abogaríamos por la derrota del imperialismo ruso y su aliado armenio, apoyando al campo militar de Azerbaiyán (y Turquía), sin prestar apoyo político a los regímenes de Bakú y Ankara. Una derrota del imperialismo ruso debilitaría su dominio sobre el Cáucaso y sería un golpe devastador para el régimen bonapartista-totalitario de Putin. Sin embargo, las tropas rusas aún no han intervenido en el conflicto y ese giro tampoco parece probable, al menos a corto plazo. En cualquier caso, desde la CCRI y la Corriente Socialista sostenemos la consigna de ¡Expulsar al imperialismo ruso del Cáucaso!” ^[2]

En contraste, nuestros críticos ven a Turquía más bien como un estado imperialista o subimperialista y no se pondrían de su lado en caso de un conflicto con el imperialismo ruso.

En el siguiente ensayo queremos explicar nuestro análisis de clase del capitalismo turco, sus características económicas, políticas y militares, con más detalle. También volveremos a discutir el tema de las tácticas militares en un conflicto entre Rusia y Turquía.

 

Sobre el sentido práctico del análisis marxista del imperialismo

 

La CCRI siempre ha enfatizado la importancia crucial de la teoría marxista del imperialismo para comprender los principales desarrollos en la política mundial en las primeras décadas del siglo XXI. Hemos señalado que las principales características del capitalismo actual son la total descomposición de este sistema y la consecuente aceleración de las contradicciones entre las clases y los estados. Entre las manifestaciones más importantes de este desarrollo se encuentran la dramática escalada de la rivalidad entre las grandes potencias, así como el creciente número de conflictos entre las potencias imperialistas y los países semicoloniales.

Nuestro trabajo científico en este sentido ha dado como resultado, entre otros, el reconocimiento del surgimiento de nuevas potencias imperialistas, sobre todo China ^[3] y Rusia ^[4], y la rivalidad resultante entre estas grandes potencias orientales y las antiguas grandes potencias occidentales. (Estados Unidos, Europa Occidental y Japón). ^[5]

Asimismo, hemos analizado con mucho detalle las diferentes formas de superexplotación imperialista de los pueblos oprimidos del Sur Global. ^[6]

Todos estos esfuerzos teóricos no tenían solo un propósito analítico, sino que también fueron esenciales para informar nuestra perspectiva política y conclusiones tácticas. Como dijimos en numerosas ocasiones, es imposible tener una orientación correcta en la situación mundial actual sin comprender el carácter de clase de los estados y las contradicciones regionales y globales resultantes entre estos.

Por estas razones, hemos puesto muchos esfuerzos en analizar el carácter imperialista de las nuevas potencias emergentes como Rusia y China porque solo ese análisis permite adoptar un enfoque correcto en la rivalidad de las grandes potencias: la posición de oposición derrotista revolucionaria contra todos los estados imperialistas. Resumimos nuestra posición sobre tales conflictos interimperialistas en las consignas: Trabajadores y Oprimidos: ¡Luchar contra todas las Grandes Potencias en el Este y el Oeste! ¡Unidad internacional de lucha contra todas las grandes potencias: EE. UU., China, UE, Rusia y Japón! En Conflictos entre Grandes Potencias: ¡El Enemigo Principal está en Casa! ¡Transformación de la Guerra Imperialista en Guerra Civil Revolucionaria! ^[7]

Nuestro análisis del imperialismo ruso también nos ha ayudado a reconocer el carácter dual del conflicto que se abrió el 24 de febrero: el carácter imperialista y reaccionario de la invasión de Putin contra un país semicolonial (Ucrania) y el conflicto interimperialista entre la OTAN y Rusia. Reconociendo estas dos líneas de contradicciones -dos procesos que son interdependientes y se influyen mutuamente pero que no son idénticos-, la CCRI ha defendido desde el comienzo de la guerra una táctica dual de, por un lado, la defensa revolucionaria de Ucrania contra la invasión de Putin y, por otro por otro lado, el derrotismo revolucionariocontra la OTAN y contra el imperialismo ruso. Hemos resumido nuestra posición en el lema: ¡Defendamos a Ucrania contra la invasión de Putin! ¡Contra Rusia y contra el imperialismo de la OTAN! ^[8]

El ejemplo de la Guerra de Ucrania demuestra cuán crucial es para los marxistas tener una clara caracterización de clase de los estados involucrados en un conflicto dado, así como un análisis concreto de la totalidad de las diferentes líneas de contradicciones.

Por lo tanto, es crucial no caracterizar erróneamente a un estado como "imperialista" como lo hacen muchos socialistas en Rusia (y en todo el mundo) en el caso de Turquía. Un análisis tan erróneo puede resultar fácilmente en rechazar el apoyo a un país semicolonial como Turquía en un conflicto con una potencia imperialista, una posición que solo ayudaría a los imperialistas.

No puede dejar de mencionarse que hasta hace uno o dos años casi ninguna organización marxista autoproclamada reconocía el carácter imperialista de Rusia y China. La CCRI fue casi el único que analizó los tremendos cambios en la situación mundial y el carácter de la rivalidad entre las grandes potencias desde principios de siglo. ^[9] Asimismo, la mayoría de las organizaciones no lograron comprender completamente la naturaleza y las consecuencias de las relaciones entre las potencias imperialistas y los países semicoloniales y, por lo tanto, no adoptaron una línea coherente en defensa de los pueblos oprimidos contra los bárbaros imperialistas. ^[10]

Por todas estas razones, no ha sido una sorpresa que muy pocas organizaciones socialistas resistieron la prueba de la Guerra de Ucrania y lograron defender a Ucrania y, al mismo tiempo, adoptar una línea derrotista dual contra la OTAN y el imperialismo ruso.

Y, añadiremos, no una pequeña parte de los que se niegan a reconocer el carácter semicolonial de Turquía tampoco reconocen el carácter semicolonial de Ucrania y la defienden contra el imperialismo ruso. ¡Esto no es una coincidencia! ¡Refleja una falta de comprensión fundamental de la teoría marxista del imperialismo y su diferenciación inherente entre países imperialistas y semicoloniales!

En el prefacio a la edición alemana de su libro “La revolución permanente”, Trotsky señaló una vez: “Y aquí, en un plano mucho más elevado, nos convencemos una vez más de que en el campo de la teoría marxista no hay nada que no incida en actividad práctica. Los desacuerdos más remotos, y al parecer, los más "abstractos", si se los piensa hasta el final, tarde o temprano se expresarán invariablemente en la práctica, y la práctica no permite que se cometa un solo error teórico con impunidad”. ^[11]

Como los acontecimientos políticos mundiales de los últimos años han demostrado de manera sorprendente, esta noción es particularmente relevante cuando se trata del análisis del imperialismo, de las viejas y nuevas grandes potencias, ¡así como de los conflictos entre países imperialistas y semicoloniales!

 

Un breve resumen de las categorías marxistas de imperialismo y semicolonia

 

Iría más allá del alcance de este ensayo discutir la teoría marxista del imperialismo en detalle, y remitimos a los lectores interesados a nuestros libros relevantes sobre este tema. ^[12] En este lugar, nos limitaremos a un breve resumen de las categorías marxistas de imperialismo respectivamente semicolonia solo en la medida en que sea relevante para el tema en discusión.

La tradición ortodoxa del marxismo, tal como ha sido elaborada por Lenin y Trotsky, defiende la concepción de que el imperialismo, y por lo tanto la definición del carácter de clase de los estados, combina las características tanto económicas como políticas. ^[13]

Además, un estado determinado debe verse no solo como una unidad separada, sino ante todo en su relación con otros estados y naciones. (Del mismo modo, dicho sea de paso, la naturaleza de las clases también puede entenderse sólo en relación unas con otras). Aquí, nuevamente, es crucial considerar la relación entre los estados en la totalidad de sus aspectos económicos, políticos y militares: en manteniendo la máxima de Lenin de que el método dialéctico debe tener en cuenta “la totalidad íntegra de las múltiples relaciones de esa cosa con las otras”. ^[14]

Un estado imperialista generalmente entra en relación con otros estados y naciones a los que oprime, de una forma u otra, y sobreexplota al apropiarse de una parte de su valor capitalista producido. Nuevamente, esto debe verse en su totalidad, es decir, si un estado obtiene ciertas ganancias de la inversión extranjera, pero tiene que pagar mucho más (servicio de la deuda, repatriación de ganancias, etc.) a la inversión extranjera de otros países, préstamos, etc. un estado por lo general no puede ser considerado como imperialista.

Siguiendo el enfoque de Lenin, siempre hemos enfatizado que el carácter de clase de un estado dado no se basa únicamente en un solo criterio (como el volumen de exportación de capital) sino más bien en la totalidad de sus características económicas, políticas y militares. Por lo tanto, la CCRI considera que la siguiente definición es la más apropiada: Un estado imperialista es un estado capitalista cuyos monopolios y aparatos estatales tienen una posición en el orden mundial en la que, ante todo, dominan a otros estados y naciones. Como resultado, obtienen ganancias excedentes y otras ventajas económicas, políticas y/o militares de tal relación basada en la superexplotación y la opresión.

Creemos que tal definición de un estado imperialista está de acuerdo con la breve definición que dio Lenin en uno de sus escritos sobre el imperialismo en 1916: “...grandes potencias imperialistas (es decir, entre potencias que oprimen a toda una serie de pueblos ajenos, los envuelven en las redes de la dependencia del capital financiero, etc.)…” ^[15]

De aquí se sigue la definición de países semicoloniales, la contraparte de los estados imperialistas. Hemos resumido la definición de semicolonias de la CCRI, de acuerdo con el entendimiento de los clásicos marxistas, ^[16] de la siguiente manera: Un país semicolonial es un estado capitalista cuya economía y aparato estatal tienen una posición en el orden mundial donde ante todo están dominados por otros estados y naciones. Como resultado, crean ganancias adicionales y otorgan otras ventajas económicas, políticas y/o militares a los monopolios y estados imperialistas a través de su relación basada en la superexplotación y la opresión.

También hemos señalado en nuestros trabajos que existe un amplio espectro de diferentes tipos de estados imperialistas y semicoloniales. Hay estados imperialistas que son fuertes en lo económico, pero no en lo militar y otros en los que es al revés. Asimismo, existen Grandes Potencias y pequeños estados imperialistas (del tipo de Suiza, Austria o Bélgica).

Se debe hacer una distinción similar entre países semicoloniales donde diferenciamos “entre semicolonias avanzadas o industrializadas como Argentina, Brasil, Egipto, Turquía, Irán o Tailandia por un lado y semicolonias más pobres o semi-industrializadas como Bolivia, Perú, los países del África subsahariana (excepto Sudáfrica), Pakistán, Afganistán, Indonesia, etc.” ^[17]

 

“Subimperialismo” vs “potencia regional semicolonial”: apuntes sobre dos concepciones opuestas

 

Antes de comenzar con nuestro análisis del carácter de clase de Turquía, agregaremos algunas notas sobre la categoría de “subimperialismo”, más aún cuando varios marxistas la aplican a este país mediterráneo.

En el período reciente, el concepto de subimperialismo, una teoría que fue desarrollada originalmente en la década de 1960 por Ruy Mauro Marini, un socialista brasileño, se ha puesto cada vez más de moda entre los marxistas. Las organizaciones pseudotrotskistas como las de la tradición de Tony Cliff –la más grande de ellas es la Tendencia Socialista Internacional (IST) dirigida por el Partido Socialista de los Trabajadores Británico– también han adoptado esta teoría. Utilizan la noción de “subimperialista” para la caracterización de estados tan diversos como China, Rusia, Brasil, India, Sudáfrica, Irán, Grecia y Turquía.

La CCRI considera que esta teoría del subimperialismo es fundamentalmente defectuosa e incompatible con la teoría marxista ortodoxa. Hemos discutido esta teoría y elaborado nuestra crítica en varios trabajos. ^[18]

Para resumir nuestra crítica, pensamos que esta concepción confunde la característica esencial en la relación entre estados en la era del capitalismo moderno: la relación de explotación y dominación, es decir, la relación entre países imperialistas y semicoloniales. Crea artificialmente una tercera categoría que supuestamente es a la vez - explotadora y explotada, dominadora y dominada - sin hacer un análisis claro de cuál de estas dos características prevalece.

Tal confusión teórica tiene implicaciones importantes en el campo de la política y, en consecuencia, de la táctica. Si estados como China y Rusia no son grandes potencias imperialistas sino estados “subimperialistas”, puede engañar a los socialistas para que se pongan del lado del campo “subimperialista” en caso de confrontaciones con las viejas potencias imperialistas occidentales. En resumen, tal confusión puede resultar en una capitulación social-patriota ante una potencia imperialista. De hecho, como demostramos en nuestros trabajos, varias fuerzas de izquierda utilizan esa diferenciación entre potencias imperialistas y estados “no tan imperialistas” como excusa para ponerse del lado, abiertamente u ocultamente, de China y Rusia.

Por otro lado, también puede resultar en graves errores en la dirección opuesta. Caracterizar a las semicolonias capitalistas avanzadas como Argentina, Irán, Irak o Turquía como “subimperialistas” puede inducir a error a los socialistas a abandonar la defensa de tales países “subimperialistas” (de hecho, semicoloniales) contra la agresión imperialista. De hecho, lo hemos visto en el caso de la Guerra de Malvinas en 1982, donde organizaciones como los cliffistas IST/SWP se negaron a defender a Argentina por tales motivos. Del mismo modo, para dar otro ejemplo, el CIT de Peter Taaffe caracterizó a Irán en 2019 como una “potencia imperialista regional”, una definición que convenientemente sirve como pretexto para no defender a este país contra la agresión estadounidense/israelí.

Dicho todo esto, no quiere decir que neguemos que algunos países semicoloniales tengan ciertas características peculiares. Pueden desempeñar un papel regional o incluso global porque controlan materias primas importantes (petróleo y gas en el caso de Irán), debido a un ejército relativamente poderoso (Irán, Turquía, India), debido a su ubicación geográfica (Irán controla el Estrecho de Ormuz, Turquía controla los Estrechos de los Dardanelos y el Bósforo, India está ubicada en el centro de la región de Asia y el Pacífico, que a su vez se ha convertido en el sector más importante de la economía mundial), o debido al tamaño de su población ( India).

Reconociendo la peculiaridad de tales países –sin confundir su carácter de clase fundamental– la CCRI ha elaborado las categorías de potencias regionales semicoloniales, así como de potencias intermedias semicoloniales. ^[19]

El carácter dependiente y semicolonial de la economía de Turquía

 

Pasaremos ahora a nuestro análisis de Turquía y comenzaremos con una descripción general de su economía. Como veremos, Turquía no es un país capitalista dominante sino uno que juega un papel subordinado en la economía mundial. En definitiva, es una semicolonia avanzada.

Empecemos por tomar, como una medida muy amplia, el PIB per cápita que refleja la producción anual en relación con el tamaño de la población. Para evitar una imagen unilateral, presentamos las cifras relevantes tanto en dólares estadounidenses corrientes como en dólares PPA. Como muestra la Tabla 1, Turquía está en una liga similar con otros países semicoloniales avanzados como Irán, Polonia, Rumania, Malasia, Argentina, Brasil y Tailandia. Para evitar distorsiones, solo hemos seleccionado países con un tamaño de población más o menos similar (es decir, no islas o países pequeños donde factores extraordinarios pueden desempeñar un papel desproporcionadamente grande).

 

Tabla 1. Producto interno bruto per cápita en Turquía y otros países, 2022 ^[20]

País                                   PIB per cápita                                               PIB per cápita

(precios corrientes, expresados en                 (precios corrientes, expresados en

Dólares estadounidenses corrientes              PIB en dólares PPP por persona)

por persona)

Turquía                            8.081                                                              37.488

Irán                                   20.261                                                            18.332

Grecia                               20.940                                                            35.596

Polonia                             18.506                                                            41.685

Rumanía                          14.825                                                            36.622

Malasia                            13.268                                                            32.901

Argentina                        12.187                                                            25.822

Brasil                                8.570                                                              17.208

Tailandia                          7.449                                                              21.057

 

Por supuesto, somos plenamente conscientes de que tal medida en sí misma es solo una aproximación aproximada, un indicador útil. No es suficiente para una caracterización de clase precisa de un país dado.

Un indicador más relevante es la posición global del capital turco. Si tomamos los monopolios líderes a nivel mundial (Fortune Global 500), Turquía está representada solo con una sola empresa en el puesto 357. (Koç Holding) ^[21] Asimismo, si observamos otro índice (Forbes Global 2000), puede ver que los capitalistas turcos solo tienen una pequeña presencia, nuevamente, similar a otras semi-colonias avanzadas. (Ver Tabla 2)

 

Tabla 2. Las empresas más grandes del mundo (Forbes Global 2000), Turquía y otros países, 2018 ^[22]

País                                   Número

Turquía                            10

Brasil                                19

Tailandia                          16

Arabia Saudita                15

Malasia                             13

México                             12

Grecia                               6

Polonia                             6

 

Obtenemos la misma imagen si observamos el papel del capital extranjero en la economía de Turquía. En el período de posguerra, Turquía, al igual que otros países semicoloniales, se basó en un papel relativamente fuerte del sector capitalista de Estado, así como en la sustitución de importaciones. Sin embargo, esto ha cambiado desde la década de 1980, tanto en Turquía como en la mayor parte del Sur Global, y hoy el capital imperialista juega un papel importante.

Tal intrusión por parte de los monopolios imperialistas ha sido particularmente relevante en el sector bancario de Turquía, donde la participación de mercado de los bancos extranjeros alcanzó el 39,7% en 2007. ^[23] Hoy en día, los bancos estatales desempeñan un papel limitado, mientras que el número de bancos extranjeros ha aumentado sustancialmente. (Ver Tabla 3)

 

Tabla 3. Número de Bancos Comerciales y Otros, 2016 ^[24]

Estatal                 Privada               Extranjera                         Otros                  Total

3                          9                          21                                      14                        52

 

Un autor de un estudio comparativo del capitalismo financiero en México y Turquía señaló: “Turquía se ha convertido en un sitio de ganancias de bancos extranjeros, que pueden ser repatriados sin ser invertidos en la sociedad turca, al igual que el capital nacional puede canalizar recursos monetarios en el extranjero en tiempos de crisis o en busca de mayores rendimientos. Esto también está determinado por la posición aún subordinada de Turquía dentro de un sistema interestatal jerárquico y un mercado mundial que aún está dominado por los EE. UU.” ^[25]

El papel cada vez mayor del capital imperialista en la economía de Turquía no se limita al sector financiero. Ya a principios de la década de 2000, los monopolios extranjeros tenían una posición poderosa entre las grandes corporaciones industriales de Turquía, y representaban casi la mitad del valor agregado total y las ganancias de las grandes empresas. “Según la Cámara de Industria de Estambul, en 2004, entre las 500 empresas industriales más grandes, había 149 empresas de IED, que representaban el 43 por ciento de las ventas totales, el 51 por ciento del valor agregado total, el 44 por ciento de las ganancias totales, el 49 por ciento de las exportaciones totales y el 27 por ciento del empleo total” ^[26] La posición de los monopolios extranjeros ha aumentado desde entonces.

Tomemos otra medida importante para la fortaleza del capital turco: su inversión en el extranjero y su tamaño en relación con la inversión extranjera en el país. Primero veremos el flujo de entrada de Turquía y la salida de Inversión Extranjera Directa en los últimos años. Como podemos ver, las entradas de capital extranjero en el país superan regularmente la inversión de Turquía en el extranjero. (Ver Tabla 4)

 

Tabla 4. Turquía: Entrada y Salida de Inversión Extranjera Directa, 2016-21 ^[27]

Entradas de IED                                                                              Salidas de IED

2016      2017      2018      2019      2020      2021                     2016      2017      2018      2019      2020      2021

13.651   11.113   12.573   9.594     7.821     12.530                 2.954     2.626    3.658     2.966     3.229     4.979

 

Obtenemos la misma imagen si tomamos el stock acumulado de entradas, así como e Inversión Extranjera Directa hacia el exterior. Una vez más, el stock de inversión extranjera en Turquía siempre ha superado las inversiones del país en el extranjero. (Ver Tabla 5)

 

Tabla 5. Turquía: Volumen de entrada y salida de inversión extranjera directa, 2000-21 ^[28]

Volumen de entrada de IED                                                                    Volumen de salida de IED

2000                     2010                    2021                                                2000                    2010                    2021

18.812                 188.324               120.700                                           3.668                   22.509                 57.356

 

Si comparamos Turquía con otras semicolonias capitalistas avanzadas, obtenemos, nuevamente, una imagen similar. En todos estos países, las entradas de IED claramente superan las salidas de IED. (Ver Tabla 6)

 

Tabla 6. Volumen de entradas y salidas de IED en Turquía y otros países, 2021 ^[29]

País Acumulación de entradas de IED                       Acumulación de salidas de IED

Turquía                            120.700                                                                        57.356

Malasia                             187.375                                                                       134.613

Filipinas                           113.711                                                                       66.367

Tailandia                          279.140                                                                       177.044

Arabia Saudí                   261.061                                                                       151.499

Argentina                        98.928                                                                          42.452

Brasil                                592.761                                                                       296.185

Chile                                 180.489                                                                        83.737

México                             578,792                                                                        185,268

 

Todas estas cifras reflejan que Turquía juega un papel subordinado en el mercado mundial capitalista. Es mucho más objeto de inversión extranjera -en su mayoría de países imperialistas- que país de origen de inversión extranjera hacia otros países. El hecho de que las entradas de IED superen claramente a las salidas de IED es un fuerte indicador de que los monopolios imperialistas exprimen la plusvalía de Turquía en una medida mucho mayor de lo que los capitalistas turcos podrían explotar en otros países.

Este análisis también está fuertemente confirmado por un análisis de la distribución regional de la exportación de capital de Turquía. Como podemos ver a continuación, la gran mayoría de la IED turca hacia el exterior no está dirigida a países semicoloniales (donde podría explotar economías más débiles) sino a metrópolis imperialistas, la mayoría de ellas a Europa (entre 2/3 y 4/5). (Ver Tablas 7 y 8)

 

Tabla 7. Turquía: Distribución regional de las inversiones directas de los residentes en el extranjero, flujos, 2016-21 (millones de dólares estadounidenses) (*) ^[30]

Región                                                           2016      2017      2018      2019      2020     2021

Europa                                                         1.716     1.733     2.755     2.541   1.659     2.727

Estados Unidos y Canadá                         851        830        911        613        858      1.367

Países del Este

Cercano y Medio                                        324        416        115        171        465         298

Asia (excepto

Cercano y Medio Oriente)                        140        107        67          70          126          168

África                                                               67          83          75          34           23            18

Total                                                              3.114     3.177     3.936     3.433    3.151    4.619

 

Tabla 8. Turquía: Distribución regional de las inversiones directas de los residentes en el exterior, Stock, 2016-21 (Millones de dólares estadounidenses) (*) ^[31]

Región                                                           2016        2017       2018      2019        2020         2021

Europa                                                         24.457    30.471    32.382   33.518   36.677     38.808

Estados Unidos y Canadá                         1.631     1.836       1.787     3.198      1.558       2.274

Países del Este

Cercano y Medio                                        2.102      2.467        2.721     2.025       2.160      1.928

Asia (excepto

Cercano y Medio Oriente)                        1.501     1.383        1.343     1.836       1.495       2.113

África                                                                631        778          784        1.169      1.295       1.642

Total                                                             30.966    37.570    38.394   41.555      42.878    46.508

 

El papel débil y dependiente de Turquía en el mercado mundial también se refleja en el déficit estructural en la balanza de pagos que tiene desde hace más de dos décadas. La balanza de pagos de un país determinado consiste en su cuenta corriente y cuenta de capital e incluye la suma total tanto del comercio de bienes y servicios como de las transacciones financieras. Como podemos ver a continuación, el saldo de la cuenta corriente de Turquía nunca fue positivo en el último cuarto de siglo y la cuenta de capital difícilmente pudo compensar este déficit. Tal balanza de pagos negativa existió también en los últimos años. (Ver Figura 1 y Tabla 9)

 

Figura 1. Saldo de cuenta corriente de Turquía 1997-2019 ^[32]

 

Tabla 9. Turquía: Balanza de pagos 2015-20 (como % del PIB) ^[33]

                                                                         2015      2016      2017      2018      2019      2020

Miles de millones de $US                          -11,8      0,8         -8,2        -10,4      6,3         -31,9

Porcentaje del PIB                                       -1,4        0,1         -1,0        -1,3        0,8           -4,4

 

Por lo tanto, Turquía se ve cada vez más obligada a depender de préstamos extranjeros para financiar su déficit de balanza de pagos. Como resultado, su deuda externa ha aumentado sustancialmente en las últimas décadas. Su deuda externa en relación con su Ingreso Nacional Bruto (RNB) aumentó en más de la mitad entre 2010 y 2020, del 39% al 61%. Como resultado, Turquía debe utilizar una parte cada vez mayor de sus ingresos para pagar sus deudas: la relación entre el servicio de la deuda y las exportaciones ya era del 41 % en 2020. (Consulte la Figura 2 y la Tabla 10).

 

Figura 2: Deuda externa de Turquía 2004-19 (como % del PIB) ^[34]

 

Tabla 10. Tasas de endeudamiento de Turquía 2010-2020 ^[35]

                                                                                                     2010      2016      2017            2018      2019      2020

Saldo de la deuda externa a exportaciones (%)              185        200        201              183        175        207

Deuda externa acumulada a INB (%)                                  39          48          54                 58          59          61

Servicio de la deuda a exportaciones (%)                           37          37          38                35          34          41

Deuda externa a corto plazo (%)                                          26          25          26                26          28          32

Reservas a saldos de deuda externa (%)                             27          22          18              16          18          11

 

Esto es muy similar a los países que son bien conocidos por su alto endeudamiento. Argentina, por ejemplo, tenía una relación entre los saldos de la deuda externa y el INB del 68 % y la relación entre el servicio de la deuda y las exportaciones fue del 41 % en 2020, la misma que en Turquía. ^[36]

Como resultado, las reservas de divisas de Turquía se han reducido constantemente en los últimos años. La OCDE informa: “Las reservas de divisas se redujeron como resultado de estas intervenciones. Las reservas brutas de divisas cayeron de 106 000 millones de USD en marzo de 2014 (11,3 % del PIB de 2014), a 85 000 millones de USD en marzo de 2018, 54 000 millones de USD en mayo de 2020 y 40 000 millones de USD en agosto de 2020 (5,3 % del PIB de 2019)”. ^[37]

Podemos resumir nuestra visión general de la economía de Turquía concluyendo que no juega un papel dominante en el mercado mundial; de hecho, ni siquiera juega un papel significativo en el mercado de Oriente Medio. No es una economía imperialista sino, más bien, una semicolonia avanzada.

 

El gobierno de Erdoğan: un régimen bonapartista combinado con una democracia parlamentaria burguesa limitada

 

Otro argumento citado por los partidarios de la teoría de que Turquía es un país (sub)imperialista es el hecho de que oprime al pueblo kurdo y tiene un régimen autoritario.

Por supuesto, es cierto que el estado turco oprime, y siempre ha oprimido, al pueblo kurdo. Tal opresión tiene lugar en la discriminación de sus derechos lingüísticos, la negación de su derecho fundamental a la autodeterminación nacional (incluido el derecho a tener su propio estado o a unirse con otras partes del pueblo kurdo en países vecinos), la represión contra Partidos kurdos como el HDP, la drástica militarización de los territorios de mayoría kurda en el sureste del país, etc.

Todas estas características muestran sin lugar a dudas que el pueblo kurdo en Turquía es una nación oprimida. Los socialistas deben apoyar incondicionalmente su lucha de liberación. ^[38]

Es igualmente cierto que Turquía no es una democracia burguesa en la forma que existe en la mayoría de los países europeos. Durante mucho tiempo ha sido una dictadura militar o una semidictadura. Experimentó varios golpes militares exitosos y fallidos (1960, 1971, 1980, 1997 y 2016). El último fue un fracaso de sectores del ejército contra el gobierno de Erdogan.

Sin embargo, sería completamente erróneo imaginar que Turquía es una dictadura, por no hablar de la tontería ultraizquierdista de que tendría un “régimen fascista” durante más de medio siglo como afirman varios grupos maoístas y hoxaístas en Turquía desde el 1970

Es cierto que el régimen de Erdogan -en el poder desde 2002- posee un claro carácter bonapartista al que ha ayudado el fuerte arraigo popular del AKP, un partido islamista-burgués. Sin embargo, hay que tener claro que el AKP llegó al poder en oposición a la élite gobernante dominante durante mucho tiempo, que había estado muy cerca del mando del ejército.

Además, también se da el caso de que existen otros partidos que, a menudo, articulan su fuerte oposición al AKP (sin duda, se enfrentan repetidamente a obstáculos burocráticos o, en el caso del HDP kurdo, a la opresión absoluta). También es un hecho que existen varios sindicatos y partidos de izquierda (nuevamente, con diversas formas de discriminación u opresión).

Todas estas características reflejan el hecho de que el gobierno de Erdogan es un régimen reaccionario, burgués-bonapartista. Sin embargo, también demuestran que no es cualitativamente diferente de los regímenes de muchos otros países semicoloniales (o los regímenes de Moscú o Beijing). Y tampoco demuestra que Turquía sería un estado (sub)imperialista.

El gobierno de Erdoğan es apenas más autoritario que la mayoría de los regímenes en Medio Oriente. De hecho, es bastante menos autoritario (piense en el general Sisi en Egipto, los estados del Golfo, Irán, Sudán, etc.)

Como dijimos anteriormente, el estado turco oprime al pueblo kurdo. Pero la opresión nacional no convierte automáticamente a un estado en imperialista. De hecho, los estados vecinos, Irán, Irak y Siria, tienen la misma vergonzosa tradición de reprimir a su minoría kurda.

De manera más general, numerosos estados semicoloniales oprimen a las minorías nacionales o étnicas. Por citar sólo algunos ejemplos, nos referimos, además de los kurdos en los países de Oriente Medio, a las minorías no persas en Irán, al pueblo saharaui en el Sáhara Occidental controlado por Marruecos, a las numerosas minorías étnicas en Birmania/Myanmar, el pueblo musulmán en el sur de Tailandia, varios grupos no árabes en Sudán, varios grupos étnicos en Etiopía, los tuaregs en Malí, los grupos étnicos del sur en Nigeria, los pueblos indígenas en varios países latinoamericanos, etc. Todos estos son ejemplos de nacional opresión de los estados reaccionarios. Pero tal opresión no convierte a estos estados automáticamente en imperialistas. Si ese fuera el caso, significaría que una gran parte del mundo sería “imperialista”, ¡un absurdo en sí mismo!

El carácter imperialista (o no imperialista) de un Estado dado no se deriva principalmente de su relación con la población dentro de sus propias fronteras, sino de su papel dentro de la cadena global de la economía mundial y la política mundial. Y todos estos países, incluido Turquía, tienen una posición subordinada y dominada en la jerarquía del sistema imperialista global.

 

El papel de Turquía como potencia militar regional

 

¿El ejército de Turquía y su papel militar califican al país como imperialista? Es cierto que Turquía posee un gran ejército con una fuerza estimada de 775.000 militares y paramilitares, lo que la convierte en la segunda fuerza militar permanente más grande de la OTAN.

Sin embargo, también hay que tener en cuenta que tiene la segunda población más grande de la OTAN. Más importante aún, el gran tamaño del ejército turco se originó en el papel político interno crucial que había desempeñado desde la fundación de la república en 1920. De hecho, siempre ha sido la institución más importante del estado capitalista turco.

Hasta el pasado más reciente, el ejército turco apenas se ha desplegado en el extranjero (si dejamos de lado la participación en misiones de la ONU). Su papel principal fue más bien doméstico: primero para controlar el estado y su gobierno y, segundo, para reprimir al pueblo kurdo que ha librado una insurrección armada bajo el liderazgo del PKK nacionalista pequeñoburgués desde 1984.

Las intervenciones militares más significativas de Turquía en el extranjero, las de Irak y Siria, han estado estrechamente relacionadas con su guerra reaccionaria contra el pueblo kurdo. Este ha sido el caso porque el PKK ha creado áreas de retiro en el norte de Irak (respectivamente, su liderazgo se encuentra allí) y ayudó a construir una rama fuerte en Siria (el PYD/YPG) que ha traído, en estrecha colaboración con las fuerzas imperialistas estadounidenses. – la parte oriental del país bajo su control. La intervención en estos países y la ocupación de regiones del norte de Siria están estrechamente relacionadas con la guerra de Ankara contra el PKK:

Sin embargo, también es cierto que, en los últimos años, Turquía ha enviado fuerzas armadas, sobre todo sus famosos drones armados Bayraktar TB2, a otros países donde estos jugaron un papel importante en conflictos militares. Estas fuerzas turcas fueron cruciales para detener y luego hacer retroceder a las tropas del excoronel Gadafi Haftar a principios de 2020.

La intervención turca en Idlib también desempeñó un papel en llegar a un acuerdo con Rusia e Irán (el llamado proceso de Astana) destinado a pacificar la revolución siria, que también incluyó algunas actividades militares limitadas contra las tropas asadistas y su amo ruso. ^[39]

Y, más recientemente, las fuerzas turcas desempeñaron un papel importante en la guerra entre Armenia y Azerbaiyán, donde ayudaron a este último con su Bayraktar TB2.

Entonces, ¿tales actividades militares hacen que Turquía sea imperialista? No lo creemos.

Nuevamente, Turquía no es una excepción en tales actividades militares extranjeras. Irán es bien conocido por haber enviado fuerzas sustanciales para unirse a las guerras civiles en Irak, Siria y Yemen. Arabia Saudita y los Emiratos Árabes Unidos invadieron Yemen en 2015 y, desde entonces, ocupan efectivamente gran parte del país. ^[40] Los estados africanos han reunido tropas repetidamente para intervenir en guerras civiles en varios países del continente. Etiopía invadió Somalia en 2006 y ha ocupado partes del país desde entonces con hasta 15.000 soldados. ^[41]

Tales intervenciones de estos estados no tienen todas el mismo carácter. A veces intervienen en nombre de un campo opresor reaccionario (por ejemplo, Turquía contra el pueblo kurdo, Irán apoyando la tiranía de Assad en Siria, Etiopía en Somalia). A veces, estos estados intervienen en una guerra que es reaccionaria en ambos lados (por ejemplo, Turquía en Azerbaiyán). Y a veces, prestan apoyo militar a una lucha progresista de los oprimidos, por supuesto, para sus propios intereses de política exterior burguesa (por ejemplo, Turquía en Libia y, hasta cierto punto, en Idlib; Irán en Yemen).

En cualquier caso, todas estas aventuras militares no convierten a estos estados africanos y de Medio Oriente en imperialistas. ¿Por qué? Porque tales actividades regionales limitadas no alteran el hecho de que todos estos países, incluido Turquía, desempeñan una posición subordinada y dominada dentro del orden mundial imperialista.

Sin embargo, también es necesario reconocer que Turquía actúa como una especie de potencia regional. ^[42] Lo mismo es cierto para Irán.

 

Turquía: una semicolonia capitalista avanzada y una potencia regional semicolonial

 

Nuestra visión general de las características económicas, políticas y militares de Turquía nos permite llegar a conclusiones definitivas. Turquía es una semicolonia industrializada y avanzada que tiene una posición subordinada y dependiente en la economía mundial. Tiene un régimen bonapartista combinado con una democracia parlamentaria burguesa limitada. Suprime brutalmente a la minoría kurda. Los partidos de oposición, los sindicatos y las organizaciones de izquierda están permitidos, pero se enfrentan a diversas formas de discriminación y represión. En los últimos años, el estado turco también participó en varias operaciones militares en el extranjero.

También hemos demostrado que las características políticas de Turquía (su régimen reaccionario, sus intervenciones militares en el extranjero) no son características únicas. De hecho, la mayoría de los países semicoloniales están gobernados por regímenes bonapartistas. Y muchos de estos oprimen a las minorías nacionales o étnicas y varios de ellos, tanto los avanzados como las semicolonias más pobres, han enviado tropas repetidamente a otros países.

En suma, si bien tales rasgos muestran claramente el carácter reaccionario de un régimen, de ninguna manera lo califican de “imperialista”. Tal enfoque representaría una vulgarización total del concepto marxista de imperialismo que no permite la separación de la política y la economía, sino que combina estas características (como explicamos anteriormente).

Además, repetimos que un análisis marxista del carácter de clase de un Estado dado no debe basarse en un solo criterio sino en la totalidad de sus características económicas, políticas y militares. En el caso de Turquía, el aspecto dominante es claramente su posición subordinada en el mercado mundial.

Como se mencionó anteriormente, es cierto que Turquía ha sido capaz durante algún tiempo de actuar como una potencia regional. Esto es posible debido a su tamaño en términos de población, ejército y desarrollo económico. Sin embargo, también hay otro factor crucial que ha hecho posible este desarrollo y sobre el que ya llamamos la atención hace una década.

“La combinación del desplazamiento de la producción capitalista hacia el Sur y la creciente rivalidad entre las grandes potencias tienen el efecto de permitir a la burguesía en los países semicoloniales a veces un cierto margen de maniobra. La burguesía de un determinado país semicolonial puede buscar el apoyo de la Gran Potencia B, si la Gran Potencia A ejerce más presión sobre ella. Ya hemos visto en los últimos años que varios países latinoamericanos y africanos han buscado cada vez más acuerdos comerciales e inversiones extranjeras directas de China para contrarrestar la presión de los EE. UU. Nuestra tesis puede parecer a algunos lectores una contradicción formal. Por un lado hablamos de un sometimiento creciente de las semicolonias al imperialismo. Y por otro lado hablamos de un margen de maniobra cada vez mayor para las semicolonias. Pero en realidad es una contradicción dialéctica, nacida de la esencia de las contradicciones del propio capitalismo imperialista. Son solo dos caras de la misma moneda. Los imperialistas se ven obligados, debido al cambio económico hacia el Sur y la creciente rivalidad entre ellos, a aumentar sus intentos de someter más a las semicolonias. Pero el mismo cambio conduce a una dinámica contraria: más espacio de maniobra para la burguesía semicolonial.” ^[43]

Como señalamos en el mismo lugar, tal situación contradictoria guarda ciertas similitudes con el estado de las relaciones de las semicolonias latinoamericanas durante la década de 1930 sobre la cual León Trotsky escribió: “Estamos en el período en que la burguesía nacional busca obtener un poco más de independencia frente a los imperialismos extranjeros.” ^[44]

Hoy, el régimen de Erdogan se encuentra, hasta cierto punto, en una situación similar. Nuevamente, en esto, Turquía no es un caso único. También hay una serie de casos similares en los que los países semicoloniales utilizan la rivalidad entre las grandes potencias para ganar cierto espacio de maniobra y promover sus propios intereses. Filipinas bajo Duterte, Indonesia bajo Widodo, Malasia, Argentina en el período kirchnerista, incluso Arabia Saudita, los Emiratos Árabes Unidos e India en el último período, todos estos son solo algunos ejemplos de este fenómeno.

Por tanto, cierto grado de independencia, de maniobra entre Grandes Potencias, de desempeñar un papel de potencia regional… son características que no contradicen el carácter semicolonial de un determinado país. Uno tiene que entender que tal maniobra es la política de un estado más débil que trata de utilizar las contradicciones entre las Grandes Potencias. Estos últimos dictan los términos, no el lado más débil. Por lo tanto, el papel de Turquía como potencia regional debe verse en el contexto de su subordinación global como una semicolonia avanzada.

Por lo tanto, podemos resumir que Turquía, teniendo en cuenta la totalidad de su papel global y regional, de sus características económicas, políticas y militares, es una semicolonia capitalista avanzada y una potencia regional semicolonial.

 

Tácticas marxistas en las intervenciones militares de Turquía

 

No tenemos una táctica militar generalizada con respecto a las intervenciones extranjeras de Turquía. Como potencia regional semicolonial, puede, y lo hace, intervenir en guerras en las que a veces se une al campo reaccionario ya veces al campo progresista. En función de esto, los marxistas abogan por una táctica militar adecuada a la situación concreta. ^[45]

En su guerra contra el pueblo kurdo, nos oponemos al estado turco y defendemos a los oprimidos. En el caso de una guerra reaccionaria en ambos lados, como el conflicto entre Armenia y Azerbaiyán en 2020 y 2022, no apoyamos al lado turco. ^[46] En el enfrentamiento con las fuerzas asadistas/rusas en Idlib en la primavera de 2020, claramente nos pusimos del lado de los rebeldes sirios y las fuerzas turcas que los apoyaban. ^[47] Lo mismo sucedió en Libia cuando el gobierno del GNA defendió desesperadamente a Trípoli, con la ayuda de drones turcos, contra las fuerzas reaccionarias del general Haftar. ^[48]

Como mencionamos en la introducción de este ensayo, dijimos en la declaración de la CCRI sobre los últimos enfrentamientos entre Armenia y Azerbaiyán que en el caso de una intervención militar de Rusia del lado de Armenia y de Turquía del lado de Azerbaiyán, prestar apoyo a la lucha militar del campo azerí/turco.

No se trataba de una especulación abstracta. De hecho, ya hubo dos breves ocasiones en los últimos años en las que las fuerzas armadas turcas y rusas se enfrentaron. En noviembre de 2015, la Fuerza Aérea Turca disparó contra un Su-24 ruso que atacaba a los rebeldes sirios cerca de la frontera con Turquía. Y, como ya se mencionó, también hubo un breve período de enfrentamientos en la primavera de 2020 en Idlib. Como dijimos en ese momento, la CCRI se puso del lado de las fuerzas turcas en ambos casos contra la Rusia imperialista. ^[49]

Por supuesto, tal apoyo táctico para el lado turco nunca debe incluir ningún apoyo político para el régimen de Erdoğan (o cualquier otro turco).

Nuestras tácticas militares están básicamente informadas por el análisis del carácter de clase de los estados involucrados. Es un principio establecido del marxismo que, en igualdad de condiciones, los socialistas apoyan a un país semicolonial contra una potencia imperialista.

En su conocido panfleto “El Socialismo y La Guerra”, escrito en medio de la Primera Guerra Mundial, Lenin y Zinoviev afirmaron que es el más alto deber de todos los socialistas ponerse del lado de los oprimidos en tales guerras: “Sólo en ese sentido, los socialistas admitían y siguen admitiendo el carácter legítimo, progresista y justo de la "defensa de la patria" o de una guerra "defensiva". Si, por ejemplo, mañana Marruecos declarase la guerra a Francia, la India a Inglaterra, Persia o China a Rusia, etcétera, esas guerras serían guerras "justas", "defensivas", independientemente de quien atacara primero, y todo socialista simpatizaría con la victoria de los Estados oprimidos, dependientes, menoscabados en sus derechos, sobre las "grandes" potencias opresoras, esclavistas y expoliadoras”. ^[50]

Del mismo modo, Trotsky y la Cuarta Internacional denunciaron duramente a todos aquellos seudosocialistas que se negaban a ponerse del lado del pueblo oprimido contra el enemigo imperialista: “La lucha contra la guerra, debidamente entendida y ejecutada, presupone la hostilidad intransigente del proletariado y sus organizaciones, siempre y en todas partes, hacia la propia y cualquier otra burguesía imperialista (…) La lucha contra la guerra y su fuente social, el capitalismo, supone el apoyo directo, activo, inequívoco, a los pueblos coloniales oprimidos en sus luchas y guerras contra el imperialismo. Una posición "neutral" equivale a apoyar al imperialismo.” ^[51]

La situación es muy diferente con un estado imperialista. Los marxistas nunca, bajo ninguna circunstancia, pueden ponerse del lado de una potencia imperialista en ningún conflicto militar. ¡Esto demuestra por qué es tan importante tener un análisis correcto del carácter de clase de los estados involucrados en un conflicto!

Por supuesto, en sí mismo, no es suficiente tener un análisis del carácter de clase de los estados. Tal análisis debe combinarse con un análisis concreto del conflicto como tal y del papel concreto que juega la intervención de un estado extranjero en este conflicto. ¿Es un conflicto donde la lucha de un campo tiene un carácter progresista o no? ¿La intervención de un estado extranjero tiene un carácter dominante y altera esto la naturaleza del conflicto? ¿O es más bien una intervención que juega un papel secundario?

Además, también hay que analizar si la intervención de un estado extranjero es parte de un conflicto más general. Por ejemplo, si la intervención de Turquía del lado azerí contra la Armenia respaldada por Rusia es parte de una intervención militar más amplia de la OTAN (para debilitar y derrotar a Moscú), tal intervención de Turquía no sería una intervención de un país semicolonial. sino que preferiría tener el carácter de una guerra imperialista general de la OTAN contra su rival ruso. En tal caso, los marxistas, por supuesto, no se pondrían del lado de Turquía/OTAN ni de Rusia.

Todos estos elementos deben ser analizados concretamente. Sin embargo, sin un análisis correcto del carácter de clase de los estados involucrados en un conflicto, ¡es imposible desarrollar un enfoque correcto para tales guerras!

Finalmente, queremos enfatizar, como dijimos en nuestra declaración mencionada anteriormente, ¡que una derrota militar del imperialismo ruso a manos de las fuerzas turcas sería un evento altamente progresista que los socialistas no podrían sino saludar! En el Cuarto Congreso de la Internacional Comunista en 1922, Trotsky dijo: “Todo movimiento colonial que debilita el dominio capitalista en el país gobernante (métropole) es progresista, porque ayuda al proletariado en su tarea revolucionaria.” ^[52] ¡Esto no es menos cierto hoy!

Es por eso que la CCRI ha apoyado varias luchas de liberación de los pueblos oprimidos contra las potencias imperialistas (por ejemplo, Afganistán, Irak, Chechenia, Siria). ^[53] Es de interés para la clase obrera rusa y los numerosos pueblos oprimidos que su enemigo, el régimen de Putin y toda la clase dominante, sufra un golpe decisivo por parte de los opositores no imperialistas. Debilitaría al régimen y podría, por lo tanto, mejorar las oportunidades de los trabajadores en Rusia para emprender una lucha decidida contra el régimen. Para los socialistas rusos, la situación es muy clara: ¡su principal enemigo no está en Kyiv ni en Ankara, sino en el Kremlin! Además, una derrota del imperialismo ruso debilitaría su control sobre el Cáucaso y, por lo tanto, mejoraría las condiciones de los pueblos oprimidos de la región para su lucha de liberación.

 

Sobre la tradición antimusulmana y antiturca del chovinismo gran ruso y del occidentalismo europeo

 

Somos plenamente conscientes, como señalamos en nuestra declaración sobre el conflicto entre Armenia y Azerbaiyán, de que existe una larga tradición de sentimientos antimusulmanes y antiturcos en la opinión pública de Rusia. Estos sentimientos están profundamente arraigados en la historia del chovinismo gran ruso, ya que el Imperio zarista estuvo en constante conflicto con el Imperio otomano durante siglos y libró varias guerras contra Estambul. Además, la historia de Kyivan Rus y, más tarde, del Gran Ducado de Moscú está profundamente interrelacionada con sus devastadores conflictos de siglos con los kanatos mongoles (la "Horda Dorada") y los tártaros, entre los cuales el islam desempeñó un papel importante. ^[54]

La animosidad tradicional de Moscú hacia los musulmanes está, notamos de pasada, también relacionada con el hecho de que los otomanos derrotaron al Imperio bizantino y conquistaron Constantinopla en 1453, que era el centro de la iglesia cristiano-ortodoxa. Este evento histórico permitió que el Patriarcado de Moscú reclamara al heredero y se convirtiera en el nuevo centro de la iglesia ortodoxa (razón por la cual se hizo referencia a Moscú como la Tercera Roma). Por lo tanto, la Rusia imperial emprendió guerras contra los turcos también en nombre de la defensa del cristianismo ortodoxo contra los "paganos".

El odio del chovinismo gran ruso por el pueblo musulmán fue incitado aún más por la heroica resistencia del pueblo caucásico en el siglo XIX, más famoso bajo el liderazgo del Imam Shamil, contra su subyugación por el ejército ruso.

Señalaremos de paso que el odio chovinista ruso contra los musulmanes no es un caso aislado. Vemos el mismo fenómeno en Europa Occidental. Los gobiernos imperialistas y su opinión pública han manipulado tal islamofobia al afirmar que la “civilización occidental” y sus “valores” serían superiores al islam y, por ende, a los 1.500 millones de musulmanes en el mundo.

Tal ideología reaccionaria ha sido radicalmente promocionada por la opinión pública burguesa desde el comienzo de la “Guerra contra el Terror” imperialista en 2001 y, en particular, en los últimos años. La notoria campaña de apoyo a la revista racista Charlie Hebdo o al maestro islamófobo Samuel Paty son excelentes ejemplos de esta política reaccionaria. ^[55] Esta ofensiva ideológica también ha servido de excusa para enviar tropas francesas a Malí e Irak. ^[56]

Por lo tanto, no es sorprendente que los chovinistas de Gran Rusia sean hostiles al campo azerí/turco. Sin embargo, es vergonzoso que grandes sectores de los “comunistas” de Rusia estén fuertemente influenciados por tal ideología. Esto representa, como afirmaron nuestros compañeros de Tendencia Socialista (Rusia), “objetivamente una adaptación socialchovinista al imperialismo ruso.”

Tal adaptación socialchovinista no tiene base en la tradición del marxismo ortodoxo. Karl Marx siempre apoyó al heroico pueblo caucásico en su resistencia contra la Rusia imperial. ^[57] Asimismo, Marx y Engels se pusieron del lado de los turcos en su lucha contra el Imperio zarista, tanto durante la guerra de Crimea de 1853-1856 como en la guerra de 1877-1878. Marx no dejó dudas sobre la postura de Friedrich Engels y de él mismo:

“Estamos apoyando más decididamente la causa turca y por 2 razones:

1. porque hemos estudiado al campesino turco, es decir, la masa del pueblo turco, y de esta manera hemos llegado a verlo como indudablemente uno de los representantes más capaces y morales del campesinado en Europa;

2. porque la derrota de los rusos habría acelerado en gran medida la revolución social en Rusia, cuyos elementos están presentes en abundancia, y por lo tanto un cambio radical en toda Europa.

Las cosas tomaron un rumbo diferente. ¿Por qué? Como consecuencia de la traición de Inglaterra y Austria”. ^[58]

Es un producto del estalinismo que ha degradado o silenciado la poderosa tradición marxista de oposición al chovinismo gran ruso. ¡Los auténticos comunistas deben romper decisivamente con tal falsificación reaccionaria!

 

Conclusiones

 

En conclusión, resumiremos los resultados de nuestro estudio en forma de algunas tesis.

1.           La teoría marxista del imperialismo, su concepción de los estados imperialistas y semicoloniales, es crucial para comprender las principales contradicciones del capitalismo mundial en el siglo XXI. Sin un correcto análisis del carácter de clase de los estados y las resultantes contradicciones regionales y globales entre estos, es imposible tener una correcta orientación en la actual situación mundial.

2.           Por lo tanto, la discusión teórica sobre el carácter de clase de Rusia y China como grandes potencias imperialistas o una evaluación correcta de países como Turquía como potencias semicoloniales avanzadas no es de ninguna manera una empresa abstracta, sino que tiene profundas consecuencias prácticas. Tal análisis informa a los marxistas sobre sus tácticas en la confrontación entre tales estados: si se apoyan de un lado contra el otro o si deben tomar una posición revolucionario-derrotista contra ambos.

3.           En nuestro análisis de un estado dado, no lo miramos de forma aislada, sino más bien en su relación con otros estados. Asimismo, basamos nuestra valoración no sólo en un único criterio sino en la totalidad de sus características económicas, políticas y militares. Por lo tanto, la CCRI considera las siguientes definiciones como las más apropiadas: Un estado imperialista es un estado capitalista cuyos monopolios y aparatos estatales tienen una posición en el orden mundial en la que, ante todo, dominan a otros estados y naciones. Como resultado, obtienen ganancias excedentes y otras ventajas económicas, políticas y/o militares de tal relación basada en la superexplotación y la opresión. Caracterizamos a los países semicoloniales, la contraparte de los estados imperialistas de la siguiente manera: Un país semicolonial es un estado capitalista cuya economía y aparato estatal tienen una posición en el orden mundial en la que, ante todo, están dominados por otros estados y naciones. Como resultado, crean ganancias adicionales y otorgan otras ventajas económicas, políticas y/o militares a los monopolios y estados imperialistas a través de su relación basada en la superexplotación y la opresión. Tal definición está de acuerdo con la comprensión de los clásicos marxistas.

4.           Al mismo tiempo, tenemos en cuenta que existe un amplio espectro de diferentes tipos de imperialistas y de estados semicoloniales. Hay estados imperialistas que son fuertes en lo económico, pero no en lo militar y otros en los que es al revés. Asimismo, existen Grandes Potencias y pequeños estados imperialistas (del tipo de Suiza, Austria o Bélgica). Se debe hacer una distinción similar entre países semicoloniales donde diferenciamos “entre semicolonias avanzadas o industrializadas como Argentina, Brasil, Egipto, Turquía, Irán o Tailandia por un lado y semicolonias más pobres o semi-industrializadas como Bolivia, Perú, los países del África subsahariana (excepto Sudáfrica), Pakistán, Afganistán, Indonesia, etc.”

5.           La CCRI rechaza la teoría del “subimperialismo” porque confunde la característica esencial de la relación entre los estados en la era del capitalismo moderno: la relación de explotación y dominación, es decir, la relación entre países imperialistas y semicoloniales. Crea artificialmente una tercera categoría que supuestamente es a la vez - explotadora y explotada, dominadora y dominada - sin hacer un análisis claro sobre cuál de las dos características prevalece. Tal concepción es propensa a ser utilizada, y de hecho se utiliza a menudo, como excusa para negarse a aplicar una política antiimperialista consecuente. Si estados como China y Rusia no son grandes potencias imperialistas sino estados “subimperialistas”, puede inducir a error a los socialistas a ponerse del lado del campo “subimperialista” en caso de confrontaciones con las viejas potencias imperialistas occidentales. Por otro lado, también puede resultar en graves errores en la dirección opuesta. Caracterizar a las semicolonias capitalistas avanzadas como Argentina, Irán, Irak o Turquía como “subimperialistas” puede inducir a error a los partidarios a abandonar la defensa de tales países “subimperialistas” (en realidad semicoloniales) contra la agresión imperialista.

6.           Al mismo tiempo, no negamos que algunos países semicoloniales tienen ciertas características peculiares. Pueden desempeñar un papel regional o incluso global porque controlan materias primas importantes, debido a un ejército relativamente poderoso, debido a su ubicación geográfica o debido al tamaño de su población. Al reconocer la peculiaridad de tales países, sin confundir su carácter de clase fundamental, la CCRI ha elaborado las categorías de potencias regionales semicoloniales, así como de potencias intermedias semicoloniales.

7.           Un análisis de la economía de Turquía muestra que no es un estado imperialista sino un país semicolonial avanzado. Apenas tiene monopolios que desempeñen un papel en el mercado mundial. Por el contrario, los monopolios extranjeros juegan un papel importante en el sector financiero e industrial de Turquía. La exportación de capital turco es mucho menor que las inversiones imperialistas en el país. Y la mayor parte de la exportación de capital de Turquía no se dirige a países semicoloniales donde podría explotar su mano de obra, sino a los ricos mercados imperialistas (principalmente Europa). Además, Turquía tiene una balanza de pagos negativa estructural y de largo plazo que ha resultado en un aumento dramático de su deuda externa. En resumen, podemos concluir que Turquía no juega un papel dominante en el mercado mundial; de hecho, ni siquiera juega un papel significativo en el mercado de Oriente Medio. No es una economía imperialista sino, más bien, una semicolonia avanzada.

8.           Turquía tiene un régimen bonapartista combinado con una democracia parlamentaria burguesa limitada. Suprime brutalmente a la minoría kurda. Los partidos de oposición, los sindicatos y las organizaciones de izquierda están permitidos, pero se enfrentan a diversas formas de discriminación y represión. En los últimos años, el estado turco también participó en varias operaciones militares en el extranjero. Si bien estas características muestran que el Estado turco es reaccionario y capitalista, no significa que sea imperialista. De hecho, la mayoría de los países semicoloniales están gobernados por regímenes bonapartistas. Muchos de ellos oprimen a las minorías nacionales o étnicas y varios de ellos, tanto en las semi-colonias avanzadas como en las más pobres, han enviado tropas repetidamente a otros países.

9.           Teniendo en cuenta la totalidad de su papel global y regional, de sus características económicas, políticas y militares, concluimos que Turquía es una semicolonia capitalista avanzada y una potencia regional semicolonial.

10.         La CCRI no aboga por una táctica militar generalizada con respecto a las intervenciones extranjeras de Turquía. Como potencia regional semicolonial, puede, y lo hace, intervenir en guerras en las que a veces se une al campo reaccionario ya veces al campo progresista. En función de esto, los marxistas abogan por una táctica militar adecuada a la situación concreta. En los casos en que presta apoyo a una lucha de liberación (por supuesto, para sus propios intereses burgueses), tácticamente nos ponemos del lado de las fuerzas turcas (por ejemplo, en Idlib o en Libia). En los casos en que presta apoyo a una causa reaccionaria, no lo hacemos. En los casos en que libra una guerra reaccionaria contra un pueblo oprimido, apoyamos a este último (por ejemplo, el pueblo kurdo). En el caso de una confrontación militar entre Turquía y Rusia, lo haríamos, todos los demás factores siendo iguales, apoyar al país semicolonial contra el poder imperialista.

11.         Somos conscientes de que existe una larga tradición de sentimientos antimusulmanes y antiturcos en la opinión pública tanto de Rusia como de los países occidentales. Tales sentimientos están enraizados en la historia de estas Grandes Potencias. Vergonzosamente, amplios sectores de la izquierda oportunista se han adaptado a tales prejuicios. Tal ideología socialchovinista significa objetivamente unirse al campo del enemigo de clase imperialista. ¡Los marxistas auténticos deben romper decisivamente con esa ideología reaccionaria y combatirla!

 

 

Экономические, политические и военные особенности турецкого государства, его классовый характер и программные последствия для социалистов. Вклад в продолжающуюся дискуссию среди марксистов.

Брошюра (с 2 рисунками и 10 таблицами) Михаэля Прёбстинга, международного секретаря Революционного коммунистического интернационала (РКИТ), 25 сентября 2022 года

 

Оглавление

 

Часть 1

Вступление

О практическом значении марксистского анализа империализма

Краткое изложение марксистских категорий империализма и полуколонии

"Субимпериализм" против "полуколониальной региональной державы": заметки о двух противоположных концепциях

 

Часть 2

Зависимый и полуколониальный характер экономики Турции

 

Часть 3

Правительство Эрдогана: бонапартистский режим в сочетании с ограниченной буржуазно-парламентской демократией

Роль Турции как региональной военной державы

Турция: Развитая капиталистическая полуколония и полуколониальная региональная держава

 

Часть 4

Марксистская тактика в военных интервенциях Турции

Об антимусульманской и антитурецкой традиции великорусского шовинизма, а также европейского ориентализма

Выводы

* * * * *

 

Примечание редакции: Следующая брошюра содержит два рисунка. По техническим причинам они могут быть просмотрены только в pdf-версии брошюры, которую можно скачать здесь.

 

Вступление

 

Недавнее заявление РКИТ о конфликте между Арменией и Азербайджаном вызвало некоторые дебаты среди социалистов в России. Один из пунктов, вызывающий особые споры, - это классовый характер Турции [1] и последующие задачи социалистов в случае военного конфликта между Россией и Турцией.

Мы рассматриваем Турцию как развитое полуколониальное капиталистическое государство с определенными чертами региональной державы. Это влияет на нашу военную тактику, как мы подробно изложили в нашем заявлении:

Характер конфликта может измениться, если Россия направит войска для вмешательства на стороне Армении. В таком случае это будет уже не война между двумя полуколониальными странами, а война между империалистической державой с одной стороны, и полуколонией (или двумя полуколониями, если Турция вмешается в поддержку Баку) - с другой. В такой ситуации РКИТ будет выступать за поражение российского империализма и его армянского союзника и за поддержку лагеря Азербайджана (и Турции), не оказывая политической поддержки режимам в Баку и Анкаре. Поражение российского империализма ослабит его хватку на Кавказе. Кроме того, это стало бы сокрушительным ударом для бонапартистско-тоталитарного режима Путина. Однако российские войска пока не вмешивались в конфликт, и такой поворот также не кажется вероятным, по крайней мере, в краткосрочной перспективе. В любом случае, РКИТ и Социалистическая Тенденция выступают с лозунгом: "Изгнать российский империализм с Кавказа! [2]

В противовес этому, наши критики рассматривают Турцию скорее как империалистическое или субимпериалистическое государство и не встанут на ее сторону в случае конфликта с российским империализмом.

В следующем эссе мы хотим более подробно объяснить наш классовый анализ турецкого капитализма - его экономические, политические и военные особенности. Мы также вновь обсудим вопрос о военной тактике в конфликте между Россией и Турцией.

 

О практическом значении марксистского анализа империализма

 

РКИТ всегда подчеркивала исключительную важность марксистской теории империализма для понимания основных событий в мировой политике в первые десятилетия 21 века. Мы отмечали, что основными характеристиками капитализма сегодня являются полное разложение этой системы и вызванное этим ускорение развития противоречий между классами и государствами. Среди наиболее важных проявлений этого развития - резкий рост соперничества великих держав, а также рост числа конфликтов между империалистическими державами и полуколониальными странами.

Наша научная работа в этой области привела, в частности, к признанию появления новых империалистических держав: прежде всего КНР [3] и России [4], а также вызванного этим соперничества между этими восточными великими державами и старыми западными великими державами (США, Западная Европа и Япония). [5]

Кроме того, мы подробно проанализировали различные формы империалистической сверхэксплуатации угнетенных народов Мирового юга. [6]

Все эти теоретические усилия имели не только аналитическую цель, но и были важны для обоснования нашей политической перспективы и тактических выводов. Как мы неоднократно говорили, невозможно правильно ориентироваться в текущей мировой ситуации без понимания классового характера государств и вытекающих из этого региональных и глобальных противоречий между ними.

По этим причинам мы приложили много усилий для анализа империалистического характера новых восходящих мировых держав, таких как Россия и КНР, поскольку только такой анализ позволяет занять корректный подход в соперничестве империалистических сил: линию революционной пораженческой оппозиции против всех империалистических государств. Мы обобщили нашу позицию по таким межимпериалистическим конфликтам в лозунгах:

Рабочие и угнетенные: Противостоять всем великим державам на Востоке и Западе! Международное единство борьбы против всех великих держав: США, Китая, Евросоюза, России и Японии! В конфликтах между великими державами: Главный враг в собственной стране! За превращение империалистической войны в революционную гражданскую войну! [7]

Наш анализ российского империализма также помог нам осознать двойственный характер конфликта, развернувшегося 24 февраля. Это характер можно суммировать как империалистический, реакционный характер вторжения Путина в полуколониальную страну (Украину) и межимпериалистический конфликт между НАТО и Россией. Признавая эти две линии противоречий, два взаимозависимых и влияющих друг на друга, но не идентичных процесса, РКИТ с самого начала войны выступала за двойную тактику, с одной стороны, революционного оборончества Украины против вторжения Путина, а с другой стороны, революционного пораженчества против НАТО и российского империализма. Мы обобщили нашу позицию в лозунге:

Защитить Украину от вторжения Путина! Против российского и натовского империализма! [8]

Пример войны в Украине показывает, насколько важно для марксистов иметь четкую классовую характеристику государств, вовлеченных в конкретный конфликт, а также точный анализ совокупности различных противоречий.

Поэтому крайне важно не характеризовать государство ошибочно как "империалистическое", как это делают многие социалисты в России (и во всем мире) в случае с Турцией. Такой ошибочный анализ может легко привести к отказу от поддержки полуколониальной страны, такой как Турция, в конфликте с империалистической державой - позиция, которая только поможет империалистам.

Нельзя не отметить, что до последних одного-двух лет практически ни одна самопровозглашенная марксистская организация не признавала империалистический характер России и Китая. РКИТ была практически одинока в анализе огромных изменений в мировой ситуации и характере соперничества великих держав с начала века. [9] Точно так же большинство организаций не смогли полностью понять природу и последствия отношений между империалистическими державами и полуколониальными странами и, следовательно, не смогли занять последовательную линию в защиту угнетенных народов против империалистических варваров. [10]

По всем этим причинам неудивительно, что лишь очень немногие социалистические организации выдержали испытание украинской войной и сумели встать на защиту Украины, занимая при этом двойную пораженческую линию в отношении как НАТО, так и российского империализма!

И, добавим, немалая часть тех, кто отказывается признать полуколониальный характер Турции, также не признает полуколониальный характер Украины и не защищает ее от российского империализма. Вряд ли это совпадение! Это отражает отсутствие фундаментального понимания марксистской теории империализма и присущей ей дифференциации между империалистическими и полуколониальными странами!

В предисловии к немецкому изданию своей книги "Перманентная революция" Троцкий однажды отметил:

И здесь, на гораздо более высоком уровне, мы еще раз убеждаемся, что в области марксистской теории нет ничего, что не отражалось бы на практической деятельности. Самые отдаленные и, казалось бы, самые "абстрактные" несоответствия, если они осмыслены до конца, рано или поздно неизменно найдут свое выражение в практике, а практика не допускает безнаказанно ни одной теоретической ошибки. [11]

Как убедительно показали мировые политические события последних лет, это определение особенно актуально, когда речь идет об анализе империализма, существующих и новых империалистических держав, а также конфликтов между империалистическими и полуколониальными странами!

 

Краткое изложение марксистских категорий империализма и полуколонии

 

Подробное обсуждение марксистской теории империализма выходит за рамки данного эссе, и мы отсылаем заинтересованных читателей к нашим соответствующим книгам по этому вопросу. [12] В данном месте мы ограничимся кратким изложением марксистских категорий империализма и полуколонии лишь в той мере, в какой это имеет отношение к обсуждаемой теме.

Ортодоксальная традиция марксизма - в том виде, в каком она была разработана Лениным и Троцким - отстаивает концепцию, согласно которой империализм, а, следовательно, и определение классового характера государств, сочетает в себе как экономические, так и политические черты. [13]

Более того, то или иное государство должно рассматриваться не только как отдельная единица, но прежде всего в его отношении к другим государствам и нациям. (Аналогично, кстати, и природа классов также может быть понята только в отношении друг к другу). Здесь, опять-таки, крайне важно рассматривать отношения между государствами во всей совокупности их экономических, политических и военных особенностей - в соответствии с постулатом Ленина о том, что диалектический метод должен учитывать

"вся совокупность многоразличных (x) отношений этой вещи к другим" [14]

Империалистическое государство обычно вступает в отношение с другими государствами и нациями, которых оно, так или иначе, угнетает, и сверхэксплуатирует их, присваивая часть произведенной прибавочной стоимости. Такое явление необходимо рассматривать в совокупности, т.е. если государство получает определенную прибыль от иностранных инвестиций, но вынуждено платить гораздо больше (обслуживание долга, репатриация прибыли и т.д.) другим странам за иностранные инвестиции, кредиты и т.д., то такое государство обычно не может считаться империалистическим.

Следуя ленинскому подходу, мы всегда подчеркивали, что классовый характер того или иного государства основывается не только на каком-то одном критерии (например, объеме вывоза капитала), а на совокупности его экономических, политических и военных особенностей. Поэтому РКИТ считает наиболее подходящим следующее определение:

Империалистическое государство - это капиталистическое государство, монополии и государственный аппарат которого занимают такое положение в мировом порядке, при котором они прежде всего доминируют над другими государствами и нациями. В результате они получают сверхприбыль и другие экономические, политические и/или военные преимущества от таких отношений, основанных на сверхэксплуатации и угнетении.

Мы считаем, что такое определение империалистического государства соответствует краткому определению, которое Ленин дал в одной из своих работ об империализме в 1916 году:

"между империалистскими (т. е. угнетающими целый ряд чужих народов, опутывающими их сетями зависимости от финансового капитала и пр.) великими державами или в союзе с ними есть империалистская война." [15]

Отсюда следует определение полуколониальных стран - противоположности империалистических государств. Определение полуколоний, данное РКИТ в соответствии с пониманием классиков марксизма, [16] мы обобщили следующим образом:

Полуколония - это капиталистическое государство, экономика и государственный аппарат которого занимают такое положение в мировом порядке, при котором они прежде всего находятся под доминированием других государств и наций. В результате они создают сверхприбыли и дают другие экономические, политические и/или военные преимущества империалистическим монополиям и государствам через отношения, основанные на сверхэксплуатации и угнетении.

В своих работах мы также отмечали, что существует широкий спектр различных типов империалистических и полуколониальных государств. Есть империалистические государства, которые сильны в экономической, но не в военной сфере, и те, где все наоборот. Аналогичным образом, существуют великие державы и малые империалистические государства (типа Швейцарии, Австрии или Бельгии).

Аналогичное различие должно быть сделано среди полуколониальных стран, где мы проводим различие

"между продвинутыми или промышленно развитыми полуколониями, такими как Аргентина, Бразилия, Египет, Турция, Иран или Таиланд, с одной стороны, и более бедными или полупромышленными полуколониями, такими как Боливия, Перу, страны Африки к югу от Сахары (кроме Южной Африки), Пакистан, Афганистан, Индонезия и т.д.". [17]

 

"Субимпериализм" против "полуколониальной региональной державы": заметки о двух противоположных концепциях

 

Прежде чем приступить к анализу классового характера Турции, приведем несколько заметок о категории "субимпериализм", тем более что различные марксисты применяют ее к этой средиземноморской стране.

В последнее время концепция субимпериализма - теория, первоначально разработанная в 1960-х годах бразильским социалистом Мауро Марини, которая становится все более модной среди марксистов. Псевдо-троцкистские организации, например организации в традициях Тони Клиффа, крупнейшей из них является Интернациональная Социалистическая Тенденция, возглавляемая британской Cоциалистической Рабочей Партией, приняли эту теорию. Они используют понятие "субимпериалистической" для характеристики таких разных государств, как КНР, Россия, Бразилия, Индия, Южная Африка, Иран, Греция и Турция.

РКИТ считает эту теорию субимпериализма в корне ошибочной и несовместимой с ортодоксальной марксистской теорией. Мы обсуждали эту теорию и подробно излагали нашу критику в различных работах. [18]

Резюмируя нашу критику, мы считаем, что эта концепция вносит путаницу в основную характеристику отношений между государствами в эпоху современного капитализма: отношения эксплуатации и господства, то есть отношения между империалистическими и полуколониальными странами. Она искусственно создает третью категорию, которая якобы является и тем, и другим, эксплуатирующим и эксплуатируемым, господствующим и господствуемым, без четкого анализа того, какая из этих двух характеристик является преобладающей.

Такая теоретическая путаница имеет важные последствия в области политики и, следовательно, тактики. Если такие государства, как КНР и Россия, являются не империалистическими великими державами, а "субимпериалистическими" государствами, это может ввести социалистов в заблуждение и заставить их встать на сторону "субимпериалистического" лагеря в случае конфронтации со старыми западными империалистическими державами. Короче говоря, такая путаница может привести к социально-патриотической капитуляции перед империалистической державой. И действительно, как мы показали в своих работах, ряд левых сил использует такое разделение на империалистические державы и "не очень империалистические" государства в качестве предлога для того, чтобы открыто или скрыто встать на сторону КНР и Россия.

С другой стороны, это может привести и к серьезным ошибкам в противоположном направлении. Характеристика развитых капиталистических полуколоний, таких как Аргентина, Иран, Ирак или Турция, как "субимпериалистических" может ввести социалистов в заблуждение и заставить их отказаться от защиты таких "субимпериалистических" (по сути, полуколониальных) стран от империалистической агрессии. Мы уже видели это в случае Мальвинской войны 1982 года, когда такие организации, как клифитская ИСТ/СРП, отказались защищать Аргентину на таких основаниях. Точно так же, в качестве другого примера, КРИ Питера Тааффе охарактеризовала Иран в 2019 году как "региональную империалистическую державу", определение, которое удобно служит предлогом для того, чтобы не защищать эту страну от агрессии США/Израиля.

Сказав все это, мы не отрицаем, что некоторые полуколониальные страны действительно имеют специфические черты. Они могут играть региональную или даже глобальную роль, из-за контроля над важным сырьем (нефть и газ в случае Ирана), из-за относительно мощной армии (Иран, Турция, Индия), из-за своего географического положения (Иран контролирует Ормузский пролив, Турция проливы Дарданеллы и Босфор, Индия занимает центральное место в Азиатско-Тихоокеанском регионе, который, в свою очередь, стал важнейшим сектором мировой экономики) или из-за самой численности населения (Индия).

Признание специфики подобных стран для того, чтобы не искажать их фундаментальный классовый характер, РКИТ разработала категории полуколониальных региональных держав относительно промежуточных полуколониальных держав. [19]

 

Приложение

[1] На английском языке Турция требует не называть себя Turkey, а Türkiye. Это связанно с тем, что на английском языке это слово означает также животное (индейку). Естественным образом, мы уважаем желание Турции и в оригинале используем наименование страны Türkiye.

[2] Армения-Азербайджан: Долой реакционную войну!, 16 сентября 2022

[3] РКИТ опубликовала множество документов и статей про империалистический характер КНР И России. Смотри книгу Michael Pröbsting: Anti-Imperialism in the Age of Great Power Rivalry. The Factors behind the Accelerating Rivalry between the U.S., China, Russia, EU and Japan. A Critique of the Left’s Analysis and an Outline of the Marxist Perspective, RCIT Books, Vienna 2019; а также за тем же авторством “Chinese Imperialism and the World Economy”, эссэ опубликованное в энциклопедии The Palgrave Encyclopedia of Imperialism and Anti-Imperialism (edited by Immanuel Ness and Zak Cope), Palgrave Macmillan, Cham, 2020; China: An Imperialist Power … Or Not Yet? A Theoretical Question with Very Practical Consequences! Continuing the Debate with Esteban Mercatante and the PTS/FT on China’s class character and consequences for the revolutionary strategy, 22 январь 2022; China‘s transformation into an imperialist power. A study of the economic, political and military aspects of China as a Great Power (2012), in: Revolutionary Communism No. 4; How is it possible that some Marxists still Doubt that China has Become Capitalist? (A Critique of the PTS/FT), An analysis of the capitalist character of China’s State-Owned Enterprises and its political consequences, 18 сентябрь 2020; Unable to See the Wood for the Trees (PTS/FT and China). Eclectic empiricism and the failure of the PTS/FT to recognize the imperialist character of China, 13 август 2020; China’s Emergence as an Imperialist Power (Article in the US journal 'New Politics'), in: “New Politics”, лето 2014 (Vol:XV-1, Whole #: 57). Другие документы РКИТ по данной проблематике смторите

[4] РКИТ опубликовала ряд документов о России и ее становление империалистической державой. Смотри эссе и документы Michael Pröbsting: Особенности российского империализма, 10 августа 2021; тот же автор: Lenin’s Theory of Imperialism and the Rise of Russia as a Great Power. On the Understanding and Misunderstanding of Today’s Inter-Imperialist Rivalry in the Light of Lenin’s Theory of Imperialism. Another Reply to Our Critics Who Deny Russia’s Imperialist Character, август 2014; Russia as a Great Imperialist Power. The formation of Russian Monopoly Capital and its Empire – A Reply to our Critics, 18 марта 2014, in: Revolutionary Communism No. 21; Russia: An Imperialist Power or a “Non-Hegemonic Empire in Gestation”? (Reply to Claudio Katz), New Politics; Russian Imperialism and Its Monopolies, in: New Politics Vol. XVIII No. 4, Whole Number 72, зима 2022 (это же эссе было переоблуиковано International Viewpoint, 21. апрель 2022); Once Again on Russian Imperialism (Reply to Critics). A rebuttal of a theory which claims that Russia is not an imperialist state but would be rather “comparable to Brazil and Iran”, 30 август 2022. Смотрите также подстраницу нашего сайта по данной тематике

[5] РКИТ неоднократно занималась вопросами усиления меж-империалистического противостояния. См РКИТ: World Perspectives 2021-22: Entering a Pre-Revolutionary Global Situation, 22 август 2021; Смотри также книгу Michael Pröbsting: Anti-Imperialism in the Age of Great Power Rivalry. The Factors behind the Accelerating Rivalry between the U.S., China, Russia, EU and Japan. A Critique of the Left’s Analysis and an Outline of the Marxist Perspective, RCIT Books, Vienna 2019; смотри следующие статьи автора: “A Really Good Quarrel”. US-China Alaska Meeting: The Inter-Imperialist Cold War Continues, 23 Мартк 2021; Servants of Two Masters. Stalinism and the New Cold War between Imperialist Great Powers in East and West, 10 июль 2021; дополнительные работы по этому вопросу см. в этих раздела сайта: здесь и здесь.

[6] Наша главна работа по сверхэксплуатации мирового Юга: Michael Pröbsting: The Great Robbery of the South. Continuity and Changes in the Super-Exploitation of the Semi-Colonial World by Monopoly Capital Consequences for the Marxist Theory of Imperialism, 2013

[7]Наш подход можно посмотреть в следующем документа RCIT: Theses on Revolutionary Defeatism in Imperialist States, 8 September 2018

[8] Мы отсылаем читаталей к компиляции 120 документов по российской-украинской войне; В частности мы остылаем читателей: Война в Украине: переломный момент всемирно-исторического значения Социалисты должны соединить революционную оборону от вторжения Путина в Украину с интернационалистской борьбой против российского империализма, а также империализма НАТО и ЕС, 1 марта 2022

[9] Отметим, что существуют ревизионистские организации, а именнно РКРП — сталинистская партия в России, возглавляемая Виктором Тюлькиным, которые характеризуют Россию как империалистическую, но в то же время рассматривают ее как «меньшее зло», которое необходимо поддерживать против «хуже» империалистов на Западе! См. об этом, например. Михаэль Пребстинг Россия и теория «меньшего зла» империализма, 28 июля 2022 года; Еще одной версией такой теории является концепция Клаудио Каца, прогрессивного профессора Университета Буэнос-Айреса и известного экономиста в Латинской Америке. Клаудио Кац разработал теорию о том, что Россия — это не империалистическая держава, а, скорее, «полупериферийная страна, на которую давит Соединенные Штаты» и «империя, не являющаяся гегемоном в зачаточном состоянии». Наше опровержение этой теории см.: Michael Pröbsting: Russia: An Imperialist Power or a “Non-Hegemonic Empire in Gestation”? A reply to the Argentinean economist Claudio Katz, in: New Politics, 11 February 2022.

[10] Борьба революционеров в империалистических страних против войн их "собственного" правящего класса

[11] Лев Троцкий: Перманентная рволюция Leon Trotsky: The Permanent Revolution, Merit Publishers, New York 1969, p. 144 [примечание перевод дается в приблизительном содержании, так как невозможно отыскать изначальную версию на русском языке

[12] Две основные работы, в которых мы имеем дело с теорией империализма и ее значением для анализа капитализма в 21 веке, – это две книги Michael Pröbsting: Anti-Imperialism in the Age of Great Power Rivalry. The Factors behind the Accelerating Rivalry between the U.S., China, Russia, EU and Japan. A Critique of the Left’s Analysis and an Outline of the Marxist Perspective, RCIT Books, Vienna 2019; The Great Robbery of the South. Continuity and Changes in the Super-Exploitation of the Semi-Colonial World by Monopoly Capital Consequences for the Marxist Theory of Imperialism, 2013

[13] Однажды Ленин напал на Карла Каутского, немецкого теоретика ревизионизма, за разделение политических и экономических черт империализма

Каутский отрывает политику империализма от его экономики, отрывает монополизм в политике от монополизма в экономике, чтобы расчистить дорогу для своего пошлого буржуазного реформизма вроде «разоружения», «ультраимпериализма» и тому подобного вздора. Смысл и цель этой теоретической фальши всецело сводятся к тому, чтобы затушевать самые глубокие противоречия империализма и оправдать таким образом теорию «единства» с апологетами империализма, откровенными социал-шовинистами и оппортунистами.

[14] В.И.Ленин Конспект книги Гегеля “Лекции по философии истории”, 1915 год

[15] В. И. Ленин О карикатуре на марксизм и об «Империалистическом экономизме», 1916 год

[16] Смотри заметки Троцкого:

Колониальные и полу-колониальные, следовательно отсталые страны, составляющие значительно большую половину человечества, чрезвычайно отличаются друг от друга по степени отсталости, представляя историческую лестницу, от кочевого быта и даже людоедства — до новейшей индустриальной культуры. Сочетания крайностей характеризуют, в той или другой степени, каждую из отсталых стран. Однако, иерархия отсталости, если позволено такое выражение, определяется удельным весом элементов варварства и культуры в жизни каждой из колониальных стран. Экваториальная Африка далеко отстоит от Алжира, Парагвай — от Мексики, Абиссиния — от Индии или Китая. При общей их экономической зависимости от метрополий империализма, политическая зависимость носит в одних случаях характер открытого колониального рабства, в других прикрывается фикцией государственной самостоятельности (Китай, Латинская Америка).

Источник: Революция и война в Китая. Предисловие к книге Гарольда Айзекса «Трагедия Китайской Революция», 1938 год. Смотрите.

[17]Michael Pröbsting: The Great Robbery of the South, p. 228

[18] See e.g. Michael Pröbsting: Semi-Colonial Intermediate Powers and the Theory of Sub-Imperialism. A contribution to an ongoing debate amongst Marxists and a proposal to tackle a theoretical problem, 1 August 2019; смотри также 4 главу, вышеупомянутой книги Anti-Imperialism in the Age of Great Power Rivalry а также в 9 части вышеупомянутой книги The Great Robbery of the South.

[19] Боле дательное обсуждение данного вопроса смотрите в статье Michael Pröbsting: Semi-Colonial Intermediate Powers and the Theory of Sub-Imperialism. A contribution to an ongoing debate amongst Marxists and a proposal to tackle a theoretical problem, 1 августа 2019

Зависимый и полуколониальный характер экономики Турции

 

Теперь мы перейдем к анализу Турции и начнем с обзора ее экономики. Как мы увидим, Турция не является доминирующей капиталистической страной, а скорее страной, которая играет подчиненную роль в мировой экономике. Короче говоря, это развитая полуколония.

Давайте начнем с того, что в качестве очень общих показателей возьмем ВВП на душу населения, который отражает годовой объем производства по отношению к численности населения. Чтобы избежать односторонней картины, мы приводим соответствующие цифры как в текущих долларах США, так и в долларах по паритету покупательной способности. Как показывает Таблица 1, Турция находится в одной лиге с другими развитыми полуколониальными странами, такими как Иран, Польша, Румыния, Малайзия, Аргентина, Бразилия и Таиланд. Во избежание искажений, мы выбрали только страны с примерно одинаковой численностью населения (т.е. не острова или небольшие страны, где исключительные факторы могут играть непропорционально большую роль).

 

Страна	ВВП на душу населения (текущие цены, выраженные в текущих долларах США на человека)	ВВП на душу населения (текущие цены, выраженные в долларах по паритету покупательной способности)
Турция	8081	374888
Иран	20261	18322
Греция	20940	35596
Польша	18506	42685
Румыния	14825	36622
Малайзия	13268	32901
Аргентина	12187	25822
Бразилия	8570	17208
Тайланд	7449	21057

Таблица 1. ВВП на душу населения в Турции и других странах, 2022 год [1]

 

Конечно, мы прекрасно понимаем, что такие показатели сами по себе являются лишь грубым приближением, полезным индикатором. Этого недостаточно для точной классовой характеристики той или иной страны.

Более значимым показателем является глобальное положение турецкого капитала. Если взять ведущие мировые монополии (Fortune Global 500), то Турция представлена только одной компанией на 357 месте. (Koç Holding) [2] Аналогично, если мы посмотрим на другой индекс (Forbes Global 2000), мы увидим, что турецкие капиталисты представлены лишь незначительно - опять же, подобно другим развитым полуколониям. (См. таблицу 2)

 

Страна	Количество крупнейших публично торгуемых корпораций
Турция	10
Бразилия	19
Таиланд	16
Саудовская Аравия	15
Малайзия	13
Мексика	12
Греция	6
Польша	6

Таблица 2. Крупнейшие компании мира (Forbes Global 2000), Турция и другие страны, 2018 год [3]

 

Такую же картину мы получим, если рассмотрим роль иностранного капитала в турецкой экономике. В послевоенный период Турция, как и ряд других полуколониальных стран, полагалась на относительно сильную роль государственно-капиталистического сектора, а также на импортозамещение. Тем не менее, с 1980-х годов ситуация изменилась, как в Турции, так и в большинстве стран Мирового Юга, и сегодня империалистический капитал играет значительную роль.

Такое вмешательство империалистических монополий было особенно актуально в банковском секторе Турции, где доля иностранных банков на рынке достигла 39,7% в 2007 году [4]. Сегодня государственные банки играют лишь ограниченную роль, в то время как число иностранных банков значительно возросло. (См. Таблицу 3)

 

Государственные	Частные	Иностранные	Прочие	Всего
3	9	21	14	52

Таблица 3. Количество коммерческих и прочих банков, 2016 [5]

 

Автор сравнительного исследования финансового капитализма в Мексике и Турции отмечает:

Турция стала местом, куда стекаются доходы иностранных банков, которые могут быть репатриированы, не будучи инвестированными в турецкое общество, как и внутренний капитал может направить денежные ресурсы за границу во время кризиса или в поисках более высокой прибыли. Это также обусловлено подчиненным положением Турции в иерархической межгосударственной системе и на мировом рынке, где по-прежнему доминируют США. [6]

Возрастающая роль империалистического капитала в экономике Турции не ограничивается финансовым сектором. Уже в начале 2000-х годов иностранные монополии занимали влиятельную позицию среди крупных промышленных корпораций Турции, на их долю приходилась почти половина общей добавленной стоимости и прибыли крупных компаний.

По данным Стамбульской промышленной палаты, в 2004 году среди 500 крупнейших промышленных компаний было 149 компаний с прямыми иностранными инвестициями, на долю которых приходилось 43% общего объема продаж, 51% общей добавленной стоимости, 44% общей прибыли, 49% общего экспорта и 27% общей занятости. [7]

С тех пор позиции иностранных монополий усилились.

Давайте рассмотрим еще один важный показатель силы турецкого капитала - его инвестиции за рубежом и их размер по отношению к иностранным инвестициям в страну. Сначала мы рассмотрим приток и отток прямых иностранных инвестиций (ПИИ) за последние несколько лет. Как мы видим, приток иностранного капитала в страну регулярно опережает инвестиции Турции за рубежом. (См. Таблицу 4)

 

Приток ПИИ, млн. долларов США

2016	2017	2018	2019	2020	2021
13651	11113	12573	9594	7821	12530

Отток ПИИ, млн. долларов США

2016	2017	2018	2019	2020	2021
2954	2626	3658	2966	3229	4979

Таблица 4. Турция: Приток и отток ПИИ, 2016-2021 гг. [8]

 

Мы получим ту же картину, если возьмем накопленный объём входящих или исходящих прямых иностранных инвестиций. Опять же, объём иностранных инвестиций в Турцию всегда превышал инвестиции страны за рубежом. (См. Таблицу 5)

 

Объем входящих ПИИ, млн. долларов США

2000	2010	2021
18812	188324	120700

Объем исходящих ПИИ, млн. долларов США

2000	2010	2021
3668	22509	57356

Таблица 5. Турция: Входящий и исходящий объем прямых иностранных инвестиций, 2000-2021гг. [9]

 

Если мы сравним Турцию с другими развитыми капиталистическими полуколониями, мы снова получим похожую картину. Во всех этих странах входящие ПИИ явно опережают исходящие ПИИ. (См. Таблицу 6)

 

Страна	Объем входящих ПИИ	Объем исходящих ПИИ
Турция	120700	57356
Малайзия	187375	134613
Филиппины	113711	66367
Таиланд	279140	177044
Саудовская Аравия	261061	151499
Аргентина	98928	42452
Бразилия	592761	296185
Чили	180489	83737
Мексика	578792	185268

Таблица 6. Объем входящих и исходящих ПИИ в млн. долларов в Турции и других странах, 2021 год [10]

 

Все эти цифры отражают, что Турция играет подчиненную роль на капиталистическом мировом рынке. Она в гораздо большей степени является объектом иностранных инвестиций, в основном из империалистических стран, чем источником иностранных инвестиций в другие страны. Тот факт, что входящие ПИИ явно перевешивают исходящие ПИИ, является сильным показателем того, что империалистические монополии выжимают прибавочную стоимость из Турции в гораздо большей степени, чем турецкие капиталисты способны эксплуатировать другие страны.

Этот анализ также убедительно подтверждается анализом регионального распределения вывоза капитала Турцией. Как мы увидим ниже, подавляющее большинство турецких ПИИ направляется не в полуколониальные страны (где они могли бы эксплуатировать более слабые экономики), а наоборот, в империалистические метрополии: большинство из них в Европу (от 2/3 до 4/5). (См. Таблицы 7 и 8)

 

Регион	2016	2017	2018	2019	2020	2021
Европа	1716	1733	2755	2541	1659	2727
США и Канада	851	830	911	613	858	1367
Страны Ближнего Востока и Центральная Азия	324	416	115	171	465	298
Азия (кроме Ближнего Востока и Центральной Азии)	140	107	67	70	126	168
Африка	67	83	75	34	23	18
Всего	3114	3177	3936	3433	3151	4619

Таблица 7. Турция: Региональное распределение прямых инвестиций резидентов за рубежом, потоки, 2016-21 (млн. долларов США) (*) [11]

 

Регион	2016	2017	2018	2019	2020	2021
Европа	24457	30471	32382	33518	36677	38808
США и Канада	1631	1836	1787	3198	1558	2274
Страны Ближнего Востока и Центральная Азия	2102	2467	2721	2025	2160	1928
Страны Ближнего Востока и Центральная Азия	1501	1383	1343	1836	1495	2113
Африка	631	778	784	1169	1295	1642
Всего	30966	37570	38394	41555	42878	46508

Таблица 8. Турция: Региональное распределение прямых инвестиций резидентов за рубежом, запас, 2016-21 (млн. долларов США) (*) [12]

 

Слабая, зависимая роль Турции на мировом рынке также находит отражение в структурном дефиците платежного баланса, который она имеет уже более двух десятилетий. Платежный баланс конкретной страны состоит из счета текущих операций и счета движения капитала и включает общую сумму как торговли товарами и услугами, так и финансовых операций. Как мы видим ниже, за последние четверть века баланс текущего счета платежного баланса Турции никогда не был положительным, а счет операций с капиталом практически никогда не мог компенсировать этот дефицит. Такой отрицательный платежный баланс существовал и в последние годы. (См. Рисунок 1 и Таблицу 9)

 

Рисунок 1. Сальдо текущего счета Турции 1997-2019 гг. [13]

 

	2015	2016	2017	2018	2019	2020
млрд. долларов США	-11.8	0.8	-8.2	-10.4	6.3	-31.9
Процент от ВВП	-1.4	0.1	-1.0	-1.3	0.8	-4.4

Таблица 9. Турция: Платежный баланс 2015-20 (в % от ВВП) [14]

 

Таким образом, Турция все больше вынуждена полагаться на иностранные кредиты для финансирования дефицита платежного баланса. В результате, ее внешний долг существенно вырос за последние десятилетия. Ее внешний долг по отношению к валовому национальному доходу (ВНД) вырос более чем наполовину в период с 2010 по 2020 год: с 39% до 61%. В результате, Турция должна использовать все большую долю своих доходов для оплаты своих долгов: отношение обслуживания долга к экспорту уже составляло 41% в 2020 году. (См. Рисунок 2, а также Таблицу 10)

 

Рисунок 2: Внешний долг Турции 2004-19 (в % от ВВП) [15]

 

	2010	2016	2017	2018	2019	2020
Объём внешнего долга к экспорту (%)	185	200	201	183	175	207
Объём внешнего долга к ВНД (%)	39	48	54	58	59	61
Обслуживание долга к экспорту (%)	37	37	38	35	34	41
Доля краткосрочного долга к внешнему (%)	26	25	26	26	28	32
Резервы к запасам внешнего долга (%)	27	22	18	16	18	11

Таблица 10. Коэффициенты задолженности Турции в 2010-2020 гг. [16]

 

Это во многом схоже со странами, которые известны своей высокой закредитованностью. Например, в Аргентине объем внешнего долга по отношению к ВНД составлял 68%, а отношение обслуживания долга к экспорту в 2020 году составляло 41% - так же, как и в Турции. [17]

В результате, валютные резервы Турции постоянно сокращались в течение последних лет. ОЭСР отмечает:

Валютные резервы сократились в результате этих вмешательств. Валовые валютные резервы сократились со 106 млрд долларов США в марте 2014 года (11,3% ВВП 2014 года) до 85 млрд долларов США в марте 2018 года, 54 млрд долларов США в мае 2020 года и 40 млрд долларов США в августе 2020 года (5,3% ВВП 2019 года). [18]

Мы можем подвести итог нашего обзора экономики Турции, заключив, что она не играет доминирующей роли на мировом рынке, более того, она даже не играет значительной роли на рынке Ближнего Востока. Это не империалистическая экономика, а, скорее, развитая полуколония.

 

Приложение

[1] Все цифры из базы данных МВФ: World Economic Outlook, апрель 2022; его можно скачать здесь

[2] Fortune Global 500; см. также Alena Botros: These 10 countries have only one Fortune Global 500 company, 8 августа 2022

[3] Forbes: Global 2000: The World's Largest Public Companies 2018; см также Andrea Murphy: Forbes Global 2000: The world's biggest companies, июнь 25, 2018

[4] Hakan Yilmaz: Neoliberalism and Financialization in Turkey, CUNY Academic Works, 2020, p. 14; [↻]

[5] Galip L. Yalman, Thomas Marois and Ali Rıza Güngen (Eds.): The Political Economy of Financial Transformation in Turkey, Routledge, London 2019, p. 142

[6] Thomas Marois: States, Banks and Crisis, Emerging Finance Capitalism in Mexico and Turkey, Edward Elgar Publishing, Cheltenham 2012, p. 192

[7] Talat Ulussever: The Relationship between Foreign Direct Investment and Capital Formation in Emerging Economies: The Case Of The Turkish Economy, in: The Journal of Knowledge Economy & Knowledge Management / Volume: V (Spring 2010), p. 44; see also: Jiyan Kıran: Expanding the framework of the varieties of capitalism: Turkey as a hierarchical market economy, in: Journal of Eurasian Studies 9 (2018), pp. 42-51

[8] UNCTAD: World Investment Report 2022, p.212

[9] UNCTAD: World Investment Report 2022, p.216

[10] UNCTAD: World Investment Report 2022, pp.216-217

[11] Central Bank of the Republic of Türkiye: Balance of Payments Statistics, Data Governance and Statistics Department, июль 2022, Table 13. Читатели должны принять во внимание, что мы не перечислили все регионы, поскольку Латинская Америка и Океания не являются важными направлениями экспорта турецкого капитала

[12] Central Bank of the Republic of Türkiye: International Investment Position, Data Governance and Statistics Department, июль 2022, Table 10. Читатели должны принять во внимание, что мы не перечислили все регионы, поскольку Латинская Америка и Океания не являются важными направлениями экспорта турецкого капитала

[13] OECD Economic Surveys, Turkey, январь 2021, OECD Publishing, Paris, https://doi.org/10.1787/2cd09ab1-en, p. 30

[14] World Bank: Turkey Economic Monitor, February 2022: Sailing Against The Tide, Washington 2022, p. 103

[15] OECD Economic Surveys, Turkey, январь 2021, p. 31

[16] World Bank. 2022. International Debt Statistics 2022. Washington, DC: World Bank. doi:10.1596/978-1-4648-1800-4, p. 152

[17] World Bank: International Debt Statistics 2022, p. 44

[18] OECD Economic Surveys, Turkey, January 2021, p. 43

Правительство Эрдогана: бонапартистский режим в сочетании с ограниченной буржуазно-парламентской демократией

 

Еще одним аргументом, который приводят сторонники теории о (суб)империалистической Турция, является тот факт, что она угнетает курдский народ и что в ней установлен авторитарный режим.

Конечно, это правда, что турецкое государство угнетает и всегда угнетало курдский народ. Такое угнетение выражается в: дискриминации языковых прав курдов, отрицании права этого народа на национальное самоопределение (включая право иметь собственное государство или объединиться с другими представителями курдского народа в соседних странах), репрессиях против курдских партий, таких как Демократическая партия народов (ДПН), резкой милитаризации территорий курдского большинства на юго-востоке страны и т.д.

Все эти особенности показывают, что курдский народ в Турции является угнетенной нацией. Социалисты должны безоговорочно поддерживать их национально-освободительную борьбу. [1]

Также и верно то, что Турция не является буржуазной демократией в том виде, в каком она существует в большинстве европейских стран. В течение долгого времени Турция была военной диктатурой или полудиктатурой. Она пережила несколько удачных и неудачных военных переворотов (1960, 1971, 1980, 1997 и 2016). Последний из них был неудачным, когда часть армии выступила против правительства Эрдогана.

Тем не менее, было бы совершенно неправильно считать, что Турция является диктатурой, не говоря уже об ультралевом бреде, что в стране более полувека якобы существует "фашистский режим", как утверждают различные маоистские и ходжаистские группы в Турции с 1970-х годов.

Это правда, что режим Эрдогана, находящийся у власти с 2002 года, обладает явным бонапартистским характером, чему способствовали достаточно сильные народные корни буржуазно-исламистской Партии справедливости и развития (ПСР). Тем не менее, необходимо четко понимать, что ПСР пришла к власти как оппозиция долгое время доминировавшей правящей элите, которая была очень близка к армейскому командованию.

Более того, существует и ряд других партий, которые часто заявляют о своей резкой оппозиции к ПСР. Конечно, эти партии регулярно сталкиваются с бюрократическими препятствиями или, в случае с курдской ДПН, с открытыми репрессиями. Фактом также является существование различных профсоюзов, а также левых партий, который тожже подвергаются различным формам дискриминации или притеснения.

Все эти особенности свидетельствуют о том, что правительство Эрдогана является реакционным, буржуазно-бонапартистским режимом. Тем не менее, они также показывают, что режим качественно не отличается от другх во многих других полуколониальных странах (или режимов в Москве или Пекине). Само по себе это не свидетельствует о том, что Турция является (суб)империалистическим государством.

Правительство Эрдогана вряд ли является более авторитарным, чем большинство режимов на Ближнем Востоке. По сути, оно скорее менее авторитарно. Для этого достаточно вспомнить режим генерала Сиси в Египте, или страны Персидского залива, Иран, Судан и т.д.

Как мы уже говорили выше, турецкое государство угнетает курдский народ. Тем не менее, национальное угнетение не делает государство автоматически империалистическим. Соседние государства, Иран, Ирак и Сирия, имеют такую же позорную традицию подавления своего курдского меньшинства.

Если говорить в целом, многие полуколониальные государства притесняют национальные или этнические меньшинства. В качестве примеров можно назвать, помимо курдов в странах Ближнего Востока, неперсидские меньшинства в Иране, сахарский народ в контролируемой Марокко Западной Сахаре, многочисленные этнические меньшинства в Бирме/Мьянме, мусульманский народ в Южном Таиланде, различные неарабские группы в Судане, ряд этнических групп в Эфиопии, туарегов в Мали, Южные этнические группы в Нигерии, коренные народы в ряде стран Латинской Америки и т.д. Все это примеры национального угнетения со стороны реакционных государств. Но такое угнетение не делает эти государства автоматически империалистическими. Если бы это было так, то это означало бы, что огромная часть мира была бы "империалистической". Это абсурд сам по себе!

Империалистический (или неимпериалистический) характер того или иного государства вытекает в первую очередь не из его отношения к населению в пределах собственных границ, а из его роли в глобальной цепи мировой экономики и мировой политики. И все эти страны, включая Турцию, занимают подчиненное, доминируемое положение в иерархии глобальной империалистической системы.

 

Роль Турции как региональной военной державы

 

Действительно ли армия Турции и ее военная роль позволяют считать страну империалистической? Безусловно, Турция обладает большой армией, численность которой оценивается в 775 000 военных и военизированных служащих, что делает ее второй по величине действующей военной силой в НАТО.

Тем не менее, следует также учитывать, что она занимает второе место в НАТО по численности населения. Еще более важно, большая численность турецкой армии обусловлена той ключевой внутриполитической ролью, которую она играла с момента основания республики в 1920 году. По сути, армия всегда была самым важным институтом капиталистического турецкого государства.

До самого последнего времени турецкая армия практически не была задействована за рубежом (если оставить в стороне участие в миссиях ООН). Ее основная роль была скорее внутри страны:

во-первых, для контроля над государством и его правительством

во-вторых, для подавления курдского народа, который с 1984 года ведет вооруженное сопротивление под руководством мелкобуржуазной националистической РПК.

Наиболее значительные военные интервенции Турции за рубежом: в Ираке и Сирии были тесно связаны с ее реакционной войной против курдского народа. Это произошло потому, что РПК создала зоны отступления в Северном Ираке (соответственно, там находится ее руководство) и помогла создать сильную ветвь в Сирии (PYD/YPG), которая в тесном сотрудничестве с империалистическими силами США поставила под свой контроль восточную часть страны. Интервенция в эти страны и оккупация регионов на севере Сирии тесно связаны с войной Анкары против РПК.

Тем не менее, верно и то, что в последние годы Турция отправляла вооруженные силы. Прежде всего свои знаменитые беспилотные летательные аппараты Байрактар в другие страны, где они сыграли важную роль в военных конфликтах. Эти турецкие силы сыграли решающую роль в остановке, а затем и оттеснении войск бывшего полковника Каддафи Хафтара в начале 2020 года.

Турецкая интервенция в Идлибе также сыграла свою роль в достижении соглашения с Россией и Ираном (так называемый процесс в Астане), направленного на усмирение сирийской революции, что также включало некоторые ограниченные военные действия против асадистских войск и их российского хозяина. [2]

И, совсем недавно, турецкие войска сыграли важную роль в войне между Арменией и Азербайджаном, где они помогли последнему своим Байрактарами.

Так делает ли такая военная деятельность Турцию империалистической? Мы так не считаем.

Турция опять-таки не является исключением в такой зарубежной военной деятельности. Хорошо известно, что Иран направил значительные силы для участия в гражданских войнах в Ираке, Сирии и Йемене. Саудовская Аравия и Объединенные Арабские Эмираты вторглись в Йемен в 2015 году и с тех пор фактически оккупировали значительную часть страны. [3] Африканские государства неоднократно собирали войска для вмешательства в гражданские войны в различных странах континента. Эфиопия вторглась в Сомали в 2006 году и с тех пор оккупировала часть страны, разместив там до 15 000 военнослужащих. [4]

Подобные интервенции этих государств не во всех случаях имеют одинаковый характер. Иногда они вмешиваются в интересах реакционного лагеря угнетателей: например, Турция против курдского народа, Иран в поддержку тирании Асада в Сирии; Эфиопия в Сомали. Иногда эти государства вмешиваются в войну, которая реакционна с обеих сторон (например, Турция в Азербайджане). А иногда они оказывают военную поддержку прогрессивной борьбе угнетенных разумеется, в своих собственных буржуазных внешнеполитических интересах: Турция в Ливии и, в определенной степени, в Идлибе; Иран в Йемене).

В любом случае, все эти военные авантюры не делают эти африканские и ближневосточные государства империалистическими. Почему? Потому что такая региональная ограниченная деятельность не меняет того факта, что все эти страны, включая Турцию, занимают подчиненное, доминируемое положение в империалистическом мировом порядке.

Однако необходимо также признать, что Турция действует как своего рода региональная держава. [5] То же самое относится и к Ирану.

 

Турция: Развитая капиталистическая полуколония и полуколониальная региональная держава

 

Наш обзор экономических, политических и военных особенностей Турции позволяет прийти к определенным выводам. Турция - индустриальная, развитая полуколония, занимающая подчиненное, зависимое положение в мировой экономике. В ней действует бонапартистский режим в сочетании с ограниченной буржуазно-парламентской демократией. Режим в Турции жестоко подавляет курдское меньшинство. Оппозиционные партии, профсоюзы и левые организации разрешены, однако они сталкиваются с различными формами дискриминации и репрессий. В последние годы турецкое государство также участвовало в нескольких иностранных военных операциях.

Мы также показали, что политические особенности Турции, ее реакционный режим, внешние военные интервенции, отнюдь не являются уникальными. На самом деле, большинство полуколониальных стран управляются бонапартистскими режимами. И многие из них угнетают национальные или этнические меньшинства, а ряд из них, как развитые, так и более бедные полуколонии, неоднократно посылали войска в другие страны.

Иными словами, хотя такие черты ясно показывают реакционный характер режима, они ни в коем случае не квалифицируют его как "империалистический". Такой подход представлял бы собой крайнюю примитивизацию марксистской концепции империализма, которая не допускает разграничения политики и экономики, а наоборот, объединяет эти черты (как мы объясняли выше).

Кроме того, повторим, что марксистский анализ классового характера того или иного государства должен основываться не на одном критерии, а на совокупности его экономических, политических и военных особенностей. В случае с Турцией, доминирующим аспектом, очевидно, является ее подчиненное положение на мировом рынке.

Как уже упоминалось выше, Турция действительно смогла в течение некоторого времени выступать в качестве региональной державы. Это возможно благодаря ее численности населения, армии и экономическому развитию. Однако есть еще один важный фактор, который сделал это возможным и на который мы уже обращали внимание десять лет назад.

Сочетание переноса капиталистического производства на Юг и растущего соперничества между великими державами имеет тот эффект, что они могут позволить буржуазии в полуколониальных странах иногда иметь определенное пространство для маневра. Буржуазия конкретной полуколониальной страны может искать поддержки у великой державы Б, если великая держава А оказывает на нее большее давление. В последние годы мы уже видели, что различные латиноамериканские и африканские страны все чаще ищут торговые соглашения и прямые иностранные инвестиции у КНР, чтобы противостоять давлению со стороны США. Наш тезис может показаться некоторым читателям формальным противоречием. С одной стороны, мы говорим о растущем подчинении полуколоний империализму. А с другой стороны, мы говорим об увеличении пространства для маневра для полуколоний. Но в действительности это диалектическое противоречие, порожденное сутью противоречий самого империалистического капитализма. Это просто две стороны одной медали. Империалисты вынуждены, из-за экономического сдвига на Юг и растущего соперничества между собой, усиливать свои попытки еще больше подчинить себе полуколонии. Но тот же сдвиг приводит к противоположной динамике - большему пространству для маневра полуколониальной буржуазии. [6]

Как мы отмечали там же, такая противоречивая ситуация имеет определенное сходство с тем положением дел в отношениях латиноамериканских полуколоний в 1930-е годы, о котором Лев Троцкий писал:

Это период, когда национальная буржуазия ищет немного больше независимости от иностранных империалистов. [7]

Сегодня режим Эрдогана в определенной степени находится в аналогичной ситуации. Опять же, в этом Турцию нельзя назвать уникальным случаем. Существует также ряд подобных случаев, когда полуколониальные страны используют соперничество между великими державами для получения определенного пространства для маневра и продвижения собственных интересов. Филиппины при Дутерте, Индонезия при Видодо, Малайзия, Аргентина в киршнеристский период, даже Саудовская Аравия, Объединенные Арабские Эмираты и Индия в последний период - все это лишь несколько примеров данного явления.

Следовательно, определенная степень независимости, маневрирование между великими державами, роль региональной державы... это черты, которые не противоречат полуколониальному характеру той или иной страны! Нужно понимать, что такое маневрирование - это политика более слабого государства, которое пытается использовать противоречия между великими империалистическими державами. Именно великие империалистические державы диктуют условия, а не более слабая сторона. Следовательно, роль Турции как региональной державы должна рассматриваться в контексте ее глобального подчинения в качестве развитой полуколонии.

Таким образом, мы можем резюмировать, что Турция, принимая во внимание всю совокупность ее глобальной и региональной роли, ее экономических, политических и военных особенностей является развитой капиталистической полуколонией и полуколониальной региональной державой.

 

Приложение

[1] Смотрите следующие документы РКИТ: Tek Yol Devrim! Action Program for Turkey, октябрь 2016; see also: The Elections in Turkey and the Kurdish National Question, 19.6.2015; Turkey: Stop the Aggression against the Kurds! No to the US/France/UK Crusade against the People of Iraq and Syria! 29 июль 2015

[2] РКИТ опубликовала ряд заявлений и статей про сирийскую революцию, читать здесь

[3] Также смотри: Yemen: Another Humiliating Blow for the Saudi Aggressors! Yemeni popular resistance eliminates three pro-Saudi military brigades, 02.10.2019

[4] Смотри также : Somalia: Drive Out the AMISOM and Western Occupation Forces! Daring Guerilla Attack against U.S. Army Base and EU Military Convoy, 30 сентябрь 2019

[5] Смотри также: Turkey and the Growing Tensions in Eastern Mediterranean. Theses on the complex contradictions between imperialist and regional powers, the Arab Revolution and the consequential tactics of Marxists, 28 августа 2020

[6] Michael Pröbsting: The Great Robbery of the South, p. 389

[7] Leon Trotsky: Latin American Problems: A Transcript (1938), in Writings of Leon Trotsky Supplement (1934-40), p. 784

Марксистская тактика в военных интервенциях Турции

 

У нас нет обобщенной военной тактики в отношении внешних интервенций Турции. Как полуколониальная региональная держава она может и делает это: вмешиваться в войны, где она иногда присоединяется к реакционному, а иногда к прогрессивному лагерю. В зависимости от этого марксисты выступают за военную тактику, соответствующую конкретной ситуации. [8]

В его войне против курдского народа мы выступаем против турецкого государства и защищаем угнетенный народ. В случае войны, которая реакционна с обеих сторон, как конфликт между Арменией и Азербайджаном в 2020 и 2022 годах, мы не поддерживаем турецкую сторону. [9] В противостоянии с асадистскими/российскими силами в Идлибе весной 2020 года мы однозначно встали на сторону сирийских повстанцев и поддерживающих их турецких сил. [10] То же самое было и в Ливии, когда Правительство национального согласия отчаянно защищало Триполи, с помощью турецких беспилотников, от реакционных сил генерала Хафтара. [11]

Как мы уже упоминали во введении к этому очерку, в заявлении РКИТ по поводу последних столкновений между Арменией и Азербайджаном мы сказали, что в случае военного вмешательства России на стороне Армении и Турции на стороне Азербайджана, мы окажем поддержку военной борьбе азербайджанского/турецкого лагеря.

Это не было абстрактным умозрением. В действительности, за последние годы уже было два кратковременных случая столкновения турецких и российских вооруженных сил. В ноябре 2015 года турецкие ВВС сбили российский Су-24, который атаковал сирийских повстанцев недалеко от границы с Турцией. И, как уже упоминалось, весной 2020 года также был короткий период столкновений в Идлибе. Как мы заявляли тогда, РКИТ в обоих случаях встал на сторону турецких сил против империалистической России. [12]

Конечно, такая тактическая поддержка турецкой стороны никогда не должна включать в себя политическую поддержку режима Эрдогана (или любого другого турецкого режима).

Наша военная тактика в основном основывается на анализе классового характера вовлеченных государств. Это непреложный принцип марксизма, что при прочих равных условиях социалисты поддерживают полуколониальную страну против империалистической державы.

В своей известной брошюре "Социализм и война", написанной в разгар Первой мировой войны, Ленин и Зиновьев заявили, что высший долг всех социалистов - встать в таких войнах на сторону угнетенных:

Только в этом смысле социалисты признавали и признают сейчас законность, прогрессивность, справедливость «защиты отечества» или «оборонительной» войны. Например, если бы завтра Марокко объявило войну Франции, Индия — Англии, Персия или Китай — России и т. п., это были бы «справедливые», «оборонительные» войны, независимо от того, кто первый напал, и всякий социалист сочувствовал бы победе угнетаемых, зависимых, неполноправных государств против угнетательских, рабовладельческих, грабительских «великих» держав. [13]

Точно так же Троцкий и Четвертый Интернационал резко осуждали всех тех псевдосоциалистов, которые отказывались встать на сторону угнетенных народов против империалистического врага:

Борьба против войны, правильно понятая и осуществленная, предполагает бескомпромиссную враждебность пролетариата и его организаций всегда и везде по отношению к своей и всякой другой империалистической буржуазии (...) Борьба против войны и ее социального источника, капитализма, предполагает прямую, активную, безоговорочную поддержку угнетенных колониальных народов в их борьбе и войнах против империализма. «Нейтральная» позиция равносильна поддержке империализма. [14]

С империалистическим государством ситуация совершенно иная. Марксисты никогда и ни при каких обстоятельствах не могут встать на сторону империалистической державы в любом военном конфликте. Это доказывает, почему так важно иметь правильный анализ классового характера государств, вовлеченных в конфликт!

Конечно, сам по себе анализ классового характера государств недостаточен. Такой анализ должен сочетаться с конкретным анализом конфликта как такового и конкретной роли, которую играет в этом конфликте вмешательство иностранного государства. Является ли этот конфликт конфликтом, в котором борьба одного лагеря имеет прогрессивный характер или нет? Имеет ли вмешательство иностранного государства доминирующий характер и меняет ли это природу конфликта? Или это скорее вмешательство, которое играет второстепенную роль?

Кроме того, необходимо также проанализировать, является ли вмешательство иностранного государства частью более масштабного конфликта. Например, если вмешательство Турции на стороне Азербайджана против поддерживаемой Россией Армении является частью более широкого военного вмешательства НАТО (с целью ослабления и поражения Москвы), то такое вмешательство Турции не будет вмешательством полуколониальной страны, а скорее будет иметь характер империалистической войны НАТО против своего российского соперника. В таком случае марксисты, конечно же, не встали бы ни на сторону Турции/НАТО, ни на сторону России.

Все эти элементы должны быть проанализированы конкретно. Тем не менее, без правильного анализа классового характера государств, вовлеченных в конфликт, невозможно выработать правильный подход к таким войнам!

Наконец, мы хотим подчеркнуть, как мы уже говорили в нашем вышеупомянутом заявлении, что военное поражение российского империализма от турецких войск было бы в высшей степени прогрессивным событием, которое социалисты не могли бы не приветствовать! На Четвертом конгрессе Коммунистического Интернационала в 1922 году Троцкий сказал:

Всякое колониальное движение, ослабляющее капиталистическое господство в господствующей стране (метрополии), прогрессивно, потому что оно помогает пролетариату в его революционной задаче. [15]

Это не менее верно и сегодня!

Именно поэтому РКИТ поддерживает различную освободительную борьбу угнетенных народов против империалистических держав (например, в Афганистане, Ираке, Чечне, Сирии) [16]. Для российского рабочего класса и многочисленных угнетенных народов крайне полезно, чтобы его враг, режим Путина и весь правящий класс, получил решающий удар от неимпериалистических противников. Это ослабит режим и, следовательно, улучшит возможности трудящихся России для ведения решительной борьбы против режима. Для российских социалистов ситуация предельно ясна: их главный враг находится не в Киеве или в Анкаре, а в Кремле! Кроме того, поражение российского империализма ослабит его хватку на Кавказе и, следовательно, улучшит условия для освободительной борьбы угнетенных народов региона.

 

Об антимусульманской и антитурецкой традиции великорусского шовинизма, а также европейского ориентализма

 

Мы полностью осознаем, как мы отметили в нашем заявлении по армяно-азербайджанскому конфликту, что в общественном мнении России существует давняя традиция антимусульманских и антитурецких настроений. Такие чувства глубоко укоренены в истории великорусского шовинизма, поскольку царская империя на протяжении веков находилась в постоянном конфликте с Османской империей и вела несколько войн против Стамбула. Кроме того, история Киевской Руси и, позднее, Великого княжества Московского глубоко переплетена с их многовековыми разрушительными конфликтами с монгольскими ("Золотая Орда") и тюркскими ханствами, в которых ислам играл важную роль. [17]

Попутно отметим, что традиционная враждебность Москвы к мусульманам связана также с тем, что османский халифат разгромил Византийскую империю и в 1453 году и завоевал Константинополь, который был центром христианской православной церкви. Это событие позволило Московскому Патриархату претендовать на роль наследника и стать новым центром православной церкви (именно поэтому Москву стали называть Третьим Римом). Таким образом, Российская Империя и Московское царство вели войны против тюрков также во имя защиты православного христианства от "язычников".

Ненависть великорусского шовинизма к мусульманским народам была еще больше подогрета героическим сопротивлением кавказских народов под руководством имама Шамиля в XIX веке против порабощения русской армией.

Отметим мимоходом, что шовинистическая ненависть русских к мусульманам — это не исключительный случай. Мы видим то же самое явление в Западной Европе. Империалистические правительства и их общественное мнение манипулируют такой исламофобией, утверждая, что "западная цивилизация" и ее "ценности" превосходят ислам и, следовательно, 1,5 миллиарда мусульман в мире.

Такая реакционная идеология была кардинально усилена буржуазным общественным мнением с начала империалистической "Войны против терроризма" в 2001 году и, в особенности, в последние несколько лет. Печально известная кампания поддержки расистского журнала Charlie Hebdo или исламофобского учителя Самуэля Пати являются яркими примерами этой реакционной политики. [18] Это шовинистическое идеологическое наступление также послужило оправданием для отправки французских войск в Мали и Ирак. [19]

Поэтому неудивительно, что великорусские шовинисты враждебно относятся к азербайджанскому/турецкому лагерю. Тем не менее, крайне позорно, что значительная часть "коммунистов" России находится под сильным влиянием такой идеологии. Это представляет собой, как заявили наши товарищи из Социалистической Тенденции (Россия), "объективное социал-шовинистическое приспособление к российскому империализму."

Подобное социал-шовинистическое приспособление не имеет никакой опоры в ортодоксальной традиции марксизма. Карл Маркс всегда поддерживал героическую борьбу кавказского народа в его сопротивлении против Российской империи. [20] Аналогично, Маркс и Энгельс были на стороне Османской империи в их борьбе против царской империи, как во время Крымской войны 1853-56 годов, так и в войне 1877-78 годов. Маркс не оставлял каких-либо сомнений о своей позиции и позиции Фридриха Энгельса:

Мы самым решительным образом становимся на сторону турок по двум причинам:

1) Потому, что мы изучали турецкого крестьянина — следовательно, турецкую народную массу — и видим в его лице безусловно одного из самых дельных и самых нравственных представителей крестьянства в Европе.

2) Потому, что поражение русских очень ускорило бы социальный переворот в России, элементы которого налицо в огромном количестве, а тем самым ускорило бы резкий перелом во всей Европе.

Дела пошли по-другому. Почему? Вследствие предательства Англии и Австрии. [21]

Это плод сталинизма, который ослабил или заставил замолчать мощную марксистскую традицию противостояния великорусскому шовинизму. Настоящие коммунисты должны решительно порвать с такой реакционной фальсификацией!

 

Выводы

 

В заключение обобщим результаты нашего исследования в виде нескольких тезисов.

1.           Марксистская теория империализма, ее концепция империалистических, а также полуколониальных государств, имеет решающее значение для понимания основных противоречий мирового капитализма в 21 веке. Без правильного анализа классового характера государств и вытекающих из этого региональных и глобальных противоречий между ними невозможно правильно ориентироваться в современной мировой ситуации.

2.           Следовательно, теоретическая дискуссия о классовом характере России и Китая как империалистических великих держав или правильная оценка таких стран, как Турция, как развитых полуколониальных держав, отнюдь не является абстрактным занятием, а имеет глубокие практические последствия. Такой анализ подсказывает марксистам их тактику в условиях конфронтации между такими государствами: должны ли они поддерживать одну сторону против другой или занимать революционно-пораженческую позицию против обеих.

3.           При анализе конкретного государства мы рассматриваем его не изолированно, а в его отношениях с другими государствами. Аналогичным образом, мы основываем нашу оценку не только на одном критерии, а скорее на совокупности его экономических, политических и военных характеристик. Таким образом, РКИТ считает наиболее подходящими следующие определения: Империалистическое государство - это капиталистическое государство, монополии и государственный аппарат которого занимают такое положение в мировом порядке, при котором они прежде всего доминируют над другими государствами и нациями. В результате они получают сверхприбыль и другие экономические, политические и/или военные преимущества от таких отношений, основанных на сверхэксплуатации и угнетении. Мы характеризуем полуколониальные страны, которые являются противоположностью империалистических государств, следующим образом: Полуколониальная страна - это капиталистическое государство, экономика и государственный аппарат которого занимают такое положение в мировом порядке, при котором они в первую очередь находятся под доминированием других государств и наций. В результате они создают сверхприбыли и дают другие экономические, политические и/или военные преимущества империалистическим монополиям и государствам через отношения, основанные на сверхэксплуатации и угнетении. Такое определение соответствует пониманию классиков марксизма.

4.           В то же время мы принимаем во внимание, что существует широкий спектр различных типов империалистических и полуколониальных государств. Есть империалистические государства, которые сильны в экономической, но не в военной сфере, и те, где все наоборот. Аналогичным образом, существуют великие державы и малые империалистические государства (типа Швейцарии, Австрии или Бельгии). Аналогичное различие должно быть сделано среди полуколониальных стран, где мы проводим различие "между передовыми или промышленно развитыми полуколониями, такими как Аргентина, Бразилия, Египет, Турция, Иран или Таиланд, с одной стороны, и более бедными или полуиндустриальными полуколониями, такими как Боливия, Перу, страны Африки южнее Сахары (кроме Южной Африки), Пакистан, Афганистан, Индонезия и т.д.".

5.           РКИТ отвергает теорию «субимпериализма», поскольку она вносит путаницу в основные характеристики отношений между государствами в эпоху современного капитализма, отношения эксплуатации и господства, т.е. отношения между империалистическими и полуколониальными странами. Теория «субимпериализма» искусственно создает третью категорию, которая якобы является обеими: эксплуатирующей и эксплуатируемой, господствующей и господствуемой - без четкого анализа того, какая из этих двух характеристик является доминирующей. Такая концепция может быть использована, и на самом деле часто используется, как оправдание для отказа от последовательной антиимпериалистической политики. Если такие государства, как КНР и Россия, являются не империалистическими великими державами, а "субимпериалистическими" государствами, это может ввести социалистов в заблуждение и заставить их встать на сторону "субимпериалистического" лагеря в случае конфронтации со старыми западными империалистическими державами. С другой стороны, это может привести и к серьезным ошибкам в противоположном направлении. Характеристика развитых капиталистических полуколоний, таких как Аргентина, Иран, Ирак или Турция, как "субимпериалистических" может ввести сторонников в заблуждение и заставить отказаться от защиты таких "субимпериалистических" (на самом деле полуколониальных) стран от империалистической агрессии.

6.           В то же время мы не отрицаем, что некоторые полуколониальные страны действительно имеют специфические черты. Они могут играть региональную или даже глобальную роль, из-за контроля над важным сырьем, из-за относительно мощной армии, из-за своего географического положения или просто из-за численности населения. Признание такой особенности подобных стран и их фундаментальный классовый характер заставила РКИТ разработать категории полуколониальных региональных держав и промежуточных полуколониальных держав.

7.           Анализ экономики Турции показывает, что это не империалистическое государство, а развитая полуколониальная страна. В ней почти нет монополий, которые играли бы значительную роль на мировом рынке. Напротив, иностранные монополии играют сильную роль в финансовом и промышленном секторе Турции. Вывоз турецкого капитала намного меньше, чем империалистические инвестиции в страну. И большая часть экспорта капитала Турции направлена не в полуколониальные страны, где она могла бы эксплуатировать их рабочую силу, а скорее на богатые империалистические рынки (в основном в Европу). Кроме того, Турция имеет структурный и долгосрочный отрицательный платежный баланс, что привело к резкому увеличению ее внешних долгов. В целом, мы можем сделать вывод, что Турция не играет доминирующей роли на мировом рынке. Фактически, Турция даже не играет значительной роли на рынке Ближнего Востока. Это не империалистическая экономика, а, скорее всего, развитая полуколония.

8.           В Турции действует бонапартистский режим в сочетании с ограниченной буржуазно-парламентской демократией. Турецкий режим жестоко подавляет курдское меньшинство. Оппозиционные партии, профсоюзы и левые организации разрешены, однако они сталкиваются с различными формами дискриминации и репрессий. В последние годы турецкое государство также участвовало в нескольких иностранных военных операциях. Хотя эти характеристики показывают, что турецкое государство является реакционным и капиталистическим, это не означает, что оно является империалистическим. По сути, большинство полуколониальных стран управляются бонапартистскими режимами. Многие из них угнетают национальные или этнические меньшинства, а часть из них: как развитые, так и более бедные полуколонии - неоднократно посылали войска в другие страны.

9.           Принимая во внимание всю совокупность ее глобальной и региональной роли, ее экономических, политических и военных особенностей, мы приходим к выводу, что Турция является развитой капиталистической полуколонией и полуколониальной региональной державой.

10.         РКИТ не выступает за универсальную военную тактику в отношении иностранных интервенций Турции. Как полуколониальная региональная держава она может, и часто делает это, вмешивается в войны. В этих войнах Турция иногда присоединяется к реакционному, а иногда к прогрессивному лагерю. В зависимости от этого марксисты выступают за военную тактику, соответствующую конкретной ситуации. В тех случаях, когда она оказывает поддержку освободительной борьбе (разумеется, в своих собственных буржуазных интересах), мы тактически выступаем на стороне турецких войск (например, в Идлибе или в Ливии). В тех случаях, когда она поддерживает реакционные цели, мы этого не делаем. В тех случаях, когда она ведет реакционную войну против угнетенного народа, мы поддерживаем последний (например, курдский народ). В случае военной конфронтации между Турцией и Россией мы, при прочих равных условиях, поддержали бы полуколониальную страну против империалистической державы.

11.         Нам известно, что в общественном мнении как России, так и западных стран существует давняя традиция антимусульманских и антитурецких настроений. Такие чувства уходят корнями в историю этих империалистических держав. Позорно, что значительная часть оппортунистических левых адаптировалась к таким предрассудкам. Такая социал-шовинистическая идеология фактически означает присоединение к лагерю империалистического классового врага. Подлинные марксисты должны решительно порвать с такой реакционной идеологией и бороться с ней!

 

Приложение

[8] Более подробно мы рассмотрели этот вопрос в главах II и V нашей книги Михаэля Пребстинга.: World Perspectives 2018: A World Pregnant with Wars and Popular Uprisings. Theses on the World Situation, the Perspectives for Class Struggle and the Tasks of Revolutionaries, RCIT Books, February 2018; Смотри также RCIT Theses: Turkey and the Growing Tensions in Eastern Mediterranean

[9] Смотри также: Армения-Азербайджан: Долой реакционную войну!, 30 сентября 2020

[10] Cмотри также РКИТ: Syria: On the Turkish-Russian Confrontation in Idlib. Continue supporting the heroic Syrian resistance! Kick out he Russian-Iranian-Assadist occupiers! But don’t trust Ankara’s political games! Open Europe’s borders for Syrian refugees! 29 февраля 2020

[11] Смотри также РКИТ: Libya: Defend Tripoli! Defeat Haftar! For Popular Militias to organize an independent struggle against the counterrevolution! 9 апрель 2019; Egypt’s Dictator Sisi Threatens to Invade Libya. Defeat the counterrevolutionary bandit Haftar and the powers behind him!, 24 июня 2020

[12] В этом контексте можно было бы также упомянуть известное убийство посла России в Турции Мевлютом Мертом Алтынташем в декабре 2016 года как месть за военное вмешательство Москвы в Сирии и за ее причастность к резне сирийского народа в Алеппо. См. об этом: RCIT: The Syrian Revolution and the Assassination of the Russian Ambassador to Turkey, 21.12.2016

[13] В. И. Ленин Социализм и война (1915)

[14] Leon Trotsky: Resolution on the Antiwar Congress of the London Bureau (1936), in: Documents of the Fourth International, New York 1973, p. 99

[15] Leon Trotsky: Speech at the Fourth Congress of the Communist International (1 December 1922), in: John Riddell (Ed.): Toward the United Front. Proceedings of the Fourth Congress of the Communist International, 1922, Historical Materialism Book Series, Brill, Leiden 2012, p. 1000

[16] Смотрите упомянутое эссе: Борьба революционеров в империалистических страних против войн их "собственного" правящего класса

[17] Марксистское обсуждение этого вопроса см. в нескольких работах М. Н. Покровского, выдающегося русского историка-марксиста, ведущего деятеля советской историографии 1920-х гг., который вызвал плодотворную дискуссию между различными историками и внес значительный вклад в понимание истории России (несмотря на его методологическую слабость, на которую указывал Троцкий). Среди его работ, переведенных на английский язык, интерес для обсуждаемого вопроса представляют следующие: главы II–VI в History of Russia. From the Earliest Times to the Rise of Commercial Capitalism (1928), Martin Lawrence Limited, London 1931; chapter VI in Russia in World History; Selected Essays, Под редакцией Roman Szporluk, University of Michigan Press, Ann Arbor 1970; While Pokrovskii was a consistent opponent of Great Русский шовинизм и его реакционное понимание истории советский историк после сталинских чисток, начавшихся в начале 1930-х гг., приспособился к такому понятию. Относительно их взглядов на монголо-татарский период см., напр. глава III и IVin I. I. Smirnov (Ed.): A Short History of the USSR, Vol. 1, Academy of Sciences of the USSR, Institute of History, Progress Publishers, Moscow 1965; see as well chapter 4 and 5 in S. Schmidt, K. Tarnovsky and I. Berkhin: A Short History of the USSR, Progress Publishers, Moscow 1984. Интересная работа по этому вопросу, от буржуазного академика, is Charles J. Halperin: The Tatar Yoke. The Image of the Mongols in Medieval Russia, Slavica Publishers, Columbus 1986

[18] Смотри РКИТ: Boycott Imperialist and Islamophobic France! Solidarity with the Muslim migrants! Drive out the French occupiers from Mali and other countries! 26.10.2020; Yossi Schwartz: Down with the Islamophobia in France: “We Are Not Samuel!”, 20 октябрь 2020; Michael Pröbsting: France: “Our Republic”? Social-Chauvinism and Capitulation to Islamophobia by the Left, 2 ноябрь 2020

[19] Смотри также РКИТ: France after the Attacks in Paris: Defend the Muslim People against Imperialist Wars, Chauvinist Hatemongering, and State Repression! 9.1.2015, http://www.thecommunists.net/worldwide/europe/statement-paris-attacks/; Michael Pröbsting: The Racist Character of Charlie Hebdo and the pro-imperialist campaign “Je Suis Charlie”. Solidarity with Muslim People! NOT Solidarity with Charlie Hebdo! 17.1.2015; за авторством того же автора: After the Paris Attack: Socialists must Join Hands with Muslim People Against Imperialism and Racism! Reformist and Centrist Forces try to derail the Workers Movement by Failing to Stand up for Solidarity with the Muslims and Against Imperialist War-Mongering! 17.1.2015

[20] See e.g. the collections of quotes in Paul B. Henze: Marx on Russians and Muslims, in: Central Asian Survey. Vol. 6. No. 4, pp. 33-45

[21] Карл Маркс: Письмо Карлу Либкнехту (4 феврая 1878), собрание сочинений, издательство Политической литературы, Москва 1946 г. стр. 246; см. также сборник сочинений Маркса о России, изданный дочерью Маркса Элеонорой и ее мужем. Karl Marx: The Eastern Question. A Reprint of Letters written 1853-1856 dealing with the events of the Crimean War; edited by Eleanor Marx Aveling and Edward Aveling, Swan Sonnenschein & Co., London 1897

Економічні, політичні та військові особливості турецької держави, її класовий характер і програмні наслідки для соціалістів. Внесок у триваючу дискусію серед марксистів.

 

Брошура Міхаеля Прьобстінга, міжнародного секретаря Революційної комуністичної міжнародної тенденції (РКМТ), 25.10.2022, www.thecommunists.net

 

 

 

Частина 1

Вступ

Про практичне значення марксистського аналізу імперіалізму

Стислий виклад марксистських категорій імперіалізму і напівколонії

«Субімперіалізм» проти «напівколоніальної регіональної держави»: нотатки про дві протилежні концепції

 

Частина 2

Залежний і напівколоніальний характер економіки Туреччини

 

Частина 3

Уряд Ердогана: бонапартистський режим у поєднанні з обмеженою буржуазно-парламентською демократієюэ

Роль Туреччини як регіональної військової держави

Туреччина: Розвинена капіталістична напівколонія і напівколоніальна регіональна держава

 

Частина 4

Марксистська тактика у військових інтервенціях Туреччини

Про антимусульманську та антитурецьку традицію великоруського шовінізму, а також європейського орієнталізму

Висновки

 

 

 

Вступ

 

 

 

Нещодавня заява РКІТ про конфлікт у Сирії викликала деякі суперечки. Один із особливо суперечливих пунктів — це класовий характер Туреччини і подальші завдання соціалістів у разі військового конфлікту між Росією і Туреччиною.

 

Ми розглядаємо Туреччину як розвинену напівколоніальну капіталістичну державу з певними рисами регіональної держави. Це впливає на нашу військову тактику, яка детально викладена у заяві РКІТ стосовно війни на Кавказі: «Характер конфлікту може змінитися, якщо Росія направить війська для втручання на боці Вірменії. У такому разі це буде вже не війна між двома напівколоніальними країнами, а війна між імперіалістичною державою з одного боку, та напівколонією (або двома напівколоніями, якщо Туреччина втрутиться на підтримку Баку) з іншого. У такій ситуації РКІТ буде виступати за поразку російського імперіалізму і його вірменського союзника та за підтримку табору Азербайджану (і Туреччини), не надаючи політичної підтримки режимам у Баку та Анкарі. Поразка російського імперіалізму послабить його хватку на Кавказі. Крім того, це стало б нищівним ударом для бонапартистсько-тоталітарного режиму Путіна. Однак російські війська поки що не втручалися в конфлікт, і такий поворот також не видається вірогідним, принаймні в короткостроковій перспективі. У будь-якому разі, РКІТ і Соціалістична Тенденція виступають із гаслом: “Вигнати російський імперіалізм із Кавказу!”» [1]

 

На противагу цьому, наші критики розглядають Туреччину скоріше як імперіалістичну або субімперіалістичну державу і не стануть на її бік у разі конфлікту з російським імперіалізмом.

 

У даному есе ми хочемо детальніше пояснити наш класовий аналіз турецького капіталізму: його економічні, політичні та військові особливості. Ми також знову обговоримо питання про військову тактику в конфлікті між Росією і Туреччиною.

 

 

 

Про практичне значення марксистського аналізу імперіалізму

 

 

 

РКІТ завжди підкреслювала виняткову важливість марксистської теорії імперіалізму для розуміння основних подій у світовій політиці в перші десятиліття XXI століття. Ми зазначали, що основними характеристиками капіталізму сьогодні є цілковитий розпад цієї системи та спричинене цим прискорення розвитку суперечностей між класами та державами. Серед найважливіших проявів цього розвитку — різке зростання суперництва великих держав, а також зростання кількості конфліктів між імперіалістичними державами і напівколоніальними країнами.

 

Наша наукова робота в цій царині привела, зокрема, до визнання появи нових імперіалістичних держав: передусім КНР [2] і Росії [3], а також спричиненого цим суперництва між цими східними великими державами і старими західними великими державами (США, Західна Європа і Японія) [4]. Крім того, ми детально проаналізували різні форми імперіалістичної надексплуатації пригноблених народів світового Півдня [5].

 

Усі ці теоретичні зусилля мали не тільки аналітичну мету, але й були важливі для обґрунтування нашої політичної перспективи і тактичних висновків. Як ми неодноразово говорили, неможливо правильно орієнтуватися в поточній світовій ситуації без розуміння класового характеру держав та регіональних і глобальних суперечностей між ними, які випливають із цього.

 

З цих причин ми доклали багато зусиль для аналізу імперіалістичного характеру нових світових держав, таких як Росія і КНР, оскільки тільки такий аналіз дає змогу виробити коректний підхід у суперництві імперіалістичних сил: лінію революційної поразницької опозиції проти всіх імперіалістичних держав. Ми узагальнили нашу позицію щодо таких міжімперіалістичних конфліктів у гаслах: «Робітники та пригноблені: протистояти всім великим державам на Сході та Заході! Міжнародна єдність боротьби проти всіх великих держав: США, Китаю, Євросоюзу, Росії та Японії! У конфліктах між великими державами: головний ворог у власній країні! За перетворення імперіалістичної війни на революційну громадянську війну!» [6]

 

Наш аналіз російського імперіалізму також допоміг нам усвідомити подвійну природу війни, що розгорнулася 24 лютого 2022 року. Цю природу можна підсумувати як імперіалістичний, реакційний характер вторгнення Путіна в напівколоніальну країну (Україну) і міжімперіалістичний конфлікт між НАТО і Росією. Визнаючи ці дві лінії суперечностей, два взаємозалежні процеси і такі, що впливають один на одного, проте не ідентичні, РКІТ від самого початку війни виступала за подвійну тактику: з одного боку, революційного оборонства України проти вторгнення Путіна, а з іншого боку, революційного поразництва проти НАТО і російського імперіалізму. Ми узагальнили нашу позицію в гаслі: «Захистити Україну від вторгнення Путіна! Проти російського та натовського імперіалізму!» [7]

 

Приклад війни в Україні показує, наскільки важливо для марксистів мати чітку класову характеристику держав, залучених до конкретного конфлікту, а також точний аналіз сукупності різних суперечностей.

 

Тому вкрай важливо не характеризувати державу помилково як «імперіалістичну», як це роблять багато соціалістів в усьому світі і зокрема в Україні. Такий помилковий аналіз може легко призвести до відмови від підтримки напівколоніальної країни, такої як Туреччина, у конфлікті з імперіалістичною державою — це позиція, яка тільки допоможе імперіалістам.

 

Не можна не зазначити, що до останніх одного-двох років практично жодна самопроголошена марксистська організація не визнавала імперіалістичного характеру Росії та Китаю. РКІТ була практично самотня в аналізі величезних змін у світовій ситуації та характері суперництва великих держав від початку століття. [8] Так само більшість організацій не змогли повністю зрозуміти природу і наслідки відносин між імперіалістичними державами і напівколоніальними країнами і, отже, не змогли зайняти послідовну лінію на захист пригноблених народів проти імперіалістичних загарбників. [9]

 

З огляду на всі ці причини не дивно, що далеко не всі соціалістичні організації витримали випробування українською війною і зуміли встати на захист України, займаючи при цьому подвійну поразницьку лінію як відносно НАТО, так і відносно російського імперіалізму!

 

Також додамо, що чимала частина тих, хто відмовляється визнати напівколоніальний характер Туреччини, також не визнає напівколоніальний характер України і не захищає її від російського імперіалізму. Навряд чи це простий збіг! Це віддзеркалює відсутність фундаментального розуміння марксистської теорії імперіалізму та притаманної їй диференціації між імперіалістичними та напівколоніальними країнами!

 

У передмові до німецького видання своєї «Перманентної революції» Троцький зазначив: «І тут, на набагато вищому рівні, ми ще раз переконуємося, що в царині марксистської теорії немає нічого, що би не відбивалося на практичній діяльності. Найвіддаленіші і, здавалося би, «найабстрактніші» невідповідності, якщо їх осмислено до кінця, рано чи пізно незмінно знайдуть своє вираження на практиці, а практика не допускає безкарно жодної теоретичної помилки.» [10]

 

Як переконливо засвідчили світові політичні події останніх років, це визначення є особливо актуальним, коли йдеться про аналіз імперіалізму, наявних і нових імперіалістичних держав, а також конфліктів між імперіалістичними та напівколоніальними країнами! 

 

 

 

Стислий виклад марксистських категорій імперіалізму і напівколонії

 

 

 

Докладне обговорення марксистської теорії імперіалізму виходить за рамки цього есе, і ми відсилаємо зацікавлених читачів до відповідних книжок РКІТ із цього питання. [11] У цьому місці ми обмежимося стислим викладом марксистських категорій імперіалізму і напівколонії лише тією мірою, якою це стосується обговорюваної теми.

 

Ортодоксальна традиція марксизму, у тому вигляді, в якому її розробили Ленін і Троцький, обстоює концепцію, згідно з якою імперіалізм, а отже, і визначення класового характеру держав, поєднує в собі як економічні, так і політичні риси. [12]

 

Ба більше, ту чи іншу державу слід розглядати не тільки як окрему одиницю, а насамперед у її відношенні до інших держав і націй. (Аналогічно, до речі, і природа класів також може бути зрозуміла тільки у відношенні один до одного). Тут, знов-таки, вкрай важливо розглядати відносини між державами в усій сукупності їхніх економічних, політичних і військових особливостей — відповідно до постулату Леніна про те, що діалектичний метод повинен ураховувати «усю сукупність різноманітних (x) стосунків цієї речі до інших». [13]

 

Імперіалістична держава зазвичай вступає у стосунки з іншими державами і націями, яких вона, так чи інакше, пригнічує і надексплуатує, привласнюючи частину виробленої додаткової вартості. Таке явище необхідно розглядати в сукупності, тобто якщо держава отримує певний прибуток від іноземних інвестицій, але змушена платити набагато більше іншим країнам (обслуговування боргу, репатріація прибутку тощо) за іноземні інвестиції, кредити тощо, то така держава зазвичай не може вважатися імперіалістичною.

 

Дотримуючись ленінського підходу, ми завжди наголошували на тому, що класовий характер тієї чи іншої держави ґрунтується не тільки на якомусь одному критерії (наприклад, обсязі вивезення капіталу), а на сукупності її економічних, політичних і військових особливостей. Тому РКІТ вважає найбільш підходящим таке визначення: «Імперіалістична держава — це капіталістична держава, чиї монополії та державний апарат посідають таке становище у світовому порядку, за якого вони насамперед домінують над іншими державами і націями. У результаті вони отримують надприбуток та інші економічні, політичні та/або військові переваги від таких відносин, що ґрунтуються на надексплуатації та пригнобленні.»

 

Ми вважаємо, що таке визначення імперіалістичної держави відповідає стислому визначенню, яке Ленін дав в одній зі своїх праць про імперіалізм 1916 року: «між імперіалістськими (тобто такими, що гноблять цілу низку чужих народів та обплутують їхніми сітками залежності від фінансового капіталу тощо) великими державами або в союзі з ними є імперіалістська війна». [14]

 

Звідси випливає визначення напівколоніальних країн — протилежності імперіалістичних держав. Визначення напівколоній, дане РКІТ відповідно до розуміння класиків марксизму [15], ми узагальнили так: «Напівколонія — це капіталістична держава, економіка і державний апарат якої посідають таке становище у світовому порядку, за якого вони насамперед перебувають під домінуванням інших держав і націй. У результаті вони створюють надприбутки і дають інші економічні, політичні та/або військові переваги імперіалістичним монополіям і державам через відносини, що ґрунтуються на надексплуатації та пригнобленні.»

 

У своїх працях ми також зазначали, що існує широкий спектр різних типів імперіалістичних і напівколоніальних держав. Є імперіалістичні держави, які сильні в економічній, але не у військовій сфері, і ті, де все навпаки. Аналогічним чином, існують великі держави та малі імперіалістичні країни (на кшталт Швейцарії, Австрії чи Бельгії).

 

Аналогічне розрізнення має бути зроблено серед напівколоніальних країн, де ми проводимо відмінність «між просунутими або промислово розвиненими напівколоніями, такими як Аргентина, Бразилія, Єгипет, Туреччина, Іран або Таїланд, з одного боку, і біднішими або напівпромисловими напівколоніями, такими як Болівія, Перу, країни Африки на південь від Сахари (окрім Південної Африки), Пакистан, Афганістан, Індонезія і т. д.». [16]

 

 

 

«Субімперіалізм» проти «напівколоніальної регіональної держави»: нотатки про дві протилежні концепції

 

 

 

Перш ніж перейти до аналізу класового характеру Туреччини, наведемо кілька нотаток про категорію «субімперіалізм», тим паче що різні марксисти застосовують її до цієї середземноморської країни.

 

Концепція субімперіалізму — теорія, початково розроблена в 1960-х роках бразильським соціалістом Мауро Маріні. Останнім часом вона стає дедалі моднішою серед марксистів. Псевдо-троцькістські організації, наприклад організації в традиціях Тоні Кліффа, найбільшою з яких є Інтернаціональна Соціалістична Тенденція, очолювана британською Соціалістичною Робітничою Партією, приймають цю теорію. Вони використовують поняття «субімперіалізму» для характеристики таких різних держав, як КНР, Росія, Бразилія, Індія, Південна Африка, Іран, Греція і Туреччина.

 

РКІТ вважає теорію субімперіалізму докорінно помилковою і несумісною з ортодоксальною марксистською теорією. Ми обговорювали цю теорію і докладно викладали нашу критику в різних роботах. [17]

 

У підсумку нашої критики, ми вважаємо, що ця концепція вносить плутанину в основну характеристику відносин між державами за доби сучасного капіталізму: відносини експлуатації та панування, тобто відносини між імперіалістичними й напівколоніальними країнами. Вона штучно створює третю категорію, яка нібито є і тим, і тим, експлуататором і експлуатованим, панівним і панованим, без чіткого аналізу того, яка з цих двох характеристик є переважаючою.

 

Така теоретична плутанина має важливі наслідки в галузі політики і, отже, тактики. Якщо такі держави, як КНР і Росія, є не імперіалістичними великими державами, а «субімперіалістичними» державами, це може ввести соціалістів в оману і змусити їх встати на бік «субімперіалістичного» табору в разі конфронтації зі старими західними імперіалістичними державами. Коротше кажучи, така плутанина може призвести до соціально-патріотичної капітуляції перед імперіалістичною державою. І справді, як ми показали у своїх роботах, низка лівих сил використовує такий поділ на імперіалістичні держави і «не дуже імперіалістичні» держави як привід для того, щоб приховано або відкрито стати на бік КНР і Росії.

 

З іншого боку, це може призвести і до серйозних помилок у протилежному напрямку. Характеристика розвинених капіталістичних напівколоній, таких як Аргентина, Іран, Ірак чи Туреччина, як «субімперіалістичних» може ввести соціалістів в оману і змусити їх відмовитися від захисту таких «субімперіалістичних» (по суті, напівколоніальних) країн від імперіалістичної агресії. Ми вже бачили це у випадку Фолклендської війни 1982 року, коли такі організації, як ІСТ/СРП вищезгаданого Тоні Кліффа, відмовилися захищати Аргентину на таких підставах. Аналогічно, в іншому прикладі Комітет за Робочий Інтернаціонал британського троцькіста Пітер Тааффе охарактеризував Іран 2019 року як «регіональну імперіалістичну державу», визначення, яке зручно слугує приводом для того, щоб не захищати цю країну від агресії США/Ізраїлю.

 

Сказавши все це, ми не заперечуємо, що деякі напівколоніальні країни справді мають специфічні риси. Вони можуть відігравати регіональну або навіть глобальну роль, через контроль над важливою сировиною (нафта і газ у випадку Ірану), через відносно потужну армію (Іран, Туреччина, Індія), через своє географічне становище (Іран контролює Ормузьку протоку, Туреччина протоки Дарданелли та Босфор, Індія посідає центральне місце в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, що, своєю чергою, став найважливішим сектором світової економіки) або через саму чисельність населення (Індія).

 

Для визнання специфіки подібних країн і для того, щоб не спотворювати їхній фундаментальний класовий характер, РКІТ розробила категорії напівколоніальних регіональних держав відносно проміжних напівколоніальних держав. [18]

 

 

 

Залежний і напівколоніальний характер економіки Туреччини

 

 

 

Тепер ми перейдемо до аналізу Туреччини і почнемо з огляду її економіки. Як ми побачимо, Туреччина не є панівною капіталістичною країною, а скоріше країною, що відіграє підпорядковану роль у світовій економіці. Коротше кажучи, це розвинена напівколонія.

 

Почнемо з того, що візьмемо як дуже загальні показники ВВП на душу населення, що відображає річний обсяг виробництва у відношенні до чисельності населення. Аби уникнути однобічної картини, ми наводимо відповідні цифри як у поточних доларах США, так і в доларах за паритетом купівельної спроможності. Як показує Таблиця 1, Туреччина перебуває в одному ряду з іншими розвиненими напівколоніальними країнами, такими як Іран, Польща, Румунія, Малайзія, Аргентина, Бразилія і Таїланд. Щоб уникнути викривлень, ми вибрали тільки країни з приблизно однаковою чисельністю населення (тобто не острови або невеликі країни, де виняткові чинники можуть відігравати непропорційно велику роль).

 

 

 

Таблиця 1 — ВВП на душу населення в Туреччині та інших країнах, 2022 рік [19]

 

Країна	ВВП на душу населення (поточні ціни, виражені в поточних доларах США на людину)	ВВП на душу населення (поточні ціни, виражені в доларах за паритетом купівельної спроможності)
Туреччина	8081	374888
Іран	20261	18322
Греція	20940	35596
Польща	18506	42685
Румунія	14825	36622
Малайзія	13268	32901
Аргентина	12187	25822
Бразилія	8570	17208
Таїланд	7449	21057

 

 

 

Звичайно, ми чудово розуміємо, що такі показники самі по собі є лише грубим наближенням, корисним індикатором, але цього недостатньо для точної класової характеристики тієї чи іншої країни.

 

Більш значущим показником є глобальне становище турецького капіталу. Якщо взяти провідні світові монополії (Fortune Global 500), то Туреччина представлена лише однією компанією на 357 місці, Koç Holding [20]. Аналогічно, якщо ми подивимося на інший індекс (Forbes Global 2000), то побачимо, що турецькі капіталісти представлені лише незначною мірою — знову ж таки, подібно до інших розвинених напівколоній (див. таблицю 2).

 

 

 

Таблиця 2 — Найбільші компанії світу (Forbes Global 2000), Туреччина та інші країни, 2018 рік [21]

 

Країна	Кількість найбільших публічно торгованих корпорацій, що найбільше торгуються
Туреччина	10
Бразилія	19
Таїланд	16
Саудівська Аравія	15
Малайзія	13
Мексика	12
Греція	6
Польща	6

 

 

 

Таку саму картину ми отримаємо, якщо розглянемо роль іноземного капіталу в турецькій економіці. У повоєнний період Туреччина, як і низка інших напівколоніальних країн, покладалася на відносно сильну роль державно-капіталістичного сектора, а також на імпортозаміщення. Проте з 1980-х років ситуація змінилася, як у Туреччині, так і в більшості країн світового Півдня, і сьогодні імперіалістичний капітал відіграє значну роль.

 

Таке втручання імперіалістичних монополій було особливо актуальним у банківському секторі Туреччини, де частка іноземних банків на ринку досягла 39,7 % у 2007 році [22]. Сьогодні державні банки відіграють лише обмежену роль, тоді як кількість іноземних банків значно зросла (див. таблицю 3).

 

 

 

Таблиця 3 — Кількість комерційних та інших банків, 2016 рік [23]

 

Державні	Приватні	Іноземні	Інші	Загалом
3	9	21	14	52

 

 

 

Автор порівняльного дослідження фінансового капіталізму в Мексиці та Туреччині зазначає: «Туреччина стала місцем, куди стікаються доходи іноземних банків, які можуть бути репатрійовані без інвестування в турецьке суспільство, як і внутрішній капітал може спрямувати грошові ресурси за кордон під час кризи або в пошуках більшого прибутку. Це також зумовлено підлеглим становищем Туреччини в ієрархічній міждержавній системі і на світовому ринку, де, як і раніше, домінують США». [24]

 

Зростання ролі імперіалістичного капіталу в економіці Туреччини не обмежується фінансовим сектором. Уже на початку 2000-х років іноземні монополії посідали впливову позицію серед великих промислових корпорацій Туреччини, на їхню частку припадала майже половина загальної доданої вартості та прибутку великих компаній.

 

За даними Стамбульської промислової палати, 2004 року серед 500 найбільших промислових компаній 149 компаній мали прямі іноземні інвестиції, на їхню частку припадало 43 % від загального обсягу продажів, 51 % від загальної доданої вартості, 44 % від загального прибутку, 49 % від загального експорту і 27 % від загальної зайнятості. [25]

 

З тих пір позиції іноземних монополій лише посилилися. Розгляньмо ще один важливий показник сили турецького капіталу — його інвестиції за кордоном та їхній розмір відносно іноземних інвестицій у країну. Спочатку ми розглянемо приплив і відтік прямих іноземних інвестицій (ПІІ) за останні кілька років. Як ми бачимо, приплив іноземного капіталу в країну регулярно випереджає інвестиції Туреччини за кордоном (див. таблицю 4).

 

 

 

Таблиця 4 — Туреччина: приплив і відтік ПІІ, 2016—2021 рр., млн доларів США [26]

 

	2016	2017	2018	2019	2020	2021
Притік ПІІ	13651	11113	12573	9594	7821	12530
Відтік ПІІ	2954	2626	3658	2966	3229	4979

 

 

 

Ми отримаємо ту саму картину, якщо візьмемо накопичений обсяг вхідних та вихідних прямих іноземних інвестицій. Знову ж таки, обсяг іноземних інвестицій у Туреччину завжди перевищував інвестиції країни за кордоном (див. таблицю 5).

 

 

 

Таблиця 5 — Туреччина: обсяг вхідних і вихідних ПІІ, 2000—2021 рр., млн доларів США [27]

 

	2000	2010	2021
Обсяг вхідних ПІІ	18812	188324	120700
Обсяг вихідних ПІІ	3668	22509	57356

 

 

 

Якщо ми порівняємо Туреччину з іншими розвиненими капіталістичними напівколоніями, ми знову отримаємо схожу картину. У всіх цих країнах вхідні ПІІ явно випереджають вихідні ПІІ (див. таблицю 6).

 

 

 

Таблиця 6 — Обсяг вхідних і вихідних ПІІ в млн доларів у Туреччині та інших країнах, 2021 рік [28]

 

Країна	Обсяг вхідних ПІІ	Обсяг вихідних ПІІ
Туреччина	120700	57356
Малайзія	187375	134613
Філіппіни	113711	66367
Таїланд	279140	177044
Саудівська Аравія	261061	151499
Аргентина	98928	42452
Бразилія	592761	296185
Чилі	180489	83737
Мексика	578792	185268

 

 

 

Усі ці цифри відображають, що Туреччина відіграє підпорядковану роль на капіталістичному світовому ринку. Вона набагато більшою мірою є об'єктом іноземних інвестицій, в основному з імперіалістичних країн, ніж джерелом іноземних інвестицій в інші країни. Той факт, що вхідні ПІІ явно переважують вихідні ПІІ, є сильним показником того, що імперіалістичні монополії витискають додаткову вартість з Туреччини набагато більшою мірою, ніж турецькі капіталісти здатні експлуатувати інші країни.

 

Цей аналіз також переконливо підтверджується аналізом регіонального розподілу вивезення капіталу Туреччиною. Як ми побачимо нижче, переважна більшість турецьких ПІІ спрямовується не до напівколоніальних країн (де вони могли б експлуатувати слабші економіки), а навпаки, до імперіалістичних метрополій: більшість із них — до Європи (від 2/3 до 4/5; див. таблиці 7 і 8).

 

 

 

Таблиця 7 — Туреччина: регіональний розподіл прямих інвестицій резидентів за кордоном, потоки, 2016—2021, млн доларів США [29]

 

	2016	2017	2018	2019	2020	2021
Європа	1716	1733	2755	2541	1659	2727
США і Канада	851	830	911	613	858	1367
Ближній Схід та Центральна Азія	324	416	115	171	465	298
Інші країни Азії	140	107	67	70	126	168
Африка	67	83	75	34	23	18
Загалом	3114	3177	3936	3433	3151	4619

 

 

 

Таблиця 8 — Туреччина: регіональний розподіл прямих інвестицій резидентів за кордоном, запас, 2016—2021, млн доларів США [30]

 

	2016	2017	2018	2019	2020	2021
Європа	24457	30471	32382	33518	36677	38808
США і Канада	1631	1836	1787	3198	1558	2274
Ближній Схід та Центральна Азія	2102	2467	2721	2025	2160	1928
Інші країни Азії	1501	1383	1343	1836	1495	2113
Африка	631	778	784	1169	1295	1642
Загалом	30966	37570	38394	41555	42878	46508

 

 

 

Слабка, залежна роль Туреччини на світовому ринку також знаходить відображення у структурному дефіциті платіжного балансу, який вона має вже понад два десятиліття. Платіжний баланс конкретної країни складається з рахунку поточних операцій і рахунку руху капіталу та включає загальну суму як торгівлі товарами та послугами, так і фінансових операцій. Як ми бачимо нижче, за останню чверть століття поточний рахунок платіжного балансу Туреччини ніколи не був позитивним, а рахунок операцій з капіталом практично ніколи не міг компенсувати цей дефіцит. Такий негативний платіжний баланс існував і в останні роки (див. рисунок 1 і таблицю 9).

 

 

 

Таблиця 9 — Туреччина: платіжний баланс 2015—2020 [32]

 

	2015	2016	2017	2018	2019	2020
У млрд доларів США	-11,8	0,8	-8,2	-10,4	6,3	-31,9
Відсоток від ВВП	-1,4	0,1	-1	-1,3	0,8	-4,4

 

 

 

Таким чином, Туреччина все більше змушена покладатися на іноземні кредити для фінансування дефіциту платіжного балансу. У результаті, її зовнішній борг істотно зріс за останні десятиліття. Її зовнішній борг у відношенні до валового національного доходу (ВНД) зріс більш ніж на половину в період з 2010 по 2020 рік: з 39 % до 61 %. У результаті, Туреччина повинна використовувати дедалі більшу частку своїх доходів для оплати своїх боргів: відношення обслуговування боргу до експорту вже становило 41 % у 2020 році (див. рисунок 2 і таблицю 10).

 

 

 

 

Таблиця 10 — Коефіцієнти заборгованості Туреччини у 2010—2020 рр. [34]

 

	2010	2016	2017	2018	2019	2020
Обсяг зовнішнього боргу до експорту (%)	185	200	201	183	175	207
Обсяг зовнішнього боргу до ВНД (%)	39	48	54	58	59	61
Обслуговування боргу до експорту (%)	37	37	38	35	34	41
Частка короткострокового боргу до зовнішнього (%)	26	25	26	26	28	32
Резерви до запасів зовнішнього боргу (%)	27	22	18	16	18	11

 

 

 

Це багато в чому схоже з країнами, які відомі своєю високою закредитованістю. Наприклад, в Аргентині обсяг зовнішнього боргу по відношенню до ВНД становив 68 %, а відношення обслуговування боргу до експорту 2020 року становило 41 % — так само, як і в Туреччині. [35]

 

У результаті, валютні резерви Туреччини постійно скорочувалися протягом останніх років. ОЕСР зазначає: валютні резерви скоротилися внаслідок цих втручань; валові валютні резерви скоротилися зі 106 млрд доларів США в березні 2014 року (11,3 % ВВП 2014 року) до 85 млрд доларів США в березні 2018 року, 54 млрд доларів США в травні 2020 року і 40 млрд доларів США в серпні 2020 року (5,3 % ВВП 2019 року). [36]

 

Ми можемо підбити підсумок нашого огляду економіки Туреччини, зробивши висновок, що вона не відіграє панівної ролі на світовому ринку, ба більше, вона навіть не відіграє значної ролі на ринку Близького Сходу. Це не імперіалістична економіка, а, скоріше, розвинена напівколонія.