La revolución permanente en Medio Oriente y el carácter aristocrático de la clase trabajadora israelí

Revolução permanente no Oriente Médio e o caráter aristocrático da classe trabalhadora israelense

Révolution permanente au Moyen-Orient et le caractère aristocratique de la classe ouvrière israélienne

Die Permanente Revolution im Nahen Osten und der aristokratische Charakter der israelischen Arbeiterklasse

La rivoluzione permanente in Medio Oriente e il carattere aristocratico della classe operaia israeliana

Перманентна революція на Близькому Сході та аристократичний характер робітничого класу Ізраїлю

중동에서 연속혁명과 이스라엘 노동자계급의 노동귀족성 (테제)

 

Theses by Yossi Schwartz and Michael Pröbsting, Revolutionary Communist International Tendency (RCIT), 16 July 2024, www.thecommunists.net

 

 

 

1.           The strategy of permanent revolution in the Middle East must be based on a correct understanding of the character of the class forces involved. Since World War II, the Middle East has been dominated by Western imperialism, in particular U.S. imperialism. (The only exceptions were a few countries which were temporarily aligned with the Stalinist USSR.) However, in the last decade, new imperialist powers entered the region and expanded their influence (China is a crucial trade partner of nearly all countries as well as a close political ally of Iran, it facilitated the rapprochement between Iran and Saudi Arabia; Russia coordinates its oil policy with OPEC, intervenes militarily in Syria and Libya, etc.).

 

2.           The Middle East consists of capitalist semi-colonies (with the exception of Israel) and is dominated by imperialist Great Powers. This means that these countries are formally independent but essentially remain dependent on the capitalist world market and the Great Powers. However, some of these countries can be characterised as semi-colonial intermediate powers which try to play a role in the region (e.g. Türkiye in the Kurdish areas in Syria and Iraq; Iran in Iraq and Syria; Saudi Arabia and UAE in Yemen).

 

3.           Between the two World Wars (1918-45), imperialist hegemony in the Middle East was primarily based on the colonial domination of the region mostly by Britain and France. However, with the decline of these two old imperialist powers after WWII and the absolute hegemony of U.S. imperialism within the capitalist camp, the political system of the region underwent important changes. Most states became formally independent but remained capitalist semi-colonies dependent on Western imperialism.

 

 

 

Israel’s class character and its role in the imperialist domination of the Middle East

 

 

 

4.           A crucial factor guaranteeing such imperialist domination of the Middle East has been the systematic settlement of European Jews (who experienced antisemitic persecution in Europe) in Palestine at the end of the 19^th century. Zionist colonial settlements were encouraged by the British Empire which started soon after the so-called Balfour Declaration in 1917. Such Zionist settlement resulted in the increasing oppression and expulsion of the native population – the Palestinian people – culminating in the Nakba in 1947/48 and the creation of the capitalist settler state Israel.

 

5.           Of course, the relationship between Israel and its imperialist masters was not without frictions. Gaining strength, the Jewish settlers became impatient at some point after WWII and after they had helped the British Mandate authorities to brutally suppress the 1936-39 Arab Revolt. They pressurised Britain to give them Palestine rather than the native Palestinians who were the majority in the country. This resulted in a number of terror acts of the Zionists not only against the Arab population but also against the British colonial administration. Nevertheless, soon after 1948 Israel became a close ally of Britain and France and later of the U.S.

 

6.           Since its inception, Israel has represented the most important bridgehead of Western imperialism in the Middle East. It waged numerous wars against Arab countries which were crucial to keep the region under imperialist domination. (1948, 1956, 1967, 1973, 1982, 2006, the bloody repression against the two Intifadas which began in 1987 resp. 2000, the Gaza Wars in 2008/09, 2012, 2014, 2021 and the current one since 7 October 2023; add to this a number of smaller military conflicts). Israel’s indispensable role as the guardian of Western imperialism in the region is reflected in the fact that it has been the largest recipient of U.S. aid in the past decades. Tellingly, Egypt became the second-largest recipient of U.S. aid after it signed the Camp David Accords on 17 September 1978, that led in the following year to a peace treaty between those two countries, the first such treaty between Israel and any of its Arab neighbours. Since then, Cairo has been a de facto ally of the Zionist state.

 

7.           From the beginning of its existence, Israel has been a capitalist Apartheid and settler state. It has been characterised by peculiar features. Of course, it has not been the only settler state in history (e.g. the U.S., Australia, the white settlers in Algeria, South Africa, Namibia, and other African countries). However, it has been the only one which was created not in the early periods of capitalism or the 19^th century but rather in the midst of the 20^th century, i.e. in the epoch of imperialism – the final epoch of capitalism. Israel’s existence is based on the expulsion of most of the native Palestinian population among which most still have a living memory of the Nakba (either personally or via their parents and grandparents). Furthermore, it can only continue to exist if it upholds the oppression and expulsion of the Palestinian people. The implementation of the fundamental democratic right of the 14 million Palestinians to return to their homeland would automatically negate Israel’s existence as an ethnically Jewish state.

 

8.           Several factors have allowed Israel an extraordinary strong political, economical and military position in the Middle East: a) the Nakba and the brutal oppression of the remaining Palestinian population, b) huge financial and military aid by imperialist powers, c) the character of many European Jews who settled in Palestine as skilled labour force, and d) the super-exploitation of the Palestinians, the Arab Jews (until 1967) and later of the migrants.

 

9.           To these strength as a capitalist state several factors were added from the 1990s onwards: a) the collapse of Stalinism in 1991 and the rise of the U.S. (the long-time master of Israel), b) the technological revolution in the capitalist world economy which started in the 1980s, c) the immigration of about 1,6 million Jews from the former USSR (40% of them were highly educated professionals) and d) the influx of many migrants from semi-colonial countries (mostly Asia and Africa). These developments enabled Israel to develop a modern high-tech and arms industry and to create multinational corporations which joined the world market and undertook sizeable foreign investments. This resulted – in combination with its already dominating political and economic position in the Middle East – in Israel’s transformation into a junior imperialist state. Such a transformation is not unique as the examples of Australia and Canada – former dominions of the British colonial empire – demonstrate.

 

10.         All these features give the Israeli settler society a distinct and highly privileged character which has got and can preserve its privileges only via maintaining the oppression resp. expulsion of the Palestinian population and its dominating position in the region. Leon Trotsky once characterized the white settlers in South Africa as a “privileged, arrogant caste of whites”. (Letter to South African Revolutionaries, 1933) This is also a quiet accurate characterisation for the Israeli settler society. Of course, when we speak about the Israeli Jews as a caste-like group, we don’t mean that they are a caste in a literary sense with strict formal social laws (like the castes in India). It is rather an analogy in order to illustrate their ethnic segregation, domination and Herrenmenschen mentality. Such a caste-like character does not negate the class divisions within the settler society (bourgeoisie, middle class, proletariat, etc.). But as long as the settler society is not fundamentally shaken as a whole (most likely by revolutionary upheavals of the oppressed masses in the region or by strategic defeats in wars), this caste-like character dominates over the internal class contradictions when it comes to the settler society’s relations to the oppressed people.

 

 

 

Peculiar feature of the Israeli-Jewish working class

 

 

 

11.         It is a fundamental law of materialist dialectics that “the individual exists only in the connection that leads to the universal. The universal exists only in the individual and through the individual.” (Lenin) Hence, the nature of a specific class can only be understood in relation to the whole class society in which it exists. The above-mentioned specific features of Israeli capitalism have given the Israeli working class a peculiar character from the very beginning. As the richest and most powerful state in the region, because of the expulsion of the native population resp. oppression of the remaining minority of Palestinians and because it is part of a privileged caste-like group, the Israeli working class always had an aristocratic character. This was not the case for the Arab Jews (the Sephardi Jews born in Arab countries) in the first period but since the war in 1967, this sector has been also integrated and become part of the aristocratic Israeli working class.

 

12.         The basis of such aristocratic character of the Israeli working class is the specific combination of the social and national gap between Jewish and Palestinian resp. migrant workers. This combination has resulted in an Apartheid system which is characterised by de facto ethnical segregation. By and large, the Palestinian workers – and more recently also the migrant workers from Asia and Africa – constitute the lower strata of the working class which are mostly cheap and precarious employed labour force. The large majority of them is concentrated in specific economic sectors and their wages are much lower than that of Jewish workers. In contrast, Jewish workers have much better, more secure jobs with higher wages.

 

13.         Workers in well-paid and strategically important sectors – like information and communications technology, arms and diamond industry – are nearly all Jewish. While Palestinian citizens of Israel make up more than 1/5 of the population, only 2% of Arab men and 1% of Arab women work in the tech industry, according to government data.

 

14.         The gap between Jewish and Palestinian workers is even more evident if one leaves out the specific group of Haredi Jews. (These are ultra-orthodox Jews who live under poor conditions and where many men don’t work in order to study the Torah). By 2019, average monthly salary for male as well as for female workers in the age of 25‒64 years was about 70% higher for non-Haredi Jews than for Arab citizens of Israel (with an even larger gap compared to Palestinians from the West Bank who are employed in Israel). As an Israeli economist noted, the result is a segregated economy where “many low-skilled disadvantaged workers (many of them women, Israeli Arabs, disabled individuals, immigrants and foreign-workers) are employed in poor jobs in the secondary labor market (mainly in the industries of construction, cleaning, security, agriculture and private services).” As a result, there are huge gaps between the different sectors of the Israeli society. According to government statistics, the official poverty rate is around 50% for Palestinians and close to 60% for Haredim but only 9% for non-Haredi Jews. Netanyahu, by the way, unintentionally confirmed Israel’s character as an Apartheid state when he said a few years ago that the Zionist state is doing “not badly” compared to other countries, and “if you deduct the Arabs and ultra-Orthodox from inequality indexes, we’re in great shape.”

 

15.         The Palestinian workers are divided by the Green Line, i.e. those who are living in Israel as citizens and those who are living in the West Bank and Gaza but who regularly work in Israel (with the latter being even worse off). By 1931, 57.1% of all Palestinians were employed in agriculture (but only 18.1% of all Jews). As a result of the expanding Zionist land expropriation as well as industrialisation, by 1981 only 11.2% of all Arab citizens in Israel were employed in this sector and this share has even more declined since then. Today most Palestinians working in Israel (with origins on both sides of the Green Line) are employed in construction, manufacturing and agriculture while many have no job or work informally without a job permit.

 

16.         In the 1970s and 1980s Palestinians from the West Bank and Gaza made up around 7% of the Israeli labour force. Around 1/3 of the West Bank labour force and about half that of Gaza worked in Israel in this period, with around half this number working in the construction industry. However, since the first Intifada in 1987-93, many Palestinian workers have been replaced by migrant workers so since 2007 only 14-17% of Palestinians in the West Bank have a job in Israel and hardly anyone of those in Gaza (because of the blockade which the Zionists have imposed). However, the share of employment of Palestinians from the West Bank is somehow higher (20% in 2019) if one adds employment in Jewish settlements in that region. Almost half (45.6%) of Palestinians employed in Israel and the settlements were in informal employment in 2022. In agriculture, this share is even 66.3%!

 

17.         Since the first Intifada in 1987-93, Israel strived to replace Palestinian workers from the West Bank and Gaza with migrants from Asia and Africa. As a result, hundreds of thousands of foreign workers have entered Israel. While Palestinians made up nearly all foreign workers before, about 4/5 of them were replaced by migrants who make up today about 10% of the labour force in Israel.

 

18.         The ethnic segregation between Jewish and Palestinian resp. migrant workers becomes also evident even where they are employed within the same sector. One of the largest sectors, where Palestinian workers are employed is construction. Wages in construction are about ¼ to 1/3 lower than in the business sector. Palestinians make up about 1/5 of the Israeli population but around 40% of the workforce in construction (as opposed to 12.5% of Jewish Israelis). All in all, out of 292,100 official construction workers in Israel in 2019, 184,900 (i.e. more than 63%) were not Jewish, of which 156,200 were Palestinians from both sides of the Green Line. (Add to this that several tens of thousands of Palestinians who work without permits in the Israeli construction sector.) As a former official of Histadrut (the official state-linked trade union in Israel) noted, these non-Jewish employees “are working in the dirty works in construction and the others are managers and engineers.” Another form of discrimination is that Palestinian workers must pay contributions to Israel’s social security system but are not eligible for the benefits. The same was the case with contributions for the state “trade union” Histadrut until 2019.

 

19.         The ethnic segregation of the labour market is also the reason why there is such a huge gap in strike activities. In sectors of the Israeli economy which are dominated by Palestinian and migrant workers – like construction and agriculture – hardly any strikes took place in the past quarter of a century. In contrast, there have been a number of economic strikes in the public sectors which is strongly dominated by Israeli-Jewish workers.

 

 

 

Consequences for the strategy of permanent revolution

 

 

 

20.         For all these reasons the RCIT characterizes the Israeli-Jewish working class as extraordinary privileged in relation to the native Palestinian and the migrant labour force. Being part of the ruling, caste-like ethnic settler group, it represents a labour aristocratic layer (without ignoring the different sectors in between like men-women; Ashkenazim, Sephardi and Russian Jews, etc.). It is clear that a large part of the surplus value of Israeli capitalism is created by the Palestinian and the migrant workers.

 

21.         This aristocratic character of the Israeli-Jewish workers in their totality is the material basis why the Zionist state has been able to ensure the loyalty of its working class throughout its history and despite the numerous wars. Because of such a materialist basis it is illusionary to imagine that it would be possible via economic demands or with appeals to class unity to win over a sizeable sector of the Israeli working class for joint struggle with the Palestinian and Arab masses for national and social liberation. Unfortunately, this is the rotten perspective of reformist Stalinism (e.g. Hadash) or the centrist tradition of Ted Grant (upheld by the CWI, the IMT and the ISA – “Socialist Struggle” in Israel).

 

22.         In contrast, the RCIT and its comrades in Israel / Occupied Palestine in the Internationalist Socialist League have always rejected such a strategy which can only result in political failure and opportunist adaption to Zionism (see the support for the Zionist two-state solution by the Stalinists and Grantites). We reiterate that the struggle for Palestinian liberation can only win as part of the strategy of permanent revolution in the Middle East. The natural allies of the Palestinian masses are the Arab workers and fellahin (poor peasant) and, more generally, the international proletariat. The road to Jerusalem first goes via Cairo, Amman, Damascus and Beirut – not via Tel Aviv.

 

23.         Only a victory of the Arab revolution resulting in the overthrow of the pro-imperialist dictators and the creation of workers and fellahin republics or a strategic defeat of the Zionist state in wars with other countries in the Middle East will be able to thoroughly shatter the Israeli class society. Only in such a scenario will it be possible to break a sector of the Israeli-Jewish working class away from Zionism (or at least to push them to take a neutral position).

 

24.         The strategic goal of socialists is the struggle for a democratic and secular Palestinian state from the river to the sea. Such a state would allow all Palestinian refugees to return to their homeland and would automatically make it the majority population which it always had been before the Nakba and the creation of the Zionist state. It should be a workers and fellahin republic as part of a socialist federation of the whole region. Only a state which expropriates the monopolies and billionaires can ensure that the Palestinians get back their land and their homes. Only a socialist economy could elaborate a plan to rebuild Gaza and the West Bank and to share the wealth equally among all citizens.

 

25.         Such a state would treat all citizens as equal irrespective of their religious or ethnic background. While the Jews would be a minority in such a state, they would have full religious and cultural rights. It is likely that some of the Zionist settlers could not accept the loss of their dominant position, as it was the case with many white settlers in Africa. But all those who accept to live as equals with the Palestinians will be welcomed.

 

26.         The theory and the strategy of the permanent revolution confirm the dialectical law of the negation of the negation. The solution to the rights of the native Palestinians and the settler-colonialist Jews that constituted 1/3 of the population in Palestine before 1948, should have been a Palestinian state with civil rights to the Jewish minority in terms of culture and religion. However, the Zionists negated this solution and took over 78% of Palestine and expelled between 700,000 and 900,000 Palestinians. In 1967, the Zionists negated the outcome of the war of 1947-48 and unified the land of Palestine under the rule of the Zionists and expelled more Palestinians. A possible defeat of the current Zionist war on Gaza would open the road to the solution that was needed in 1947 – a Palestinian state with a Jewish minority from the river to the sea. This would be the negation of the Zionist rule of Palestine on a higher level as many millions of Palestinian refugees will return (not simply 900,000 but close to 14 million), there will be a revolutionary distribution of the land, and the workers-led economy will provide for employment, housing, and social services for all.

 

 

 

* * * * * *

 

 

 

The figures in this document are taken from:

 

Michael Debowy, Gil S. Epstein, and Avi Weiss: The Labor Market in Israel: An Overview, in: State of the Nation Report: Society, Economy and Policy 2022, Taub Center, December 2022, pp. 291-321

 

Sai Englert: Hebrew Labor without Hebrew Workers: The Histadrut, Palestinian Workers, and the Israeli Construction Industry, Journal of Palestine Studies, 52:3 (2023), pp. 23-45, DOI: 10.1080/0377919X.2023.2244188

 

International Labour Office: The situation of workers of the occupied Arab territories, Geneva 2023

 

Matan Kaminer: At the zero degree / Below the minimum: Wage as sign in Israel’s split labor market, in: Dialectical Anthropology (2019) 43:317–332, https://doi.org/10.1007/s10624-019-09560-7

 

Samir M. Miari: The Arabs in Israel: A National Minority and Cheap Labor Force, a Split Labor Market Analysis, Dissertations 2455, 1986

 

Shoshana Neuman: Labor Market Segmentation: The Israeli Case, Department of Economics, Bar-Ilan University, Israel; CEPR, London; IZA, Bonn, 2012

 

Shoshana Neuman: Job Quality in Segmented Labor Markets: The Israeli Case, Bar-Ilan University, Israel, Discussion Paper No. 8750, December 2014

 

UNCTAD: The Economic Costs of the Israeli Occupation for the Palestinian People: Arrested Development and Poverty in the West Bank, Geneva 2021

 

United Nations Economic and Social Commission for Western Asia: Palestine Under Occupation III. Mapping Israel’s Policies and Practices and their Economic Repercussions in the Occupied Palestinian Territory, Beirut 2022

 

Tesis de Yossi Schwartz y Michael Pröbsting, Corriente Comunista Revolucionaria Internacional (CCRI), 16 de julio de 2024, www.thecommunists.net

 

 

 

1.           La estrategia de la revolución permanente en Medio Oriente debe basarse en una comprensión correcta del carácter de las fuerzas de clase involucradas. Desde la Segunda Guerra Mundial, Oriente Medio ha estado dominado por el imperialismo occidental, en particular el imperialismo estadounidense. (Las únicas excepciones fueron unos pocos países que se alinearon temporalmente con la URSS estalinista). Sin embargo, en la última década, nuevas potencias imperialistas ingresaron a la región y expandieron su influencia (China es un socio comercial crucial de casi todos los países, así como un estrecho aliado político de Irán, facilitó el acercamiento entre Irán y Arabia Saudita; Rusia coordina su política petrolera con la OPEP, interviene militarmente en Siria y Libia, etc.).

 

2.           Oriente Medio está formado por semicolonias capitalistas (con excepción de Israel) y está dominado por grandes potencias imperialistas. Esto significa que estos países son formalmente independientes, pero esencialmente siguen siendo dependientes del mercado mundial capitalista y de las grandes potencias. Sin embargo, algunos de estos países pueden caracterizarse como potencias intermedias semicoloniales que intentan desempeñar un papel en la región (por ejemplo, Turquía en las zonas kurdas de Siria e Irak; Irán en Irak y Siria; Arabia Saudita y los Emiratos Árabes Unidos en Yemen).

 

3.           Entre las dos guerras mundiales (1918-1945), la hegemonía imperialista en Medio Oriente se basó principalmente en la dominación colonial de la región, principalmente por Gran Bretaña y Francia. Sin embargo, con el declive de estas dos viejas potencias imperialistas después de la Segunda Guerra Mundial y la hegemonía absoluta del imperialismo estadounidense dentro del campo capitalista, el sistema político de la región experimentó cambios importantes. La mayoría de los estados se independizaron formalmente, pero siguieron siendo semicolonias capitalistas dependientes del imperialismo occidental.

 

 

 

El carácter de clase de Israel y su papel en la dominación imperialista del Medio Oriente

 

 

 

4.           Un factor crucial que garantiza dicha dominación imperialista en Medio Oriente ha sido el asentamiento sistemático de judíos europeos (que sufrieron persecución antisemita en Europa) en Palestina a finales del siglo XIX. Los asentamientos coloniales sionistas fueron alentados por el Imperio Británico, que comenzó poco después de la llamada Declaración Balfour en 1917. Dichos asentamientos sionistas resultaron en una creciente opresión y expulsión de la población nativa –el pueblo palestino– que culminó en la Nakba en 1947/48 y la creación del estado colono capitalista Israel.

 

5.           Por supuesto, la relación entre Israel y sus amos imperialistas no estuvo exenta de fricciones. Al ganar fuerza, los colonos judíos se impacientaron en algún momento después de la Segunda Guerra Mundial y después de haber ayudado a las autoridades del Mandato Británico a reprimir brutalmente la Revuelta Árabe de 1936-1939. Presionaron a Gran Bretaña para que les diera Palestina en lugar de los palestinos nativos, que eran la mayoría en el país. Esto dio lugar a una serie de actos terroristas por parte de los sionistas no sólo contra la población árabe sino también contra la administración colonial británica. Sin embargo, poco después de 1948 Israel se convirtió en un aliado cercano de Gran Bretaña y Francia y más tarde de Estados Unidos.

 

6.           Desde sus inicios, Israel ha representado la cabeza de puente más importante del imperialismo occidental en el Medio Oriente. Lideró numerosas guerras contra países árabes que fueron cruciales para mantener la región bajo dominio imperialista. (1948, 1956, 1967, 1973, 1982, 2006, la sangrienta represión contra las dos Intifadas que comenzaron en 1987 y 2000, las Guerras de Gaza en 2008-2009, 2012, 2014, 2021 y la actual desde el 7 de octubre de 2023; añádase a esto una serie de conflictos militares más pequeños). El papel indispensable de Israel como guardián del imperialismo occidental en la región se refleja en el hecho de que ha sido el mayor receptor de ayuda estadounidense en las últimas décadas. Es revelador que Egipto se convirtiera en el segundo mayor receptor de ayuda estadounidense después de firmar los Acuerdos de Camp David el 17 de septiembre de 1978, que condujeron al año siguiente a un tratado de paz entre esos dos países, el primer tratado de este tipo entre Israel y cualquiera de sus países árabes. vecinos. Desde entonces, El Cairo ha sido un aliado de facto del Estado sionista.

 

7.           Desde el comienzo de su existencia, Israel ha sido un apartheid capitalista y un Estado colono. Se ha caracterizado por rasgos peculiares. Por supuesto, no ha sido el único Estado colono en la historia (por ejemplo, Estados Unidos, Australia, los colonos blancos en Argelia, Sudáfrica, Namibia y otros países africanos). Sin embargo, ha sido el único que no se creó en los primeros períodos del capitalismo ni en el siglo XIX, sino a mediados del siglo XX, es decir, en la época del imperialismo, la época final del capitalismo. La existencia de Israel se basa en la expulsión de la mayor parte de la población palestina nativa, entre la cual la mayoría todavía tiene un recuerdo vivo de la Nakba (ya sea personalmente o a través de sus padres y abuelos). Además, sólo puede seguir existiendo si mantiene la opresión y expulsión del pueblo palestino. La implementación del derecho democrático fundamental de los 14 millones de palestinos a regresar a su patria negaría automáticamente la existencia de Israel como Estado étnicamente judío.

 

8.           Varios factores han permitido a Israel una posición política, económica y militar extraordinariamente fuerte en el Medio Oriente: a) la Nakba y la brutal opresión de la población palestina restante, b) la enorme ayuda financiera y militar de las potencias imperialistas, c) el carácter de muchos judíos europeos que se asentaron en Palestina como mano de obra calificada, y d) la superexplotación de los palestinos, los judíos árabes (hasta 1967) y más tarde de los inmigrantes.

 

9.           A esta fortaleza como Estado capitalista se sumaron varios factores a partir de los años 1990: a) el colapso del estalinismo en 1991 y el ascenso de Estados Unidos (por mucho tiempo amo de Israel), b) la revolución tecnológica en el país capitalista. economía mundial que comenzó en la década de 1980, c) la inmigración de alrededor de 1,6 judíos de la antigua URSS (el 40% de ellos eran profesionales altamente educados) y d) la afluencia de muchos inmigrantes de países semicoloniales (principalmente Asia y África). Estos acontecimientos permitieron a Israel desarrollar una moderna industria armamentista y de alta tecnología y crear corporaciones multinacionales que se incorporaron al mercado mundial y emprendieron importantes inversiones extranjeras. Esto dio como resultado –en combinación con su posición política y económica ya dominante en el Medio Oriente– la transformación de Israel en un estado imperialista menor. Semejante transformación no es única, como lo demuestran los ejemplos de Australia y Canadá (antiguos dominios del imperio colonial británico).

 

10.         Todas estas características dan a la sociedad de colonos israelíes un carácter distintivo y altamente privilegiado que ha obtenido y puede preservar sus privilegios sólo manteniendo la opresión y expulsión de la población palestina y su posición dominante en la región. León Trotsky caracterizó una vez a los colonos blancos de Sudáfrica como una “casta de blancos privilegiada y arrogante”. (Carta a los revolucionarios sudafricanos, 1933) Ésta es también una caracterización tranquila y precisa de la sociedad de colonos israelíes. Por supuesto, cuando hablamos de los judíos israelíes como un grupo similar a una casta, no queremos decir que sean una casta en el sentido literario con leyes sociales formales estrictas (como las castas en la India). Se trata más bien de una analogía para ilustrar su segregación étnica, su dominación y su mentalidad supremacista. Este carácter de casta no niega las divisiones de clases dentro de la sociedad de colonos (burguesía, clase media, proletariado, etc.). Pero mientras la sociedad de colonos no se vea fundamentalmente sacudida en su conjunto (muy probablemente por levantamientos revolucionarios de las masas oprimidas en la región o por derrotas estratégicas en guerras), este carácter de casta domina las contradicciones internas de clase cuando se trata de las relaciones de la sociedad de colonos con el pueblo oprimido.

 

 

 

Característica peculiar de la clase trabajadora judía israelí

 

 

 

11.         Es una ley fundamental de la dialéctica materialista que “lo particular no existe más que en su relación con lo general. Lo general existe únicamente en lo particular, a través de lo particular”. (Lenin) Por lo tanto, la naturaleza de una clase específica sólo puede entenderse en relación con toda la sociedad de clases en la que existe. Las características específicas del capitalismo israelí antes mencionadas han dado a la clase trabajadora israelí un carácter peculiar desde el principio. Como el estado más rico y poderoso de la región, debido a la expulsión de la población nativa, así como a la opresión de la minoría restante de palestinos y debido a que es parte de un grupo privilegiado parecido a una casta, la clase trabajadora israelí siempre tuvo un carácter aristocrático. Este no fue el caso de los judíos árabes (los judíos sefardíes nacidos en países árabes) en el primer período, pero desde la guerra de 1967, este sector también se integró y pasó a formar parte de la clase trabajadora aristocrática israelí.

 

12.         La base de tal carácter aristocrático de la clase trabajadora israelí es la combinación específica de la brecha social y nacional entre judíos y palestinos respectivamente. los trabajadores migrantes. Esta combinación ha dado lugar a un sistema de apartheid que se caracteriza por una segregación étnica de facto. En general, los trabajadores palestinos –y más recientemente también los trabajadores inmigrantes de Asia y África– constituyen los estratos más bajos de la clase trabajadora, que en su mayoría son mano de obra barata y precaria. La gran mayoría de ellos se concentra en sectores económicos específicos y sus salarios son mucho más bajos que los de los trabajadores judíos. En cambio, los trabajadores judíos tienen empleos mucho mejores y más seguros con salarios más altos.

 

13.         Los trabajadores de sectores bien remunerados y estratégicamente importantes –como la tecnología de la información y las comunicaciones, la industria de armas y diamantes– son casi todos judíos. Si bien los ciudadanos palestinos de Israel representan más de una quinta parte de la población, sólo el 2% de los hombres árabes y el 1% de las mujeres árabes trabajan en la industria tecnológica, según datos del gobierno.

 

14.         La brecha entre los trabajadores judíos y palestinos es aún más evidente si se deja de lado al grupo específico de judíos duros. (Estos son judíos ultraortodoxos que viven en condiciones pobres y donde muchos hombres no trabajan para estudiar la Torá). En 2019, el salario mensual promedio tanto para hombres como para mujeres trabajadoras de entre 25 y 64 años era aproximadamente un 70% más alto para los judíos no jaredíes que para los ciudadanos árabes de Israel (con una brecha aún mayor en comparación con los palestinos de Occidente). Banco que están empleados en Israel). Como señaló un economista israelí, el resultado es una economía segregada donde “muchos trabajadores poco calificados y desfavorecidos (muchos de ellos mujeres, árabes israelíes, personas discapacitadas, inmigrantes y trabajadores extranjeros) están empleados en empleos deficientes en el mercado laboral secundario (principalmente en las industrias de construcción, limpieza, seguridad, agricultura y servicios privados).” Como resultado, existen enormes brechas entre los diferentes sectores de la sociedad israelí. Según las estadísticas del gobierno, la tasa oficial de pobreza es de alrededor del 50% para los palestinos y cerca del 60% para los jaredíes, pero sólo del 9% para los judíos no jaredíes. Netanyahu, por cierto, confirmó involuntariamente el carácter de Israel como Estado de apartheid cuando dijo hace unos años que al Estado sionista le está yendo “no mal” en comparación con otros países, y “si se deducen a los árabes y a los ultraortodoxos de los índices de desigualdad, estamos en muy buena forma”.

 

15.         Los trabajadores palestinos están divididos por la Línea Verde, es decir, los que viven en Israel como ciudadanos y los que viven en Cisjordania y Gaza pero que trabajan regularmente en Israel (siendo estos últimos aún peor). En 1931, el 57,1% de todos los palestinos estaban empleados en la agricultura (pero sólo el 18,1% de todos los judíos). Como resultado de la creciente expropiación de tierras e industrialización sionista, en 1981 sólo el 11,2% de todos los ciudadanos árabes en Israel estaban empleados en este sector y esta proporción ha disminuido aún más desde entonces. Hoy en día, la mayoría de los palestinos que trabajan en Israel (con orígenes en ambos lados de la Línea Verde) están empleados en la construcción, la manufactura y la agricultura, mientras que muchos no tienen trabajo o trabajan de manera informal sin un permiso de trabajo.

 

16.         En los años 1970 y 1980, los palestinos de Cisjordania y Gaza constituían alrededor del 7% de la fuerza laboral israelí. Alrededor de un tercio de la fuerza laboral de Cisjordania y aproximadamente la mitad de la fuerza laboral de Gaza trabajaron en Israel en este período, y aproximadamente la mitad de esta cifra trabajó en la industria de la construcción. Sin embargo, desde la primera Intifada de 1987-93, muchos trabajadores palestinos han sido reemplazados por trabajadores inmigrantes, por lo que desde 2007 sólo entre el 14% y el 17% de los palestinos de Cisjordania tienen un trabajo en Israel y casi ninguno de los de Gaza (debido al bloqueo que han impuesto los sionistas). Sin embargo, la proporción de empleo de los palestinos de Cisjordania es algo mayor (20% en 2019) si se suma el empleo en los asentamientos judíos de esa región. Casi la mitad (45,6%) de los palestinos empleados en Israel y los asentamientos tenían empleos informales en 2022. ¡En la agricultura, esta proporción es incluso del 66,3%!

 

17.         Desde la primera Intifada en 1987-1993, Israel se esforzó por reemplazar a los trabajadores palestinos de Cisjordania y Gaza con inmigrantes de Asia y África. Como resultado, cientos de miles de trabajadores extranjeros han entrado en Israel. Si bien antes los palestinos constituían casi todos los trabajadores extranjeros, alrededor de 4/5 de ellos fueron reemplazados por inmigrantes que hoy representan alrededor del 10% de la fuerza laboral en Israel.

 

18.         La segregación étnica entre judíos y palestinos, así como trabajadores migrantes también se hacen evidentes incluso cuando están empleados en el mismo sector. Uno de los sectores más importantes donde se emplean trabajadores palestinos es la construcción. Los salarios en la construcción son entre ¼ y 1/3 más bajos que en el sector empresarial. Los palestinos representan aproximadamente una quinta parte de la población israelí, pero alrededor del 40% de la fuerza laboral en la construcción (en comparación con el 12,5% de los judíos israelíes). En total, de los 292.100 trabajadores oficiales de la construcción en Israel en 2019, 184.900 (es decir, más del 63%) no eran judíos, de los cuales 156.200 eran palestinos de ambos lados de la Línea Verde. (Añádase a esto que varias decenas de miles de palestinos trabajan sin permisos en el sector de la construcción israelí). Como señaló un ex funcionario de Histadrut (el sindicato oficial vinculado al Estado en Israel), estos empleados no judíos “están trabajando en los trabajos sucios en la construcción y los demás son gerentes e ingenieros”. Otra forma de discriminación es que los trabajadores palestinos deben pagar contribuciones al sistema de seguridad social de Israel, pero no tienen derecho a recibir las prestaciones. Lo mismo ocurrió con las contribuciones al “sindicato” estatal Histadrut hasta 2019.

 

19.         La segregación étnica del mercado laboral es también la razón por la que existe una brecha tan enorme en las actividades de huelga. En sectores de la economía israelí dominados por trabajadores palestinos e inmigrantes –como la construcción y la agricultura– apenas se produjeron huelgas en el último cuarto de siglo. Por el contrario, ha habido una serie de huelgas económicas en el sector público, fuertemente dominado por trabajadores judíos israelíes.

 

 

 

Consecuencias para la estrategia de la revolución permanente

 

 

 

20.         Por todas estas razones, la CCRI caracteriza a la clase trabajadora judía israelí como extraordinariamente privilegiada en relación con los palestinos nativos y la fuerza laboral migrante. Al ser parte del grupo étnico de colonos gobernante, similar a una casta, representa una capa aristocrática laboral (sin ignorar los diferentes sectores intermedios como hombres y mujeres; asquenazíes, sefardíes y judíos rusos, etc.). Está claro que una gran parte de la plusvalía del capitalismo israelí es creada por los palestinos y los trabajadores inmigrantes.

 

21.         Este carácter aristocrático de los trabajadores judíos israelíes en su totalidad es la base material por la que el Estado sionista ha podido garantizar la lealtad de su clase trabajadora a lo largo de su historia y a pesar de las numerosas guerras. Debido a tal base materialista, es ilusorio imaginar que sería posible, a través de demandas económicas o con llamamientos a la unidad de clase, ganarse a un sector considerable de la clase trabajadora israelí para la lucha conjunta con las masas palestinas y árabes por la liberación nacional y social. Desafortunadamente, esta es la podrida perspectiva del estalinismo reformista (por ejemplo, Hadash) o la tradición centrista de Ted Grant (sostenido por el CWI, la CMI  y la ISA – “Lucha Socialista” en Israel).

 

22.         En contraste, la CCRI y sus camaradas en Israel/Palestina Ocupada en la Liga Socialista Internacionalista siempre han rechazado tal estrategia que sólo puede resultar en un fracaso político y una adaptación oportunista al sionismo (ver el apoyo a la solución sionista de dos estados por los estalinistas y los grantistas). Reiteramos que la lucha por la liberación palestina sólo puede ganar como parte de la estrategia de la revolución permanente en el Medio Oriente. Los aliados naturales de las masas palestinas son los trabajadores y felahin (campesinos pobres) árabes y, más en general, el proletariado internacional. El camino a Jerusalén pasa primero por El Cairo, Amán, Damasco y Beirut, no por Tel Aviv.

 

23.         Sólo una victoria de la revolución árabe que resulte en el derrocamiento de los dictadores proimperialistas y la creación de repúblicas obreras y felahin o una derrota estratégica del Estado sionista en guerras con otros países de Medio Oriente podrá destrozar completamente la sociedad de clases israelí. Sólo en tal escenario será posible separar a un sector de la clase trabajadora judía israelí del sionismo (o al menos empujarlos a adoptar una posición neutral).

 

24.         El objetivo estratégico de los socialistas es la lucha por un Estado palestino democrático y laico desde el río hasta el mar. Un Estado así permitiría a todos los refugiados palestinos regresar a su patria y automáticamente los convertiría en la población mayoritaria que siempre había sido antes de la Nakba y la creación del Estado sionista. Debería ser una república de trabajadores y campesinos como parte de una federación socialista de toda la región. Sólo un Estado que expropie a los monopolios y a los multimillonarios puede garantizar que los palestinos recuperen sus tierras y sus hogares. Sólo una economía socialista podría elaborar un plan para reconstruir Gaza y Cisjordania y compartir la riqueza por igual entre todos los ciudadanos.

 

25.         Un Estado así trataría a todos los ciudadanos como iguales independientemente de su origen religioso o étnico. Si bien los judíos serían una minoría en tal estado, tendrían plenos derechos religiosos y culturales. Es probable que algunos de los colonos sionistas no pudieran aceptar la pérdida de su posición dominante, como fue el caso de muchos colonos blancos en África. Pero todos aquellos que acepten vivir en igualdad con los palestinos serán bienvenidos.

 

26.         La teoría y la estrategia de la revolución permanente confirman la ley dialéctica de la negación de la negación. La solución a los derechos de los palestinos nativos y de los colonos judíos colonialistas que constituían 1/3 de la población de Palestina antes de 1948, debería haber sido un Estado palestino con derechos civiles para la minoría judía en términos de cultura y religión. Sin embargo, los sionistas negaron esta solución y se apoderaron del 78% de Palestina y expulsaron a entre 700.000 y 900.000 palestinos. En 1967, los sionistas negaron el resultado de la guerra de 1947-48, unificaron la tierra de Palestina bajo el gobierno de los sionistas y expulsaron a más palestinos. Una posible derrota de la actual guerra sionista en Gaza abriría el camino hacia la solución que se necesitaba en 1947: un Estado palestino con una minoría judía desde el río hasta el mar. Esto sería la negación del gobierno sionista de Palestina en un nivel superior, ya que muchos millones de refugiados palestinos regresarán (no simplemente 900.000 sino cerca de 14 millones), habrá una distribución revolucionaria de la tierra y una economía dirigida por los trabajadores. proporcionará empleo, vivienda y servicios sociales para todos.

 

 

 

* * * * *

 

 

 

Las cifras de este documento están tomadas de:

 

Michael Debowy, Gil S. Epstein, and Avi Weiss: The Labor Market in Israel: An Overview, in: State of the Nation Report: Society, Economy and Policy 2022, Taub Center, December 2022, pp. 291-321

 

Sai Englert: Hebrew Labor without Hebrew Workers: The Histadrut, Palestinian Workers, and the Israeli Construction Industry, Journal of Palestine Studies, 52:3 (2023), pp. 23-45, DOI: 10.1080/0377919X.2023.2244188

 

Organización Internacional del Trabajo: La situación de los trabajadores de los territorios árabes ocupados, Ginebra 2023

 

Matan Kaminer: At the zero degree / Below the minimum: Wage as sign in Israel’s split labor market, in: Dialectical Anthropology (2019) 43:317–332, https://doi.org/10.1007/s10624-019-09560-7

 

Samir M. Miari: The Arabs in Israel: A National Minority and Cheap Labor Force, a Split Labor Market Analysis, Dissertations 2455, 1986

 

Shoshana Neuman: Labor Market Segmentation: The Israeli Case, Department of Economics, Bar-Ilan University, Israel; CEPR, London; IZA, Bonn, 2012

 

Shoshana Neuman: Job Quality in Segmented Labor Markets: The Israeli Case, Bar-Ilan University, Israel, Discussion Paper No. 8750, December 2014

 

UNCTAD: The Economic Costs of the Israeli Occupation for the Palestinian People: Arrested Development and Poverty in the West Bank, Geneva 2021

 

United Nations Economic and Social Commission for Western Asia: Palestine Under Occupation III. Mapping Israel’s Policies and Practices and their Economic Repercussions in the Occupied Palestinian Territory, Beirut 2022

 

 

 

Teses de Yossi Schwartz e Michael Pröbsting, Corrente Communista Revolucionária Internacional (CCRI/RCIT), 16 de julho de 2024, www.thecommunists.net

 

 

 

1.           A estratégia da revolução permanente no Oriente Médio deve basear-se em uma compreensão correta do caráter das forças de classe envolvidas. Desde a Segunda Guerra Mundial, o Oriente Médio tem sido dominado pelo imperialismo ocidental, em particular pelo imperialismo norte-americano. (As únicas exceções foram alguns países que estiveram temporariamente alinhados com a URSS estalinista). Entretanto, na última década, novas potências imperialistas entraram na região e expandiram sua influência (a China é um parceiro comercial crucial de quase todos os países, bem como um aliado político próximo do Irã, facilitou a aproximação entre o Irã e a Arábia Saudita; a Rússia coordena sua política de petróleo com a OPEP, intervém militarmente na Síria e na Líbia etc.).

 

2.           O Oriente Médio é formado por semicolônias capitalistas (com exceção de Israel) e é dominado por grandes potências imperialistas. Isso significa que esses países são formalmente independentes, mas essencialmente permanecem dependentes do mercado mundial capitalista e das grandes potências. No entanto, alguns desses países podem ser caracterizados como potências intermediárias semicoloniais que tentam desempenhar um papel na região (por exemplo, a Turquia nas áreas curdas da Síria e do Iraque; o Irã no Iraque e na Síria; a Arábia Saudita e os Emirados Árabes Unidos no Iêmen).

 

3.           Entre as duas Guerras Mundiais (1918-45), a hegemonia imperialista no Oriente Médio baseou-se principalmente na dominação colonial da região, principalmente pela Grã-Bretanha e pela França. Entretanto, com o declínio dessas duas antigas potências imperialistas após a Segunda Guerra Mundial e a hegemonia absoluta do imperialismo dos EUA no campo capitalista, o sistema político da região passou por mudanças importantes. A maioria dos estados tornou-se formalmente independente, mas permaneceu como semicolônias capitalistas dependentes do imperialismo ocidental.

 

 

 

O caráter de classe de Israel e seu papel na dominação imperialista do Oriente Médio

 

 

 

4.           Um fator crucial para garantir essa dominação imperialista do Oriente Médio foi o assentamento sistemático de judeus europeus (que sofreram perseguição antissemita na Europa) na Palestina no final do século XX. Os assentamentos coloniais sionistas foram incentivados pelo Império Britânico e começaram logo após a chamada Declaração de Balfour, em 1917. Esse assentamento sionista resultou na crescente opressão e expulsão da população nativa - o povo palestino - culminando na Nakba em 1947/48 e na criação do Estado colonizador capitalista de Israel.

 

5.           É claro que o relacionamento entre Israel e seus senhores imperialistas não foi isento de atritos. Ganhando força, os colonos judeus ficaram impacientes em algum momento após a Segunda Guerra Mundial e depois de terem ajudado as autoridades do Mandato Britânico a reprimir brutalmente a Revolta Árabe de 1936-39. Eles pressionaram a Grã-Bretanha para que lhes desse a Palestina em vez dos palestinos nativos, que eram a maioria no país. Isso resultou em vários atos de terrorismo dos sionistas, não apenas contra a população árabe, mas também contra a administração colonial britânica. No entanto, logo após 1948, Israel se tornou um aliado próximo da Grã-Bretanha e da França e, mais tarde, dos EUA.

 

6.           Desde sua criação, Israel tem representado a ponta de lança mais importante do imperialismo ocidental no Oriente Médio. Ele travou várias guerras contra países árabes que foram cruciais para manter a região sob o domínio imperialista. (1948, 1956, 1967, 1973, 1982, 2006, a repressão sangrenta contra as duas Intifadas que começaram em 1987 e 2000, as Guerras de Gaza em 2008/09, 2012, 2014, 2021 e a atual desde 7 de outubro de 203; acrescente a isso uma série de conflitos militares menores). O papel indispensável de Israel como guardião do imperialismo ocidental na região se reflete no fato de que ele tem sido o maior beneficiário da ajuda dos EUA nas últimas décadas. De forma reveladora, o Egito se tornou o segundo maior beneficiário da ajuda dos EUA depois que assinou os Acordos de Camp David em 17 de setembro de 1978, que levaram, no ano seguinte, a um tratado de paz entre esses dois países, o primeiro tratado desse tipo entre Israel e qualquer um de seus vizinhos árabes. Desde então, o Cairo tem sido um aliado de fato do Estado sionista.

 

7.           Desde o início de sua existência, Israel tem sido um Estado capitalista de apartheid e colonizador. Ele tem se caracterizado por suas características peculiares. É claro que não foi o único Estado colonizador da história (por exemplo, os EUA, a Austrália, os colonizadores brancos na Argélia, na África do Sul, na Namíbia e em outros países africanos). Entretanto, foi o único que foi criado não nos primeiros períodos do capitalismo ou no século XIX, mas em meados do século XX , ou seja, na época do imperialismo - a época final do capitalismo. A existência de Israel se baseia na expulsão da maior parte da população palestina nativa, dentre a qual a maioria ainda tem uma memória viva da Nakba (pessoalmente ou por meio de seus pais e avós). Além disso, o país só pode continuar a existir se mantiver a opressão e a expulsão do povo palestino. A implementação do direito democrático fundamental dos 14 milhões de palestinos de retornar à sua terra natal negaria automaticamente a existência de Israel como um Estado etnicamente judeu.

 

8.           Vários fatores permitiram que Israel tivesse uma posição política, econômica e militar extraordinariamente forte no Oriente Médio: a) a Nakba e a opressão brutal da população palestina remanescente; b) a enorme ajuda financeira e militar das potências imperialistas; c) o caráter de muitos judeus europeus que se estabeleceram na Palestina como mão de obra qualificada; e d) a superexploração dos palestinos, dos judeus árabes (até 1967) e, mais tarde, dos imigrantes.

 

9.           A essa força como estado capitalista, vários fatores foram acrescentados a partir da década de 1990: a) o colapso do stalinismo em 1991 e a ascensão dos EUA (o mestre de longa data de Israel), b) a revolução tecnológica na economia mundial capitalista que começou na década de 1980, c) a imigração de cerca de 1,6 milhão de judeus da antiga URSS (40% deles eram profissionais altamente qualificados) e d) o influxo de muitos migrantes de países semicoloniais (principalmente da Ásia e da África). Esses desenvolvimentos permitiram que Israel desenvolvesse uma indústria moderna de alta tecnologia e de armas e criasse corporações multinacionais que entraram no mercado mundial e realizaram investimentos estrangeiros consideráveis. Isso resultou, em combinação com sua posição política e econômica já dominante no Oriente Médio, na transformação de Israel em um Estado imperialista júnior. Essa transformação não é única, como demonstram os exemplos da Austrália e do Canadá, antigos domínios do império colonial britânico.

 

10.         Todas essas características conferem à sociedade de colonos israelenses um caráter distinto e altamente privilegiado que obteve e pode preservar seus privilégios somente por meio da manutenção da opressão e expulsão da população palestina e de sua posição dominante na região. Leon Trotsky certa vez caracterizou os colonos brancos da África do Sul como uma "casta privilegiada e arrogante de brancos". (Carta aos revolucionários sul-africanos, 1933) Essa também é uma caracterização bastante precisa da sociedade de colonos israelenses. É claro que quando falamos sobre os judeus israelenses como um grupo semelhante a uma casta, não queremos dizer que eles são uma casta no sentido literário com leis sociais formais rigorosas (como as castas na Índia). Trata-se de uma analogia para ilustrar sua segregação étnica, dominação e mentalidade herrenmenschen (super-homens). Esse caráter de casta não nega as divisões de classe dentro da sociedade dos colonos (burguesia, classe média, proletariado, etc.). Mas enquanto a sociedade dos colonos não for fundamentalmente abalada como um todo (muito provavelmente por levantes revolucionários das massas oprimidas na região ou por derrotas estratégicas em guerras), esse caráter de casta domina as contradições internas de classe quando se trata das relações da sociedade dos colonos com o povo oprimido.

 

 

 

Característica peculiar da classe trabalhadora judaico-israelense

 

 

 

11.         É uma lei fundamental da dialética materialista que "o indivíduo existe apenas na conexão que leva ao universal. O universal existe apenas no indivíduo e por meio do indivíduo". (Lênin) Portanto, a natureza de uma classe específica só pode ser compreendida em relação a toda a sociedade de classes na qual ela existe. As características específicas do capitalismo israelense mencionadas acima deram à classe trabalhadora israelense um caráter peculiar desde o início. Sendo o estado mais rico e poderoso da região, devido à expulsão da população nativa e à opressão da minoria remanescente de palestinos, e por fazer parte de um grupo privilegiado de castas , a classe trabalhadora israelense sempre teve um caráter aristocrático. Esse não era o caso dos judeus árabes (os judeus sefarditas nascidos em países árabes) no primeiro período, mas desde a guerra de 1967, esse setor também foi integrado e se tornou parte da classe trabalhadora aristocrática israelense.

 

12.         A base desse caráter aristocrático da classe trabalhadora israelense é a combinação específica da diferença social e nacional entre trabalhadores migrantes judeus e palestinos. Essa combinação resultou em um sistema de apartheid caracterizado pela segregação étnica de fato. De modo geral, os trabalhadores palestinos - e, mais recentemente, também os trabalhadores migrantes da Ásia e da África - constituem os estratos mais baixos da classe trabalhadora, que são, em sua maioria, mão de obra barata e precária. A grande maioria deles está concentrada em setores econômicos específicos e seus salários são muito inferiores aos dos trabalhadores judeus. Em contrapartida, os trabalhadores judeus têm empregos muito melhores e mais seguros, com salários mais altos.

 

13.         Os trabalhadores de setores bem remunerados e estrategicamente importantes - como tecnologia da informação e comunicação, indústria de armas e diamantes - são quase todos judeus. Embora os cidadãos palestinos de Israel representem mais de 1/5 da população, apenas 2% dos homens árabes e 1% das mulheres árabes trabalham no setor de tecnologia, de acordo com dados do governo.

 

14.         A diferença entre os trabalhadores judeus e palestinos é ainda mais evidente se deixarmos de lado o grupo específico de judeus Hardi. (Esses são judeus ultraortodoxos que vivem em condições precárias e onde muitos homens não trabalham para estudar a Torá). Em 2019, o salário médio mensal para trabalhadores do sexo masculino e feminino na faixa etária de 25 a 64 anos era cerca de 70% maior para judeus não haredi do que para cidadãos árabes de Israel (com uma diferença ainda maior em relação aos palestinos da Cisjordânia que trabalham em Israel). Como observou um economista israelense, o resultado é uma economia segregada em que "muitos trabalhadores desfavorecidos de baixa qualificação (muitos deles mulheres, árabes israelenses, deficientes físicos, imigrantes e trabalhadores estrangeiros) são empregados em empregos ruins no mercado de trabalho secundário (principalmente nos setores de construção, limpeza, segurança, agricultura e serviços privados)". Como resultado, há enormes lacunas entre os diferentes setores da sociedade israelense. De acordo com as estatísticas do governo, a taxa oficial de pobreza está em torno de 50% para os palestinos e perto de 60% para os haredim, mas apenas 9% para os judeus não haredi. Netanyahu, a propósito, confirmou involuntariamente o caráter de Israel como um Estado do Apartheid quando disse há alguns anos que o Estado sionista está se saindo "não muito mal" em comparação com outros países, e "se você deduzir os árabes e os ultraortodoxos dos índices de desigualdade, estamos em ótima forma".

 

15.         Os trabalhadores palestinos são divididos pela Linha Verde, ou seja, aqueles que vivem em Israel como cidadãos e aqueles que vivem na Cisjordânia e em Gaza, mas que trabalham regularmente em Israel (sendo que os últimos estão em situação ainda pior). Em 1931, 57,1% de todos os palestinos estavam empregados na agricultura (mas apenas 18,1% de todos os judeus). Como resultado da expansão da expropriação sionista de terras e da industrialização, em 1981, apenas 11,2% de todos os cidadãos árabes em Israel estavam empregados nesse setor, e essa participação diminuiu ainda mais desde então. Hoje em dia, a maioria dos palestinos que trabalham em Israel (com origens em ambos os lados da Linha Verde) está empregada na construção, na manufatura e na agricultura, enquanto muitos não têm emprego ou trabalham informalmente sem uma permissão de trabalho.

 

16.         Nas décadas entre 1970 e 1980, os palestinos da Cisjordânia e de Gaza representavam cerca de 7% da força de trabalho israelense. Cerca de 1/3 da força de trabalho da Cisjordânia e cerca de metade da força de trabalho de Gaza trabalharam em Israel nesse período, com cerca de metade desse número trabalhando no setor de construção. No entanto, desde a primeira Intifada em 1987-93, muitos trabalhadores palestinos foram substituídos por trabalhadores migrantes, de modo que, desde 2007, apenas 14-17% dos palestinos na Cisjordânia têm emprego em Israel e quase ninguém em Gaza (devido ao bloqueio imposto pelos sionistas). No entanto, a parcela de emprego dos palestinos da Cisjordânia é, de certa forma, maior (20% em 2019) se acrescentarmos o emprego em assentamentos judaicos nessa região. Quase metade (45,6%) dos palestinos empregados em Israel e nos assentamentos tinha emprego informal em 2022. Na agricultura, essa participação chega a 66,3%!

 

17.         Desde a primeira Intifada em 1987-93, Israel se esforçou para substituir os trabalhadores palestinos da Cisjordânia e de Gaza por migrantes da Ásia e da África. Como resultado, centenas de milhares de trabalhadores estrangeiros entraram em Israel. Antes, os palestinos constituíam quase todos os trabalhadores estrangeiros, mas cerca de 4/5 deles foram substituídos por migrantes que hoje representam cerca de 10% da força de trabalho em Israel.

 

18.         A segregação étnica entre trabalhadores migrantes judeus e palestinos também se torna evidente mesmo quando eles estão empregados no mesmo setor. Um dos maiores setores em que os trabalhadores palestinos estão empregados é o da construção. Os salários na construção são cerca de ¼ a 1/3 mais baixos do que no setor empresarial. Os palestinos representam cerca de 1/5 da população israelense, mas cerca de 40% da força de trabalho na construção (em comparação com 12,5% dos judeus israelenses). No total, dos 292.100 trabalhadores oficiais da construção civil em Israel em 2019, 184.900 (ou seja, mais de 63%) não eram judeus, dos quais 156.200 eram palestinos de ambos os lados da Linha Verde. (Acrescente a isso as várias dezenas de milhares de palestinos que trabalham sem permissão no setor de construção israelense). Como observou um ex-funcionário do Histadrut (o sindicato oficial ligado ao Estado em Israel), esses funcionários não judeus "estão trabalhando nos trabalhos sujos da construção e os outros são gerentes e engenheiros". Outra forma de discriminação é que os trabalhadores palestinos devem pagar contribuições para o sistema de seguridade social de Israel, mas não têm direito aos benefícios. O mesmo aconteceu com as contribuições para o "sindicato" estatal Histadrut até 2019.

 

19.         A segregação étnica do mercado de trabalho também é a razão pela qual há uma lacuna tão grande nas atividades de greve. Nos setores da economia israelense que são dominados por trabalhadores palestinos e migrantes, como construção e agricultura, quase não houve greves no último quarto de século. Em contrapartida, houve várias greves econômicas no setor público, que é fortemente dominado por trabalhadores judeus israelenses.

 

 

 

Consequências para a estratégia da revolução permanente

 

 

 

20.         Por todas essas razões, a CCRI caracteriza a classe trabalhadora judaico-israelense como extraordinariamente privilegiada em relação à força de trabalho palestina nativa e migrante. Como parte do grupo de colonos étnicos dominante, semelhante a uma casta, ela representa uma camada aristocrática de trabalhadores (sem ignorar os diferentes setores intermediários, como homens e mulheres, judeus ashkenazim, sefardi e russos etc.). Está claro que grande parte da mais-valia do capitalismo israelense é criada pelos trabalhadores palestinos e migrantes.

 

21.         Esse caráter aristocrático dos trabalhadores judeus israelenses em sua totalidade é a base material pela qual o Estado sionista conseguiu garantir a lealdade de sua classe trabalhadora ao longo de sua história e apesar das inúmeras guerras. Devido a essa base materialista, é ilusório imaginar que seria possível, por meio de demandas econômicas ou de apelos à unidade de classe, conquistar um setor considerável da classe trabalhadora israelense para a luta conjunta com as massas palestinas e árabes pela libertação nacional e social. Infelizmente, essa é a perspectiva podre do estalinismo reformista (por exemplo, Hadash) ou da tradição centrista de Ted Grant (defendida pela CWI, pelo TMI e pela ISA - "Luta Socialista" em Israel).

 

22.         Em contraste, a CCRI e seus companheiros em Israel/Palestina Ocupada na Liga Socialista Internacionalista sempre rejeitaram essa estratégia, que só pode resultar em fracasso político e adaptação oportunista ao sionismo (veja o apoio à solução sionista de dois estados pelos estalinistas e grantitas). Reiteramos que a luta pela libertação da Palestina só pode vencer como parte da estratégia da revolução permanente no Oriente Médio. Os aliados naturais das massas palestinas são os trabalhadores árabes e os fellahin (camponeses pobres) e, de modo mais geral, o proletariado internacional. O caminho para Jerusalém passa primeiro pelo Cairo, Amã, Damasco e Beirute - não por Tel Aviv.

 

23.         Somente uma vitória da revolução árabe, que resulte na derrubada dos ditadores pró-imperialistas e na criação de repúblicas de trabalhadores e de fellahin, ou uma derrota estratégica do Estado sionista em guerras com outros países do Oriente Médio, será capaz de destruir completamente a sociedade de classes israelense. Somente nesse cenário será possível separar um setor da classe trabalhadora judaico-israelense do sionismo (ou pelo menos forçá-lo a assumir uma posição neutra).

 

24.         O objetivo estratégico dos socialistas é a luta por um Estado palestino democrático e secular, do rio ao mar. Esse Estado permitiria que todos os refugiados palestinos retornassem à sua terra natal e automaticamente tornaria a população palestina a maioria que sempre foi antes da Nakba e da criação do Estado sionista. Deveria ser uma república de trabalhadores e de fellahin como parte de uma federação socialista de toda a região. Somente um Estado que exproprie os monopólios e os bilionários poderá garantir que os palestinos recuperem suas terras e seus lares. Somente uma economia socialista poderia elaborar um plano para reconstruir Gaza e a Cisjordânia e compartilhar a riqueza igualmente entre todos os cidadãos.

 

25.         Esse Estado trataria todos os cidadãos como iguais, independentemente de sua origem religiosa ou étnica. Embora os judeus fossem uma minoria nesse Estado, eles teriam plenos direitos religiosos e culturais. É provável que alguns dos colonos sionistas não aceitassem a perda de sua posição dominante, como foi o caso de muitos colonos brancos na África. Mas todos aqueles que aceitarem viver em pé de igualdade com os palestinos serão bem-vindos.

 

26.         A teoria e a estratégia da revolução permanente confirmam a lei dialética da negação da negação. A solução para os direitos dos palestinos nativos e dos colonos-colonialistas judeus, que constituíam 1/3 da população da Palestina antes de 1948, deveria ter sido um Estado palestino com direitos civis para a minoria judaica em termos de cultura e religião. Entretanto, os sionistas negaram essa solução e tomaram 78% da Palestina e expulsaram entre 700.000 e 900.000 palestinos. Em 1967, os sionistas negaram o resultado da guerra de 1947-48, unificaram a terra da Palestina sob o domínio dos sionistas e expulsaram mais palestinos. Uma possível derrota da atual guerra sionista em Gaza abriria o caminho para a solução que era necessária em 1947 - um Estado palestino com uma minoria judaica do rio ao mar. Isso seria a negação do domínio sionista da Palestina em um nível mais elevado, pois muitos milhões de refugiados palestinos retornarão (não apenas 900.000, mas cerca de 14 milhões), haverá uma distribuição revolucionária da terra e a economia liderada pelos trabalhadores proporcionará emprego, moradia e serviços sociais para todos.

 

 

 

* * * * * *

 

 

 

Os dados deste documento foram extraídos de:

 

Michael Debowy, Gil S. Epstein e Avi Weiss: The Labor Market in Israel: An Overview, em: State of the Nation Report: Society, Economy and Policy 2022, Taub Center, dezembro de 2022, pp. 291-321

 

Sai Englert: Hebrew Labor without Hebrew Workers: The Histadrut, Palestinian Workers, and the Israeli Construction Industry, Journal of Palestine Studies, 52:3 (2023), pp. 23-45, DOI: 10.1080/0377919X.2023.2244188

 

Secretaria Internacional do Trabalho: A situação dos trabalhadores dos territórios árabes ocupados, Genebra 2023

 

Matan Kaminer: At the zero degree / Below the minimum: Wage as sign in Israel's split labor market (O salário como sinal no mercado de trabalho dividido de Israel), em: Dialectical Anthropology (2019) 43:317-332, https://doi.org/10.1007/s10624-019-09560-7

 

Samir M. Miari: The Arabs in Israel: A National Minority and Cheap Labor Force, a Split Labor Market Analysis, Dissertações 2455, 1986

 

Shoshana Neuman: Labor Market Segmentation: The Israeli Case, Departamento de Economia, Universidade Bar-Ilan, Israel; CEPR, Londres; IZA, Bonn, 2012

 

Shoshana Neuman: Job Quality in Segmented Labor Markets (Qualidade do emprego em mercados de trabalho segmentados): The Israeli Case, Universidade Bar-Ilan, Israel, Documento de Discussão nº 8750, dezembro de 2014

 

UNCTAD: The Economic Costs of the Israeli Occupation for the Palestinian People (Os custos econômicos da ocupação israelense para o povo palestino): Arrested Development and Poverty in the West Bank, Genebra 2021

 

Comissão Econômica e Social das Nações Unidas para a Ásia Ocidental: Palestine Under Occupation III. Mapping Israel's Policies and Practices and their Economic Repercussions in the Occupied Palestinian Territory (Mapeamento das políticas e práticas de Israel e suas repercussões econômicas no território palestino ocupado), Beirute 2022

 

 

 

Thèses de Yossi Schwartz et Michael Pröbsting, Courant Communiste Révolutionnaire International (CCRI/RCIT), 16 juillet 2024, www.thecommunists.net

 

 

 

1.           La stratégie de la révolution permanente au Moyen-Orient doit être fondée sur une compréhension correcte du caractère des forces de classe en présence. Depuis la Seconde Guerre mondiale, le Moyen-Orient a été dominé par l'impérialisme occidental, en particulier par l'impérialisme américain (les seules exceptions étant quelques pays temporairement alignés sur l'URSS stalinienne). Toutefois, au cours de la dernière décennie, de nouvelles puissances impérialistes sont entrées dans la région et ont étendu leur influence (la Chine est un partenaire commercial crucial pour presque tous les pays, ainsi qu'un allié politique proche de l'Iran, qui a facilité le rapprochement entre l'Iran et l'Arabie saoudite ; la Russie coordonne sa politique pétrolière avec l'OPEP, intervient militairement en Syrie et en Libye, etc.)

 

2.           Le Moyen-Orient est composé de semi-colonies capitalistes (à l'exception d'Israël) et est dominé par les grandes puissances impérialistes. Cela signifie que ces pays sont formellement indépendants, mais qu'ils restent essentiellement dépendants du marché mondial capitaliste et des grandes puissances. Toutefois, certains de ces pays peuvent être qualifiés de puissances intermédiaires semi-coloniales qui tentent de jouer un rôle dans la région (par exemple, la Turquie dans les zones kurdes de Syrie et d'Irak, l'Iran en Irak et en Syrie, l'Arabie saoudite et les Émirats arabes unis au Yémen).

 

3.           Entre les deux guerres mondiales (1918-45), l'hégémonie impérialiste au Moyen-Orient reposait essentiellement sur la domination coloniale de la région, principalement par la Grande-Bretagne et la France. Toutefois, avec le déclin de ces deux anciennes puissances impérialistes après la Seconde Guerre mondiale et l'hégémonie absolue de l'impérialisme américain dans le domaine capitaliste, le système politique de la région a subi d'importants changements. La plupart des États sont devenus formellement indépendants, mais sont restés des semi-colonies capitalistes dépendantes de l'impérialisme occidental.

 

 

 

Le caractère de classe d'Israël et son rôle dans la domination impérialiste du Moyen-Orient

 

 

 

4.           L'installation systématique de Juifs européens (qui avaient subi des persécutions antisémites en Europe) en Palestine à la fin du 20e siècle a été un facteur crucial pour assurer cette domination impérialiste sur le Moyen-Orient. Les implantations coloniales sionistes ont été encouragées par l'Empire britannique et ont commencé peu après la déclaration dite de Balfour en 1917. Cette colonisation sioniste s'est traduite par une oppression et une expulsion croissantes de la population autochtone - le peuple palestinien - qui ont culminé avec la Nakba en 1947/48 et la création de l'État capitaliste de colonisation d'Israël.

 

5.           Bien entendu, les relations entre Israël et ses maîtres impérialistes n'ont pas été exemptes de frictions. Après la Seconde Guerre mondiale et après avoir aidé les autorités du mandat britannique à réprimer brutalement la révolte arabe de 1936-1939, les colons juifs ont commencé à s'impatienter et à faire pression sur la Grande-Bretagne pour qu'elle leur donne la Palestine au lieu des Palestiniens autochtones, majoritaires dans le pays. Cela a donné lieu à divers actes de terrorisme de la part des sionistes, non seulement contre la population arabe, mais aussi contre l'administration coloniale britannique. Cependant, peu après 1948, Israël est devenu un proche allié de la Grande-Bretagne et de la France, et plus tard des États-Unis.

 

6.           Depuis sa création, Israël représente le plus important fer de lance de l'impérialisme occidental au Moyen-Orient. Il a mené plusieurs guerres contre des pays arabes qui ont joué un rôle crucial dans le maintien de la région sous la domination impérialiste (1948, 1956, 1967, 1973, 1982, 2006, la répression sanglante des deux Intifadas qui ont débuté en 1987 et 2000, les guerres de Gaza en 2008/09, 2012, 2014, 2021 et la guerre actuelle depuis le 7 octobre 2023 ; à cela s'ajoute une série de conflits militaires de moindre ampleur). Le rôle indispensable d'Israël en tant que gardien de l'impérialisme occidental dans la région se reflète dans le fait qu'il a été le plus grand bénéficiaire de l'aide américaine au cours des dernières décennies. Fait révélateur, l'Égypte est devenue le deuxième bénéficiaire de l'aide américaine après avoir signé les accords de Camp David le 17 septembre 1978, qui ont débouché l'année suivante sur un traité de paix entre les deux pays, le premier traité de ce type entre Israël et l'un de ses voisins arabes. Depuis lors, Le Caire est un allié de facto de l'État sioniste.

 

7.           Depuis le début de son existence, Israël est un État capitaliste d'apartheid et de colonisation. Il se caractérise par ses particularités. Bien sûr, il n'a pas été le seul État colonisateur de l'histoire (par exemple, les États-Unis, l'Australie, les colonisateurs blancs en Algérie, en Afrique du Sud, en Namibie et dans d'autres pays africains). Cependant, c'est le seul à avoir été créé non pas au début du capitalisme ou au 19e siècle, mais au milieu du 20e siècle, c'est-à-dire à l'époque de l'impérialisme - l'époque finale du capitalisme. L'existence d'Israël repose sur l'expulsion de la majorité de la population palestinienne autochtone, dont la plupart gardent un souvenir vivant de la Nakba (soit personnellement, soit par l'intermédiaire de leurs parents et grands-parents). En outre, le pays ne peut continuer à exister que s'il maintient l'oppression et l'expulsion du peuple palestinien. La mise en œuvre du droit démocratique fondamental des 14 millions de Palestiniens de retourner dans leur patrie nierait automatiquement l'existence d'Israël en tant qu'État ethniquement juif.

 

8.           Plusieurs facteurs ont permis à Israël d'occuper une position politique, économique et militaire extraordinairement forte au Moyen-Orient : a) la Nakba et l'oppression brutale de la population palestinienne restante ; b) l'énorme aide financière et militaire des puissances impérialistes ; c) le caractère de nombreux Juifs européens qui se sont installés en Palestine en tant que main-d'œuvre qualifiée ; et d) la surexploitation des Palestiniens, des Juifs arabes (jusqu'en 1967) et, plus tard, des immigrés.

 

9.           À cette force d'État capitaliste, plusieurs facteurs se sont ajoutés à partir des années 1990 : a) l'effondrement du stalinisme en 1991 et la montée en puissance des États-Unis (le maître de longue date d'Israël), b) la révolution technologique de l'économie mondiale capitaliste qui a commencé dans les années 1980, c) l'immigration d'environ 1,6 million de Juifs de l'ex-URSS (40 % d'entre eux étaient des professionnels hautement qualifiés) et d) l'afflux de nombreux migrants en provenance de pays semi-coloniaux (principalement d'Asie et d'Afrique). Ces évolutions ont permis à Israël de développer une industrie moderne de haute technologie et d'armement et de créer des sociétés multinationales qui ont pénétré le marché mondial et réalisé des investissements étrangers considérables. Cette évolution, combinée à sa position politique et économique déjà dominante au Moyen-Orient, a transformé Israël en un État impérialiste de second rang. Cette transformation n'est pas unique, comme le montrent les exemples de l'Australie et du Canada, anciens domaines de l'empire colonial britannique.

 

10.         Toutes ces caractéristiques confèrent à la société des colons israéliens un caractère distinct et hautement privilégié qui n'a obtenu et ne peut conserver ses privilèges qu'en maintenant l'oppression et l'expulsion de la population palestinienne et sa position dominante dans la région. Léon Trotsky a un jour qualifié les colons blancs d'Afrique du Sud de "caste blanche privilégiée et arrogante". (Lettre aux révolutionnaires sud-africains, 1933). Il s'agit là d'une caractérisation assez exacte de la société des colons israéliens. Bien entendu, lorsque nous parlons des Juifs israéliens comme d'un groupe semblable à une caste, nous ne voulons pas dire qu'ils constituent une caste au sens littéraire du terme, avec des lois sociales formelles et strictes (comme les castes en Inde). Il s'agit d'une analogie pour illustrer leur ségrégation ethnique, leur domination et leur mentalité de herrenmenschen (surhommes). Ce caractère de caste ne nie pas les divisions de classe au sein de la société des colons (bourgeoisie, classe moyenne, prolétariat, etc.). Mais tant que la société coloniale n'est pas fondamentalement ébranlée dans son ensemble (très probablement par des soulèvements révolutionnaires des masses opprimées dans la région ou par des défaites stratégiques dans les guerres), ce caractère de caste domine les contradictions de classe internes lorsqu'il s'agit des relations de la société coloniale avec les peuples opprimés.

 

 

 

Une caractéristique particulière de la classe ouvrière juive-israélienne

 

 

 

11.         C'est une loi fondamentale de la dialectique matérialiste que "l'individu n'existe que dans le lien qui mène à l'universel. L'universel n'existe que dans l'individu et par l'intermédiaire de l'individu". (Lénine) Par conséquent, la nature d'une classe spécifique ne peut être comprise qu'en relation avec l'ensemble de la société de classes dans laquelle elle existe. Les caractéristiques spécifiques du capitalisme israélien mentionnées ci-dessus ont donné à la classe ouvrière israélienne un caractère particulier dès le départ. Étant l'État le plus riche et le plus puissant de la région, en raison de l'expulsion de la population indigène et de l'oppression de la minorité restante de Palestiniens, et faisant partie d'une caste privilégiée, la classe ouvrière israélienne a toujours eu un caractère aristocratique. Ce n'était pas le cas des Juifs arabes (Juifs séfarades nés dans les pays arabes) au cours de la première période, mais depuis la guerre de 1967, ce secteur a également été intégré et fait désormais partie de la classe ouvrière aristocratique israélienne.

 

12.         Ce caractère aristocratique de la classe ouvrière israélienne repose sur la combinaison spécifique des différences sociales et nationales entre les travailleurs migrants juifs et palestiniens. Cette combinaison a abouti à un système d'apartheid caractérisé par une ségrégation ethnique de facto. En général, les travailleurs palestiniens - et plus récemment les travailleurs migrants d'Asie et d'Afrique - constituent les couches les plus basses de la classe ouvrière, qui sont pour la plupart une main-d'œuvre bon marché et précaire. La grande majorité d'entre eux sont concentrés dans des secteurs économiques spécifiques et leurs salaires sont bien inférieurs à ceux des travailleurs juifs. En revanche, les travailleurs juifs ont des emplois bien meilleurs et plus sûrs, avec des salaires plus élevés.

 

13.         Les travailleurs des secteurs bien rémunérés et stratégiquement importants - tels que les technologies de l'information et de la communication, l'industrie de l'armement et les diamants - sont presque tous juifs. Bien que les citoyens palestiniens d'Israël représentent plus d'un cinquième de la population, seuls 2 % des hommes et 1 % des femmes arabes travaillent dans le secteur technologique, selon les données du gouvernement.

 

14.         La différence entre les travailleurs juifs et palestiniens est encore plus évidente si nous laissons de côté le groupe spécifique des Juifs Hardi. (Il s'agit de juifs ultra-orthodoxes qui vivent dans des conditions précaires et où de nombreux hommes ne travaillent pas pour étudier la Torah). En 2019, le salaire mensuel moyen des hommes et des femmes âgés de 25 à 64 ans était environ 70 % plus élevé pour les Juifs non hardi que pour les citoyens arabes d'Israël (avec une différence encore plus grande pour les Palestiniens de Cisjordanie travaillant en Israël). Comme l'a noté un économiste israélien, il en résulte une économie ségréguée dans laquelle "de nombreux travailleurs défavorisés peu qualifiés (dont beaucoup de femmes, d'Arabes israéliens, de personnes handicapées, d'immigrants et de travailleurs étrangers) occupent de mauvais emplois sur le marché du travail secondaire (principalement dans les secteurs de la construction, du nettoyage, de la sécurité, de l'agriculture et des services privés)". En conséquence, il existe des écarts considérables entre les différents secteurs de la société israélienne. Selon les statistiques gouvernementales, le taux de pauvreté officiel est d'environ 50 % pour les Palestiniens et de près de 60 % pour les haredim, mais de seulement 9 % pour les juifs non arabes. M. Netanyahou a d'ailleurs involontairement confirmé le caractère d'État d'apartheid d'Israël lorsqu'il a déclaré, il y a quelques années, que l'État sioniste ne se portait "pas trop mal" par rapport à d'autres pays et que "si l'on déduit les Arabes et les ultra-orthodoxes des indices d'inégalité, nous nous portons très bien".

 

15.         Les travailleurs palestiniens sont divisés par la ligne verte, c'est-à-dire ceux qui vivent en Israël en tant que citoyens et ceux qui vivent en Cisjordanie et à Gaza mais travaillent régulièrement en Israël (ces derniers étant encore pire). En 1931, 57,1 % des Palestiniens travaillaient dans l'agriculture (contre seulement 18,1 % des Juifs). En raison de l'expansion de l'expropriation des terres par les sionistes et de l'industrialisation, en 1981, seuls 11,2 % de tous les citoyens arabes d'Israël étaient employés dans ce secteur, et cette proportion a encore diminué depuis lors. Aujourd'hui, la majorité des Palestiniens travaillant en Israël (originaires des deux côtés de la ligne verte) sont employés dans la construction, l'industrie manufacturière et l'agriculture, tandis que beaucoup n'ont pas d'emploi ou travaillent de manière informelle sans permis de travail.

 

16.         Entre 1970 et 1980, les Palestiniens de Cisjordanie et de Gaza représentaient environ 7 % de la main-d'œuvre israélienne. Environ un tiers de la main-d'œuvre de Cisjordanie et environ la moitié de la main-d'œuvre de Gaza ont travaillé en Israël au cours de cette période, dont la moitié dans le secteur de la construction. Cependant, depuis la première Intifada en 1987-93, de nombreux travailleurs palestiniens ont été remplacés par des travailleurs migrants, de sorte que depuis 2007, seuls 14 à 17 % des Palestiniens de Cisjordanie ont un emploi en Israël et presque aucun à Gaza (en raison du blocus imposé par les sionistes). Toutefois, la part d'emploi des Palestiniens en Cisjordanie est légèrement plus élevée (20 % en 2019) si l'on ajoute l'emploi dans les colonies juives de la région. Près de la moitié (45,6 %) des Palestiniens employés en Israël et dans les colonies avaient un emploi informel en 2022. Dans l'agriculture, cette proportion atteint 66,3 % !

 

17.         Depuis la première Intifada en 1987-93, Israël s'est efforcé de remplacer les travailleurs palestiniens de Cisjordanie et de Gaza par des migrants d'Asie et d'Afrique. En conséquence, des centaines de milliers de travailleurs étrangers sont entrés en Israël. Auparavant, les Palestiniens représentaient la quasi-totalité des travailleurs étrangers, mais environ quatre cinquièmes d'entre eux ont été remplacés par des migrants qui représentent aujourd'hui environ 10 % de la main-d'œuvre en Israël.

 

18.         La ségrégation ethnique entre les travailleurs migrants juifs et palestiniens est également évidente, même lorsqu'ils sont employés dans le même secteur. L'un des secteurs les plus importants dans lequel les travailleurs palestiniens sont employés est celui de la construction. Les salaires dans la construction sont inférieurs d'environ ¼ à 1/3 à ceux du secteur commercial. Les Palestiniens représentent environ 1/5 de la population israélienne, mais environ 40 % de la main-d'œuvre du secteur de la construction (contre 12,5 % pour les Juifs israéliens). Au total, sur les 292 100 travailleurs officiels de la construction en Israël en 2019, 184 900 (soit plus de 63 %) n'étaient pas juifs, dont 156 200 Palestiniens des deux côtés de la Ligne verte (à cela s'ajoutent plusieurs dizaines de milliers de Palestiniens travaillant sans permis dans le secteur de la construction en Israël). Comme l'a fait remarquer un ancien responsable de la Histadrout (le syndicat officiel lié à l'État en Israël), ces employés non juifs "travaillent dans les sales boulots de la construction et les autres sont des cadres et des ingénieurs". Autre forme de discrimination, les travailleurs palestiniens doivent cotiser au système de sécurité sociale israélien, mais n'ont pas droit aux avantages. Il en va de même pour les cotisations au "syndicat" d'État Histadrut jusqu'en 2019.

 

19.         La ségrégation ethnique du marché du travail est également la raison pour laquelle il y a un tel écart dans les activités de grève. Dans les secteurs de l'économie israélienne dominés par les travailleurs palestiniens et migrants, tels que la construction et l'agriculture, il n'y a eu pratiquement aucune grève au cours du dernier quart de siècle. En revanche, plusieurs grèves économiques ont eu lieu dans le secteur public, fortement dominé par les travailleurs juifs israéliens.

 

 

 

Conséquences pour la stratégie de la révolution permanente

 

 

 

20.         Pour toutes ces raisons, le CCRI caractérise la classe ouvrière juive-israélienne comme extraordinairement privilégiée par rapport à la main-d'œuvre palestinienne autochtone et migrante. Faisant partie de la caste dominante des colons ethniques, elle représente une couche aristocratique de travailleurs (sans ignorer les différents secteurs intermédiaires, tels que les hommes et les femmes, les Ashkénazes, les Sépharades et les Juifs russes, etc.) Il est clair qu'une grande partie de la plus-value du capitalisme israélien est créée par les travailleurs palestiniens et migrants.

 

21.         Ce caractère aristocratique de l'ensemble des travailleurs juifs israéliens est la base matérielle sur laquelle l'État sioniste a réussi à s'assurer la loyauté de sa classe ouvrière tout au long de son histoire et malgré de nombreuses guerres. En raison de cette base matérialiste, il est illusoire d'imaginer qu'il serait possible, par des revendications économiques ou des appels à l'unité de classe, de gagner une partie considérable de la classe ouvrière israélienne à la lutte commune avec les masses palestiniennes et arabes pour la libération nationale et sociale. C'est malheureusement la perspective pourrie du stalinisme réformiste (ex. Hadash) ou de la tradition centriste de Ted Grant (défendue par le CWI, le TMI et l'ISA - "Lutte socialiste" en Israël).

 

22.         En revanche, le CCRI et ses camarades en Israël/Palestine occupée au sein de la Ligue socialiste internationaliste ont toujours rejeté cette stratégie, qui ne peut aboutir qu'à un échec politique et à une adaptation opportuniste au sionisme (voir le soutien à la solution sioniste à deux États par les staliniens et les Grantites). Nous répétons que la lutte pour la libération de la Palestine ne peut gagner que dans le cadre de la stratégie de la révolution permanente au Moyen-Orient. Les alliés naturels des masses palestiniennes sont les ouvriers et les fellahs (paysans pauvres) arabes et, plus généralement, le prolétariat international. La route vers Jérusalem passe d'abord par Le Caire, Amman, Damas et Beyrouth - pas par Tel Aviv.

 

23.         Seule une victoire de la révolution arabe, entraînant le renversement des dictateurs pro-impérialistes et la création de républiques ouvrières et de fellahs, ou une défaite stratégique de l'État sioniste dans des guerres avec d'autres pays du Moyen-Orient, sera en mesure de détruire complètement la société de classe israélienne. Ce n'est que dans ce scénario qu'il sera possible de séparer une partie de la classe ouvrière juive-israélienne du sionisme (ou au moins de la forcer à adopter une position neutre).

 

24.         L'objectif stratégique des socialistes est la lutte pour un État palestinien démocratique et laïque, du fleuve à la mer. Un tel État permettrait à tous les réfugiés palestiniens de retourner dans leur patrie et ferait automatiquement de la population palestinienne la majorité qu'elle a toujours été avant la Nakba et la création de l'État sioniste. Il s'agirait d'une république de travailleurs et de fellahs faisant partie d'une fédération socialiste de toute la région. Seul un État qui exproprie les monopoles et les milliardaires peut garantir que les Palestiniens retrouvent leurs terres et leurs maisons. Seule une économie socialiste peut élaborer un plan de reconstruction de Gaza et de la Cisjordanie et partager les richesses de manière équitable entre tous les citoyens.

 

25.         Cet État traiterait tous les citoyens sur un pied d'égalité, quelle que soit leur origine religieuse ou ethnique. Bien que les Juifs soient une minorité dans cet État, ils jouiraient de tous les droits religieux et culturels. Il est probable que certains colons sionistes n'accepteront pas de perdre leur position dominante, comme ce fut le cas pour de nombreux colons blancs en Afrique. Mais tous ceux qui acceptent de vivre sur un pied d'égalité avec les Palestiniens seront les bienvenus.

 

26.         La théorie et la stratégie de la révolution permanente confirment la loi dialectique de la négation de la négation. La solution aux droits des Palestiniens de souche et des colons juifs, qui représentaient 1/3 de la population de la Palestine avant 1948, aurait dû être un État palestinien avec des droits civils pour la minorité juive en termes de culture et de religion. Cependant, les sionistes ont refusé cette solution et se sont emparés de 78 % de la Palestine et ont expulsé entre 700 000 et 900 000 Palestiniens. En 1967, les sionistes ont nié les résultats de la guerre de 1947-48, ont unifié la terre de Palestine sous la domination sioniste et ont expulsé davantage de Palestiniens. Une éventuelle défaite de la guerre sioniste actuelle à Gaza ouvrirait la voie à la solution qui s'imposait en 1947 : un État palestinien avec une minorité juive du fleuve à la mer. Il s'agirait de la négation de la domination sioniste sur la Palestine à un niveau plus élevé, puisque plusieurs millions de réfugiés palestiniens reviendraient (pas seulement 900 000, mais environ 14 millions), qu'il y aurait une distribution révolutionnaire des terres et que l'économie dirigée par les travailleurs fournirait des emplois, des logements et des services sociaux pour tous.

 

 

 

* * * * * *

 

 

 

Les données contenues dans ce document proviennent de :

 

Michael Debowy, Gil S. Epstein et Avi Weiss : The Labour Market in Israel : An Overview, in : State of the Nation Report : Society, Economy and Policy 2022, Taub Centre, décembre 2022, pp. 291-321.

 

Sai Englert : Hebrew Labour without Hebrew Workers : The Histadrut, Palestinian Workers, and the Israeli Construction Industry, Journal of Palestine Studies, 52:3 (2023), pp. 23-45, DOI : 10.1080/0377919X.2023.2244188

 

Bureau international du travail : La situation des travailleurs dans les territoires arabes occupés, Genève 2023

 

Matan Kaminer : Au degré zéro / Sous le minimum : le salaire comme signe dans le marché du travail divisé d'Israël, in : Dialectical Anthropology (2019) 43:317-332, https://doi.org/10.1007/s10624-019-09560-7.

 

Samir M. Miari : The Arabs in Israel : A National Minority and Cheap Labour Force, a Split Labor Market Analysis (Les Arabes en Israël : une minorité nationale et une main-d'œuvre bon marché, une analyse fractionnée du marché du travail), Dissertations 2455, 1986

 

Shoshana Neuman : Labour Market Segmentation : The Israeli Case, Department of Economics, Bar-Ilan University, Israel ; CEPR, London ; IZA, Bonn, 2012

 

Shoshana Neuman : La qualité de l'emploi dans les marchés du travail segmentés : The Israeli Case, Bar-Ilan University, Israël, Discussion Paper No. 8750, décembre 2014.

 

CNUCED : Les coûts économiques de l'occupation israélienne pour le peuple palestinien : Développement arrêté et pauvreté en Cisjordanie, Genève 2021

 

Commission économique et sociale des Nations unies pour l'Asie occidentale : Palestine Under Occupation III. Cartographie des politiques et pratiques d'Israël et de leurs répercussions économiques dans le territoire palestinien occupé, Beyrouth 2022

 

 

 

Thesen von Yossi Schwartz und Michael Pröbsting, Revolutionär-Kommunistische Internationale Tendenz (RCIT), 16. Juli 2024, www.thecommunists.net

 

 

 

1.           Die Strategie der permanenten Revolution im Nahen Osten muss auf einem richtigen Verständnis des Charakters der beteiligten Klassenkräfte basieren. Seit dem Zweiten Weltkrieg wird der Nahe Osten von westlichem Imperialismus, insbesondere vom US-Imperialismus, dominiert. (Die einzigen Ausnahmen waren einige Länder, die vorübergehend mit der stalinistischen UdSSR verbündet waren.) In den letzten zehn Jahren sind jedoch neue imperialistische Mächte in die Region eingedrungen und haben ihren Einfluss ausgeweitet (China ist ein wesentlicher Handelspartner fast aller Länder und ein enger politischer Verbündeter des Iran, China hat die Annäherung zwischen Iran und Saudi-Arabien erleichtert; Russland koordiniert seine Ölpolitik mit der OPEC, interveniert militärisch in Syrien und Libyen, usw.).

 

2.           Der Nahe Osten besteht aus kapitalistischen Halbkolonien (mit Ausnahme von Israel) und wird von imperialistischen Großmächten dominiert. Das bedeutet, dass diese Länder formell unabhängig sind, aber im Wesentlichen vom kapitalistischen Weltmarkt und den Großmächten abhängig bleiben. Einige dieser Länder können jedoch als halbkoloniale Zwischenmächte charakterisiert werden, die versuchen, eine Rolle in der Region zu spielen (zum Beispiel die Türkei in den kurdischen Gebieten in Syrien und Irak; Iran im Irak und in Syrien; Saudi-Arabien und die Vereinigten Arabischen Emirate im Jemen).

 

3.           Nach dem ersten Weltkrieg bis Ende des zweiten Weltkrieg (1918-1945) basierte die imperialistische Hegemonie im Nahen Osten hauptsächlich auf der kolonialen Herrschaft über die Region, überwiegend durch Großbritannien und Frankreich. Mit dem Niedergang dieser beiden alten imperialistischen Mächte nach dem Zweiten Weltkrieg und der absoluten Hegemonie des US-Imperialismus im kapitalistischen Lager erfuhr das politische System der Region jedoch wichtige Veränderungen. Die meisten Staaten wurden formell unabhängig, blieben aber kapitalistische Halbkolonien, die vom westlichen Imperialismus abhängig waren.

 

 

 

Israels Klassencharakter und seine Rolle bei der imperialistischen Herrschaft über den Nahen Osten

 

 

 

4.           Ein entscheidender Faktor, der die imperialistische Dominanz im Nahen Osten garantierte, war die systematische Ansiedlung europäischer Juden (die in Europa anti-semitische Verfolgung erlitten) in Palästina seit Ende des 19. Jahrhunderts. Zionistische Kolonialsiedlungen wurden kurz nach der sogenannten Balfour-Deklaration im Jahr 1917 vom Britischen Empire gefördert. Diese zionistische Besiedlung führte zur zunehmenden Unterdrückung und Vertreibung der einheimischen Bevölkerung – des palästinensischen Volkes – und gipfelte in der Nakba 1947/1948 und der Schaffung des kapitalistischen Siedlerstaates Israel.

 

5.           Natürlich war die Beziehung zwischen Israel und seinen imperialistischen Herren nicht ohne Reibungen. Mit zunehmender Stärke wurden die jüdischen Siedler nach dem Zweiten Weltkrieg ungeduldig, besonders nachdem sie den britischen Mandatsbehörden geholfen hatten, den arabischen Aufstand von 1936-1939 brutal niederzuschlagen. Sie setzten Großbritannien unter Druck, ihnen Palästina zu überlassen, anstatt den einheimischen Palästinensern, welche die Mehrheit der Bevölkerung im Land bildeten. Dies führte zu einer Reihe von Terrorakten durch Zionisten – nicht nur gegen die arabische Bevölkerung, sondern auch gegen die britische Kolonialverwaltung. Dennoch wurde Israel kurz nach 1948 ein enger Verbündeter Großbritanniens, Frankreichs und später der USA.

 

6.           Seit seiner Gründung repräsentiert Israel den wichtigsten Brückenkopf des westlichen Imperialismus im Nahen Osten. Es führte zahlreiche Kriege gegen arabische Länder, die entscheidend waren, um die Region unter imperialistischer Dominanz zu halten. (1948, 1956, 1967, 1973, 1982, 2006, die blutige Unterdrückung der beiden Intifadas, die 1987 beziehungsweise 2000 begannen, die Gaza-Kriege 2008/2009, 2012, 2014, 2021 sowie der aktuelle seit dem 7. Oktober 2023; hinzu kommen eine Reihe kleinerer militärischer Konflikte). Israels unverzichtbare Rolle als Wächter des westlichen Imperialismus in der Region zeigt sich darin, dass es in den letzten Jahrzehnten der größte Empfänger von US-Hilfe war. Bezeichnenderweise wurde Ägypten nach der Unterzeichnung der Camp-David-Abkommen am 17. September 1978, die im folgenden Jahr zu einem Friedensvertrag zwischen diesen beiden Ländern führten – dem ersten solchen Vertrag zwischen Israel und einem seiner arabischen Nachbarn – der zweitgrößte Empfänger von US-Hilfe. Seitdem ist Kairo de facto ein Verbündeter des zionistischen Staates.

 

7.           Von Anfang an war Israel ein kapitalistischer Apartheid- und Siedlerstaat und ist durch besondere Merkmale gekennzeichnet. Natürlich war es nicht der einzige Siedlerstaat in der Geschichte (zum Beispiel die USA, Australien, die weißen Siedler in Algerien, Südafrika, Namibia und anderen afrikanischen Ländern), aber es war der einzige Siedlerstaat, der nicht in den frühen Perioden des Kapitalismus oder im 19. Jahrhundert geschaffen wurde, sondern Mitte des 20. Jahrhunderts, also in der Epoche des Imperialismus – der letzten Epoche des Kapitalismus. Die Existenz Israels basiert auf der Vertreibung des Großteils der einheimischen palästinensischen Bevölkerung, unter denen die meisten noch eine lebendige Erinnerung an die Nakba haben (entweder persönlich oder über ihre Eltern und Großeltern). Außerdem kann es nur weiter existieren, wenn es die Unterdrückung und Vertreibung des palästinensischen Volkes aufrechterhält. Die Umsetzung des fundamentalen demokratischen Rechts der 14 Millionen Palästinenser auf Rückkehr in ihre Heimat würde automatisch die Existenz Israels als ethnisch jüdischer Staat negieren.

 

8.           Mehrere Faktoren haben Israel eine außerordentlich starke politische, wirtschaftliche und militärische Position im Nahen Osten ermöglicht: a) die Nakba und die brutale Unterdrückung der verbleibenden palästinensischen Bevölkerung, b) enorme finanzielle und militärische Hilfe durch imperialistische Mächte, c) der Charakter vieler europäischer Juden, die sich in Palästina als ausgebildete Fachkräfte niederließen, und d) die Über-Ausbeutung der Palästinenser, der arabischen Juden (bis 1967) und später der Migranten.

 

9.           Zu diesen Stärken als kapitalistischer Staat kamen ab den 1990er Jahren mehrere Faktoren hinzu: a) der Zusammenbruch des Stalinismus 1991 und der Aufstieg der USA (des langjährigen Herren Israels), b) die technologische Revolution in der kapitalistischen Weltwirtschaft, die in den 1980er Jahren begann, c) die Einwanderung von etwa 1,6 Millionen Juden aus der ehemaligen UdSSR (von denen 40% hochgebildete Fachkräfte waren) und d) der Zustrom vieler Migranten aus halbkolonialen Ländern (hauptsächlich Asien und Afrika). Diese Entwicklungen ermöglichten es Israel, eine moderne High-Tech- und Waffenindustrie zu entwickeln und multinationale Konzerne zu schaffen, die den Weltmarkt betraten und beträchtliche Auslandsinvestitionen tätigten. Dies führte – in Kombination mit seiner bereits dominierenden politischen und wirtschaftlichen Position im Nahen Osten – zu Israels Transformation in einen junior-imperialistischen Staat. Eine solche Transformation ist keineswegs einzigartig, wie die Beispiele von Australien und Kanada – ehemalige Gebiete des britischen Kolonialreichs – zeigen.

 

10.         All diese Merkmale verleihen den israelischen Siedlern einen ausgeprägten und hoch privilegierten Charakter, der seine Privilegien nur durch die Aufrechterhaltung der Unterdrückung beziehungsweise Vertreibung der palästinensischen Bevölkerung und seine dominante Position in der Region erlangen und bewahren kann. Leo Trotzki charakterisierte die weißen Siedler in Südafrika einst als eine "privilegierte, arrogante Kaste von Weißen" (Brief an südafrikanischen Revolutionäre, 1933). Dies ist auch eine treffende Charakterisierung für die israelische Siedlergesellschaft. Natürlich meinen wir nicht, wenn wir von den israelischen Juden als kastenähnlicher Gruppe sprechen, dass sie eine Kaste im buchstäblichen Sinne mit strikten formalen sozialen Gesetzen sind (wie die Kasten in Indien), es ist vielmehr eine Analogie, um ihre ethnische Segregation, Dominanz und Herrenmenschen-Mentalität zu veranschaulichen. Ein solcher kastenähnlicher Charakter negiert nicht die Klassenspaltungen innerhalb der Siedlergesellschaft (Bourgeoisie, Mittelschicht, Proletariat, ...), aber solange die Siedlergesellschaft nicht als Ganzes grundlegend erschüttert wird (höchstwahrscheinlich durch revolutionäre Umwälzungen der unterdrückten Massen in der Region oder durch strategische Niederlagen in Kriegen), dominiert dieser kastenähnliche Charakter über die internen Klassenwidersprüche, wenn es um die Beziehungen der Siedlergesellschaft zu den unterdrückten Völkern geht.

 

 

 

Die besonderen Eigenschaften der israelisch-jüdischen Arbeiterklasse

 

 

 

11.         Es ist ein fundamentales Gesetz der materialistischen Dialektik, dass „das Einzelne existiert nicht anders als in dem Zusammenhang, der zum Allgemeinen führt. Das Allgemeine existiert nur im Einzelnen, durch das Einzelne.“ (Lenin). Folglich kann das Wesen einer spezifischen Klasse nur in Bezug auf die gesamte Klassengesellschaft, in der sie existiert, verstanden werden. Die oben genannten spezifischen Merkmale des israelischen Kapitalismus haben der israelischen Arbeiterklasse von Anfang an einen besonderen Charakter verliehen. Als der reichste und mächtigste Staat in der Region, aufgrund der Vertreibung der einheimischen Bevölkerung beziehungsweise Unterdrückung der verbleibenden Minderheit der Palästinenser und weil sie Teil einer privilegierten kastenähnlichen Gruppe ist, hatte die israelische Arbeiterklasse schon immer einen aristokratischen Charakter. Dies war in der ersten Periode für die arabischen Juden (die sephardischen Juden, die in arabischen Ländern geboren wurden) nicht der Fall, aber seit dem Krieg von 1967 ist auch dieser Sektor integriert und Teil der aristokratischen israelischen Arbeiterklasse geworden.

 

12.         Die Grundlage für diesen aristokratischen Charakter der israelischen Arbeiterklasse ist die spezifische Kombination der sozialen und nationalen Kluft zwischen jüdischen und palästinensischen bzw. migrantischen Arbeitern. Diese Kombination hat zu einem Apartheidsystem geführt, das durch eine faktische ethnische Segregation gekennzeichnet ist. Im Großen und Ganzen stellen die palästinensischen Arbeiter – und in jüngerer Zeit auch die Migrantenarbeiter aus Asien und Afrika – die unteren Schichten der Arbeiterklasse dar, welche meist als billige und prekär beschäftigte Arbeitskräfte eingesetzt werden. Die große Mehrheit von ihnen ist in bestimmten Wirtschaftssektoren konzentriert, und ihre Löhne sind viel niedriger als die der jüdischen Arbeiter. Im Gegensatz dazu haben jüdische Arbeiter viel bessere, sicherere Arbeitsplätze mit höheren Löhnen.

 

13.         Arbeiterinnen und Arbeiter in gut bezahlten und strategisch wichtigen Sektoren – wie Informationstechnologie und Kommunikation, Rüstungs- und Diamantenindustrie – sind nahezu alle jüdisch. Während palästinensische Staatsbürger Israels mehr als 20% der Bevölkerung ausmachen, arbeiten laut offiziellen Angaben nur 2% der arabischen Männer und 1% der arabischen Frauen in der Technologiebranche.

 

14.         Die Kluft zwischen jüdischen und palästinensischen Arbeitern wird noch deutlicher, wenn man die spezifische Gruppe der Haredi-Juden ausklammert. (Dies sind ultraorthodoxe Juden, die unter ärmlichen Bedingungen leben und von denen viele Männer nicht arbeiten, um die Tora zu studieren.). Bis 2019 lag das durchschnittliche Monatsgehalt für männliche sowie weibliche Arbeiter im Alter von 25-64 Jahren bei nicht-Haredi-Juden etwa 70% höher als bei arabischen Staatsbürgern Israels (mit einer noch größeren Kluft im Vergleich zu Palästinensern aus dem Westjordanland, die in Israel beschäftigt sind). Ein israelischer Ökonom stellte fest, dass das Ergebnis eine segregierte Wirtschaft ist, in der „viele gering qualifizierte benachteiligte Arbeiter (viele von ihnen Frauen, israelische Araber, Behinderte, Einwanderer und ausländische Arbeitskräfte) in schlechten Jobs im sekundären Arbeitsmarkt beschäftigt sind (hauptsächlich in den Branchen Bau, Reinigung, Sicherheit, Landwirtschaft und private Dienstleistungen)“. Das führt zu enormen Unterschieden zwischen den verschiedenen Sektoren der israelischen Gesellschaft. Laut Regierungsstatistiken liegt die offizielle Armutsrate bei rund 50% für Palästinenser und bei fast 60% für Haredim, aber nur bei 9% für nicht-Haredi-Juden. Netanyahu bestätigte übrigens unfreiwillig den Apartheid-Charakter Israels, als er vor einigen Jahren sagte, der zionistische Staat schlage sich „nicht schlecht“ im Vergleich zu anderen Ländern, und „wenn man die Araber und Ultraorthodoxen vom Ungleichheitsindex abzieht, sind wir in großartiger Verfassung.“

 

15.         Die palästinensischen Arbeiterinnen und Arbeiter sind durch die Grüne Linie getrennt, das heißt diejenigen, die als Staatsbürger in Israel leben, und diejenigen, die im Westjordanland und Gaza leben, aber regelmäßig in Israel arbeiten (wobei es den letzteren noch schlechter geht). 1931 waren 57,1% aller Palästinenser in der Landwirtschaft beschäftigt (aber nur 18,1% aller Juden). Aufgrund der zunehmenden zionistischen Landenteignung sowie der Industrialisierung waren 1981 nur noch 11,2% aller arabischen Staatsbürger in Israel in diesem Sektor beschäftigt, und dieser Anteil ist seitdem weiter gesunken. Heute sind die meisten Palästinenser, die in Israel arbeiten (mit Herkunft von beiden Seiten der Grünen Linie), im Bauwesen, in der Industrie und in der Landwirtschaft beschäftigt, während viele andere keinen Job haben oder informell ohne Arbeitserlaubnis arbeiten.

 

16.         In den 1970er und 1980er Jahren machten Palästinenser aus dem Westjordanland und Gaza etwa 7% der israelischen Arbeitskräfte aus. Etwa ein Drittel der Arbeitskräfte im Westjordanland und etwa die Hälfte derer in Gaza arbeiteten in dieser Zeit in Israel, wobei etwa die Hälfte dieser Zahl im Baugewerbe tätig war. Seit der ersten Intifada 1987-1993 wurden jedoch viele palästinensische Arbeiter durch Migrantenarbeiter ersetzt, sodass seit 2007 nur noch 14-17% der Palästinenser im Westjordanland einen Job in Israel haben und kaum jemand aus Gaza (aufgrund der Blockade, welche die Zionisten verhängt haben). Der Anteil der Beschäftigung von Palästinensern aus dem Westjordanland ist jedoch etwas höher (20% im Jahr 2019), wenn man die Beschäftigung in jüdischen Siedlungen in dieser Region hinzuzählt. 45,6% der in Israel und den Siedlungen beschäftigten Palästinenser war 2022 informell beschäftigt. In der Landwirtschaft beträgt dieser Anteil sogar 66,3%!

 

17.         Seit der ersten Intifada 1987-1993 strebte Israel danach, palästinensische Arbeiter aus dem Westjordanland und Gaza durch Migranten aus Asien und Afrika zu ersetzen. Infolgedessen sind Hunderttausende ausländische Arbeiterinnen und Arbeiter nach Israel gekommen. Während Palästinenser zuvor fast alle ausländischen Arbeiter stellten, wurden etwa 80% von ihnen durch Migranten ersetzt, die heute etwa 10% der Arbeitskräfte in Israel ausmachen.

 

18.         Die ethnische Segregation zwischen jüdischen und palästinensischen bzw. migrantischen Arbeitern wird auch dort deutlich, wo sie im selben Sektor beschäftigt sind. Einer der größten Sektoren, in dem palästinensische Arbeiter beschäftigt sind, ist das Bauwesen. Die Löhne im Bauwesen sind etwa um ein Viertel bis Drittel niedriger als im Unternehmenssektor. Palästinenser machen etwa 20% der israelischen Bevölkerung aus, aber rund 40% der Arbeitskräfte im Bauwesen (im Vergleich zu 12,5% der jüdischen Israelis). Insgesamt waren im Jahr 2019 von 292.100 offiziell beschäftigten Bauarbeitern in Israel 184.900 (also mehr als 63%) nicht jüdisch, davon waren 156.200 Palästinenser von beiden Seiten der Grünen Linie. (Hinzu kommen mehrere zehntausend Palästinenser, die ohne Genehmigung im israelischen Bausektor arbeiten.) Ein ehemaliger Beamter der Histadrut (der offiziellen, mit dem Staat verbundenen Gewerkschaft in Israel) bemerkte, dass diese nicht-jüdischen Angestellten „die schmutzigen Arbeiten im Bauwesen erledigen und die anderen sind Manager und Ingenieure.“ Eine weitere Form der Diskriminierung besteht darin, dass palästinensische Arbeiter Beiträge zum israelischen Sozialversicherungssystem zahlen müssen, aber keine Anspruch auf die Leistungen haben. Dasselbe galt bis 2019 für die Beiträge zur staatlichen „Gewerkschaft“ Histadrut.

 

19.         Die ethnische Segregation des Arbeitsmarktes ist auch der Grund für das große Gefälle bei den Streikaktivitäten. In den Sektoren der israelischen Wirtschaft, die von palästinensischen und migrantischen Arbeitern dominiert werden – wie Bauwesen und Landwirtschaft – fanden in den letzten 25 Jahren kaum Streiks statt. Im Gegensatz dazu gab es eine Reihe von ökonomischen Streiks im öffentlichen Sektor, der stark von israelisch-jüdischen Arbeitern dominiert wird.

 

 

 

Konsequenzen für die Strategie der Permanenten Revolution

 

 

 

20.         Aus all diesen Gründen charakterisiert die RCIT die israelisch-jüdische Arbeiterklasse als außergewöhnlich privilegiert im Vergleich zur einheimischen palästinensischen und migrantischen Arbeiterklasse. Als Teil der herrschenden, kastenähnlichen ethnischen Siedlergruppe stellt sie eine arbeiteraristokratische Schicht dar (ohne die verschiedenen Sektoren darin zu ignorieren wie Männer/Frauen, Aschkenasim, Sephardim und russische Juden). Es ist klar, dass ein großer Teil des Mehrwerts des israelischen Kapitalismus von den palästinensischen und migrantischen Arbeitern geschaffen wird.

 

21.         Dieser aristokratische Charakter der israelisch-jüdischen Arbeiter in ihrer Gesamtheit ist die materielle Basis dafür, dass der zionistische Staat die Loyalität seiner Arbeiterklasse im Laufe seiner Geschichte und trotz der zahlreichen Kriege sicherstellen konnte. Aufgrund einer solchen materiellen Basis ist es illusorisch zu glauben, dass es möglich wäre, durch wirtschaftliche Forderungen oder Appelle an die Klassensolidarität einen beträchtlichen Teil der israelischen Arbeiterklasse für den gemeinsamen Kampf mit den palästinensischen und arabischen Massen für nationale und soziale Befreiung zu gewinnen. Leider ist dies die verzerrte Perspektive des reformistischen Stalinismus (zum Beispiel der Hadash) oder der zentristischen Tradition von Ted Grant (vertreten durch das CWI, die IMT und die ISA – „Sozialistischer Kampf“ in Israel).

 

22.         Im Gegensatz dazu hat die RCIT und ihre Genossen in Israel / besetzten Palästina in der Internationalist Socialist League immer eine solche Strategie abgelehnt, die nur zu politischem Scheitern und opportunistischer Anpassung an den Zionismus führen kann (siehe die Unterstützung der zionistischen Zwei-Staaten-Lösung durch die Stalinisten und Grantiten). Wir sind davon überzeugt, dass der Kampf für die palästinensische Befreiung nur im Rahmen der Strategie der permanenten Revolution im Nahen Osten gewonnen werden kann. Die natürlichen Verbündeten der palästinensischen Massen sind die arabischen Arbeiter und Fellachen (arme Bauern) und allgemeiner, das internationale Proletariat. Der Weg nach Jerusalem führt zuerst über Kairo, Amman, Damaskus und Beirut – nicht über Tel Aviv.

 

23.         Nur ein Sieg der arabischen Revolution, der zum Sturz der pro-imperialistischen Diktatoren und zur Schaffung von Arbeiter- und Fellachenrepubliken führt, oder eine strategische Niederlage des zionistischen Staates in Kriegen mit anderen Ländern im Nahen Osten wird in der Lage sein, die israelische Klassengesellschaft fundamental zu erschüttern. Nur in einem solchen Szenario wird es möglich sein, einen Teil der israelisch-jüdischen Arbeiterklasse vom Zionismus wegzubrechen (oder zumindest dazu zu bringen, eine neutrale Position einzunehmen).

 

24.         Das strategische Ziel der Sozialistinnen und Sozialisten ist der Kampf für einen demokratischen und säkularen palästinensischen Staat vom Fluss bis zum Meer. Ein solcher Staat würde allen palästinensischen Flüchtlingen die Rückkehr in ihre Heimat ermöglichen und die Palästinenser würden damit automatisch wieder zur Mehrheit der Bevölkerung werden, die sie schon immer vor der Nakba und der Schaffung des zionistischen Staates waren. Dieser Staat sollte eine Arbeiter- und Fellachenrepublik als Teil einer sozialistischen Föderation der gesamten Region sein. Nur ein Staat, der die Monopole und Milliardäre enteignet, kann sicherstellen, dass die Palästinenser ihr Land und ihre Häuser zurückbekommen. Nur eine sozialistische Wirtschaft könnte einen Plan ausarbeiten, um Gaza und das Westjordanland wieder aufzubauen und den Reichtum gleichmäßig auf die Bevölkerung zu verteilen.

 

25.         Ein solcher Staat würde alle Bürger, unabhängig von ihrem religiösen oder ethnischen Hintergrund, gleichbehandeln. Während die Juden in einem solchen Staat eine Minderheit wären, hätten sie volle religiöse und kulturelle Rechte. Es ist wahrscheinlich, dass einige der zionistischen Siedler den Verlust ihrer dominanten Position nicht akzeptieren würden, wie es bei vielen weißen Siedlern in Afrika der Fall war. Aber alle, die bereit sind, als Gleichberechtigte mit den Palästinensern zu leben, werden willkommen sein.

 

26.         Die Theorie und Strategie der permanenten Revolution bestätigen das dialektische Gesetz der Negation der Negation. Die Lösung für die Rechte der einheimischen Palästinenser und der kolonialistischen jüdischen Siedler, die vor 1948 ein Drittel der Bevölkerung in Palästina ausmachten, hätte ein palästinensischer Staat mit Bürgerrechten für die jüdische Minderheit in Bezug auf Kultur und Religion sein sollen. Die Zionisten negierten jedoch diese Lösung, besetzten 78% Palästinas und vertrieben zwischen 700.000 und 900.000 Palästinenser. 1967 negierten die Zionisten das Ergebnis des Krieges von 1947-48 und vereinigten das Land Palästina unter der Herrschaft der Zionisten und vertrieben weitere Palästinenser. Eine mögliche Niederlage des aktuellen zionistischen Krieges gegen Gaza würde den Weg zu der Lösung öffnen, die 1947 erforderlich war – ein palästinensischer Staat mit einer jüdischen Minderheit vom Fluss bis zum Meer. Dies wäre die Negation der zionistischen Herrschaft über Palästina auf einer höheren Ebene, da viele Millionen palästinensische Flüchtlinge zurückkehren würden (nicht bloß 900.000, sondern fast 14 Millionen), es eine revolutionäre Verteilung des Landes geben würde und die von Arbeitern geführte Wirtschaft Beschäftigung, Wohnraum und soziale Dienste für alle bereitstellen würde.

 

 

 

* * * * *

 

 

 

Die statistischen Zahlen in diesem Dokument wurden entnommen von:

 

Michael Debowy, Gil S. Epstein, und Avi Weiss: The Labor Market in Israel: An Overview, in: State of the Nation Report: Society, Economy and Policy 2022, Taub Center, Dezember 2022, pp. 291-321

 

Sai Englert: Hebrew Labor without Hebrew Workers: The Histadrut, Palestinian Workers, and the Israeli Construction Industry, Journal of Palestine Studies, 52:3 (2023), pp. 23-45, DOI: 10.1080/0377919X.2023.2244188

 

International Labour Office: The situation of workers of the occupied Arab territories, Geneva 2023

 

Matan Kaminer: At the zero degree / Below the minimum: Wage as sign in Israel’s split labor market, in: Dialectical Anthropology (2019) 43:317–332, https://doi.org/10.1007/s10624-019-09560-7

 

Samir M. Miari: The Arabs in Israel: A National Minority and Cheap Labor Force, a Split Labor Market Analysis, Dissertations 2455, 1986

 

Shoshana Neuman: Labor Market Segmentation: The Israeli Case, Department of Economics, Bar-Ilan University, Israel; CEPR, London; IZA, Bonn, 2012

 

Shoshana Neuman: Job Quality in Segmented Labor Markets: The Israeli Case, Bar-Ilan University, Israel, Discussion Paper No. 8750, Dezember 2014

 

UNCTAD: The Economic Costs of the Israeli Occupation for the Palestinian People: Arrested Development and Poverty in the West Bank, Geneva 2021

 

United Nations Economic and Social Commission for Western Asia: Palestine Under Occupation III. Mapping Israel’s Policies and Practices and their Economic Repercussions in the Occupied Palestinian Territory, Beirut 2022

 

 

 

Tesi di Yossi Schwartz e Michael Pröbsting, Tendenza Comunista Rivoluzionaria Internazionale (TCRI/RCIT), 16 luglio 2024, www.thecommunists.net

 

 

 

1. La strategia della rivoluzione permanente in Medio Oriente deve basarsi su una corretta comprensione del carattere delle forze di classe coinvolte. Dalla Seconda guerra mondiale, il Medio Oriente è stato dominato dall'imperialismo occidentale, in particolare da quello statunitense (le uniche eccezioni sono rappresentate da alcuni Paesi temporaneamente allineati con l'URSS stalinista). Tuttavia, nell'ultimo decennio, nuove potenze imperialiste sono entrate nella regione e hanno ampliato la loro influenza (la Cina è un partner commerciale cruciale per quasi tutti i Paesi, nonché uno stretto alleato politico dell'Iran, ha facilitato il riavvicinamento tra l'Iran e l'Arabia Saudita; la Russia coordina la sua politica petrolifera con l'OPEC, interviene militarmente in Siria e Libia, ecc.)

 

2. Il Medio Oriente è costituito da semicolonie capitaliste (con l'eccezione di Israele) ed è dominato dalle grandi potenze imperialiste. Ciò significa che questi Paesi sono formalmente indipendenti, ma rimangono essenzialmente dipendenti dal mercato mondiale capitalista e dalle grandi potenze. Tuttavia, alcuni di questi Paesi possono essere caratterizzati come potenze intermedie semi-coloniali che cercano di giocare un ruolo nella regione (ad esempio, la Turchia nelle aree curde di Siria e Iraq; l'Iran in Iraq e Siria; l'Arabia Saudita e gli Emirati Arabi Uniti nello Yemen).

 

3. Tra le due guerre mondiali (1918-45), l'egemonia imperialista in Medio Oriente si è basata principalmente sul dominio coloniale della regione, soprattutto da parte di Gran Bretagna e Francia. Tuttavia, con il declino di queste due ex potenze imperialiste dopo la Seconda guerra mondiale e l'egemonia assoluta dell'imperialismo statunitense in campo capitalistico, il sistema politico della regione ha subito importanti cambiamenti. La maggior parte degli Stati è diventata formalmente indipendente, ma è rimasta una semicolonia capitalista dipendente dall'imperialismo occidentale.

 

 

 

Il carattere di classe di Israele e il suo ruolo nella dominazione imperialista del Medio Oriente

 

 

 

4. Un fattore cruciale per assicurare questo dominio imperialista del Medio Oriente è stato l'insediamento sistematico degli ebrei europei (che avevano subito persecuzioni antisemite in Europa) in Palestina alla fine del XX secolo. Gli insediamenti coloniali sionisti furono incoraggiati dall'Impero britannico e iniziarono poco dopo la cosiddetta Dichiarazione Balfour del 1917. Questo insediamento sionista ha portato alla crescente oppressione ed espulsione della popolazione autoctona - il popolo palestinese - culminando nella Nakba del 1947/48 e nella creazione dello Stato capitalista dei coloni di Israele.

 

5. Naturalmente, il rapporto tra Israele e i suoi padroni imperialisti non è stato privo di attriti. I coloni ebrei, sempre più forti, si spazientirono a un certo punto, dopo la Seconda guerra mondiale e dopo aver aiutato le autorità del Mandato britannico a reprimere brutalmente la Rivolta araba del 1936-39. Fecero pressioni sulla Gran Bretagna affinché concedesse loro la Palestina al posto dei nativi palestinesi, che erano la maggioranza nel Paese. Questo portò a diversi atti di terrorismo da parte dei sionisti, non solo contro la popolazione araba, ma anche contro l'amministrazione coloniale britannica. Tuttavia, subito dopo il 1948, Israele divenne uno stretto alleato della Gran Bretagna e della Francia, e successivamente degli Stati Uniti.

 

6. Dalla sua creazione, Israele ha rappresentato la forza trainante dell'imperialismo occidentale in Medio Oriente. Ha combattuto diverse guerre contro i Paesi arabi che sono state cruciali per mantenere la regione sotto il dominio imperialista (1948, 1956, 1967, 1973, 1982, 2006, la sanguinosa repressione contro le due Intifada iniziate nel 1987 e nel 2000, le guerre di Gaza del 2008/09, 2012, 2014, 2021 e quella attuale dal 7 ottobre 2023; a queste si aggiunge una serie di conflitti militari minori). Il ruolo indispensabile di Israele come guardiano dell'imperialismo occidentale nella regione si riflette nel fatto che è stato il maggior beneficiario degli aiuti statunitensi negli ultimi decenni. È interessante notare che l'Egitto è diventato il secondo maggior beneficiario di aiuti statunitensi dopo la firma degli accordi di Camp David, il 17 settembre 1978, che l'anno successivo hanno portato a un trattato di pace tra i due Paesi, il primo tra Israele e uno dei suoi vicini arabi. Da allora, il Cairo è un alleato di fatto dello Stato sionista.

 

7. Fin dall'inizio della sua esistenza, Israele è stato uno Stato capitalista di apartheid e colonizzazione. È stato caratterizzato da caratteristiche peculiari. Naturalmente, non è stato l'unico Stato colonizzatore della storia (ad esempio, gli Stati Uniti, l'Australia, i colonizzatori bianchi in Algeria, Sudafrica, Namibia e altri Paesi africani). Tuttavia, è stato l'unico a essere creato non nei primi periodi del capitalismo o nel XIX secolo, ma a metà del XX secolo, cioè nell'epoca dell'imperialismo - l'epoca finale del capitalismo. L'esistenza di Israele si basa sull'espulsione della maggioranza della popolazione palestinese autoctona, la maggior parte della quale ha ancora un ricordo vivo della Nakba (personalmente o attraverso i propri genitori e nonni). Inoltre, il Paese può continuare a esistere solo se mantiene l'oppressione e l'espulsione del popolo palestinese. L'attuazione del diritto democratico fondamentale dei 14 milioni di palestinesi a tornare nella loro patria negherebbe automaticamente l'esistenza di Israele come Stato etnicamente ebraico.

 

8. Diversi fattori hanno permesso a Israele di avere una posizione politica, economica e militare straordinariamente forte in Medio Oriente: a) la Nakba e la brutale oppressione della restante popolazione palestinese; b) l'enorme aiuto finanziario e militare delle potenze imperialiste; c) il carattere di molti ebrei europei che si sono stabiliti in Palestina come manodopera specializzata; e d) il supersfruttamento dei palestinesi, degli ebrei arabi (fino al 1967) e, successivamente, degli immigrati.

 

9. A questa forza come Stato capitalista si sono aggiunti, a partire dagli anni Novanta, diversi fattori: a) il crollo dello stalinismo nel 1991 e l'ascesa degli Stati Uniti (da sempre padroni di Israele), b) la rivoluzione tecnologica nell'economia mondiale capitalista iniziata negli anni Ottanta, c) l'immigrazione di circa 1,6 milioni di ebrei dall'ex URSS (il 40% dei quali erano professionisti altamente qualificati) e d) l'afflusso di molti immigrati da Paesi semi-coloniali (soprattutto Asia e Africa). Questi sviluppi hanno permesso a Israele di sviluppare una moderna industria dell'alta tecnologia e degli armamenti e di creare società multinazionali che sono entrate nel mercato mondiale e hanno effettuato notevoli investimenti esteri. Questo ha portato, in combinazione con la sua posizione politica ed economica già dominante in Medio Oriente, alla trasformazione di Israele in uno Stato imperialista junior. Questa trasformazione non è unica, come dimostrano gli esempi di Australia e Canada, ex domini dell'impero coloniale britannico.

 

10. Tutte queste caratteristiche conferiscono alla società dei coloni israeliani un carattere distinto e altamente privilegiato che ha ottenuto e può conservare i suoi privilegi solo mantenendo l'oppressione e l'espulsione della popolazione palestinese e la sua posizione dominante nella regione. Leon Trotsky ha definito i coloni bianchi del Sudafrica come una "casta bianca privilegiata e arrogante". (Lettera ai rivoluzionari sudafricani, 1933) Questa è anche una caratterizzazione abbastanza accurata della società dei coloni israeliani. Naturalmente, quando parliamo degli ebrei israeliani come di un gruppo simile a una casta, non intendiamo dire che sono una casta in senso letterario con leggi sociali formali e severe (come le caste in India). Si tratta di un'analogia per illustrare la loro segregazione etnica, la loro dominazione e la loro mentalità da herrenmenschen (superuomini). Questo carattere di casta non annulla le divisioni di classe all'interno della società dei coloni (borghesia, classe media, proletariato, ecc.). Ma fino a quando la società colonizzatrice non viene fondamentalmente scossa nel suo insieme (molto probabilmente da rivolte rivoluzionarie delle masse oppresse nella regione o da sconfitte strategiche nelle guerre), questo carattere di casta domina le contraddizioni di classe interne quando si tratta di relazioni della società colonizzatrice con i popoli oppressi.

 

 

 

Una caratteristica peculiare della classe operaia ebraico-israeliana

 

 

 

11. È una legge fondamentale della dialettica materialista che "l'individuo esiste solo nella connessione che porta all'universale. L'universale esiste solo nell'individuo e attraverso l'individuo". (Lenin) Pertanto, la natura di una classe specifica può essere compresa solo in relazione all'intera società classista in cui esiste. Le caratteristiche specifiche del capitalismo israeliano sopra menzionate hanno conferito alla classe operaia israeliana un carattere peculiare fin dall'inizio. Essendo lo Stato più ricco e potente della regione, a causa dell'espulsione della popolazione autoctona e dell'oppressione della minoranza palestinese rimasta, e facendo parte di una casta privilegiata, la classe operaia israeliana ha sempre avuto un carattere aristocratico. Questo non era il caso degli ebrei arabi (ebrei sefarditi nati nei Paesi arabi) nel primo periodo, ma dalla guerra del 1967 anche questo settore si è integrato ed è diventato parte della classe operaia aristocratica israeliana.

 

12. La base di questo carattere aristocratico della classe operaia israeliana è la specifica combinazione di differenze sociali e nazionali tra lavoratori immigrati ebrei e palestinesi. Questa combinazione ha portato a un sistema di apartheid caratterizzato da una segregazione etnica di fatto. In generale, i lavoratori palestinesi - e più recentemente anche i lavoratori migranti provenienti dall'Asia e dall'Africa - costituiscono gli strati più bassi della classe operaia, che sono per lo più manodopera a basso costo e precaria. La grande maggioranza di loro è concentrata in settori economici specifici e i loro salari sono molto più bassi di quelli dei lavoratori ebrei. Al contrario, i lavoratori ebrei hanno posti di lavoro migliori e più sicuri, con salari più alti.

 

13. I lavoratori in settori ben pagati e strategicamente importanti - come la tecnologia dell'informazione e delle comunicazioni, l'industria delle armi e dei diamanti - sono quasi tutti ebrei. Sebbene i cittadini palestinesi di Israele rappresentino più di 1/5 della popolazione, secondo i dati governativi solo il 2% degli uomini arabi e l'1% delle donne arabe lavorano nel settore tecnologico.

 

14. La differenza tra lavoratori ebrei e palestinesi è ancora più evidente se si prescinde dal gruppo specifico degli ebrei hardi. (Si tratta di ebrei ultraortodossi che vivono in condizioni precarie e dove molti uomini non lavorano per studiare la Torah). Nel 2019, il salario medio mensile per i lavoratori di sesso maschile e femminile di età compresa tra i 25 e i 64 anni è stato superiore di circa il 70% per gli ebrei non Hardi rispetto ai cittadini arabi di Israele (con una differenza ancora maggiore per i palestinesi della Cisgiordania che lavorano in Israele). Come ha osservato un economista israeliano, il risultato è un'economia segregata in cui "molti lavoratori svantaggiati e poco qualificati (molti dei quali donne, arabi israeliani, disabili, immigrati e lavoratori stranieri) sono impiegati in lavori di scarsa qualità nel mercato del lavoro secondario (principalmente nei settori dell'edilizia, delle pulizie, della sicurezza, dell'agricoltura e dei servizi privati)". Di conseguenza, esistono enormi divari tra i diversi settori della società israeliana. Secondo le statistiche governative, il tasso di povertà ufficiale è di circa il 50% per i palestinesi e quasi il 60% per gli haredim, ma solo il 9% per gli ebrei non haredi. Netanyahu, tra l'altro, ha involontariamente confermato il carattere di Israele come Stato di apartheid quando, qualche anno fa, ha affermato che lo Stato sionista non sta andando "troppo male" rispetto ad altri Paesi e "se si sottraggono gli arabi e gli ultraortodossi dagli indici di disuguaglianza, siamo in ottima forma".

 

15. I lavoratori palestinesi sono divisi dalla Linea Verde, cioè quelli che vivono in Israele come cittadini e quelli che vivono in Cisgiordania e Gaza ma lavorano regolarmente in Israele (questi ultimi sono ancora più svantaggiati). Nel 1931, il 57,1% di tutti i palestinesi era impiegato nel settore agricolo (ma solo il 18,1% di tutti gli ebrei). A seguito dell'espansione dell'esproprio delle terre e dell'industrializzazione sionista, nel 1981 solo l'11,2% di tutti i cittadini arabi in Israele era impiegato in questo settore, e da allora questa quota è ulteriormente diminuita. Oggi, la maggior parte dei palestinesi che lavorano in Israele (con origini su entrambi i lati della Linea Verde) sono impiegati nel settore edile, manifatturiero e agricolo, mentre molti non hanno un lavoro o lavorano in modo informale senza un permesso di lavoro.

 

16. Nei decenni tra il 1970 e il 1980, i palestinesi della Cisgiordania e di Gaza rappresentavano circa il 7% della forza lavoro israeliana. Circa 1/3 della forza lavoro della Cisgiordania e circa la metà di quella di Gaza ha lavorato in Israele durante questo periodo, e circa la metà di questo numero lavorava nel settore delle costruzioni. Tuttavia, dalla prima Intifada del 1987-93, molti lavoratori palestinesi sono stati sostituiti da lavoratori immigrati, tanto che dal 2007 solo il 14-17% dei palestinesi in Cisgiordania ha un lavoro in Israele e quasi nessuno a Gaza (a causa del blocco imposto dai sionisti). Tuttavia, la quota di occupazione dei palestinesi in Cisgiordania è leggermente più alta (20% nel 2019) se si aggiunge l'occupazione negli insediamenti ebraici della regione. Quasi la metà (45,6%) dei palestinesi impiegati in Israele e negli insediamenti aveva un lavoro informale nel 2022. Nel settore agricolo, questa quota raggiunge il 66,3%!

 

17. Dalla prima Intifada del 1987-93, Israele ha cercato di sostituire i lavoratori palestinesi della Cisgiordania e di Gaza con migranti provenienti dall'Asia e dall'Africa. Di conseguenza, centinaia di migliaia di lavoratori stranieri sono entrati in Israele. In precedenza, i palestinesi costituivano la quasi totalità dei lavoratori stranieri, ma circa quattro quinti di essi sono stati sostituiti da immigrati che oggi costituiscono circa il 10% della forza lavoro in Israele.

 

18. La segregazione etnica tra lavoratori migranti ebrei e palestinesi è evidente anche quando sono impiegati nello stesso settore. Uno dei maggiori settori in cui sono impiegati i lavoratori palestinesi è quello delle costruzioni. I salari nell'edilizia sono da ¼ a 1/3 più bassi rispetto al settore commerciale. I palestinesi rappresentano circa 1/5 della popolazione israeliana, ma circa il 40% della forza lavoro nell'edilizia (rispetto al 12,5% degli ebrei israeliani). In totale, dei 292.100 lavoratori edili ufficiali in Israele nel 2019, 184.900 (cioè più del 63%) erano non ebrei, di cui 156.200 palestinesi su entrambi i lati della Linea Verde (a cui si aggiungono le diverse decine di migliaia di palestinesi che lavorano senza permesso nel settore edile israeliano). Come ha osservato un ex funzionario dell'Histadrut (il sindacato ufficiale legato allo Stato in Israele), questi dipendenti non ebrei "svolgono i lavori sporchi dell'edilizia, mentre gli altri sono dirigenti e ingegneri". Un'altra forma di discriminazione è rappresentata dal fatto che i lavoratori palestinesi devono pagare i contributi al sistema di sicurezza sociale israeliano, ma non hanno diritto ai benefici. Lo stesso è accaduto con i contributi al "sindacato" statale Histadrut fino al 2019.

 

19. La segregazione etnica del mercato del lavoro è anche la ragione per cui esiste un divario così ampio nell'attività di sciopero. Nei settori dell'economia israeliana dominati da lavoratori palestinesi e migranti, come l'edilizia e l'agricoltura, nell'ultimo quarto di secolo non ci sono stati quasi scioperi. Al contrario, ci sono stati diversi scioperi economici nel settore pubblico, che è fortemente dominato da lavoratori ebrei israeliani.

 

 

 

Conseguenze per la strategia della rivoluzione permanente

 

 

 

20. Per tutte queste ragioni, la TCRI caratterizza la classe operaia ebraico-israeliana come straordinariamente privilegiata rispetto alla forza lavoro palestinese autoctona e migrante. In quanto parte della casta dominante dei coloni etnici, essa rappresenta uno strato aristocratico di lavoratori (senza ignorare i diversi settori intermedi, come uomini e donne, ebrei ashkenaziti, sefarditi e russi, ecc.) È chiaro che gran parte del plusvalore del capitalismo israeliano è creato dai lavoratori palestinesi e migranti.

 

21. Questo carattere aristocratico dei lavoratori ebrei israeliani nel loro complesso è la base materiale su cui lo Stato sionista è riuscito ad assicurarsi la fedeltà della sua classe operaia nel corso della sua storia e nonostante le numerose guerre. A causa di questa base materialista, è illusorio immaginare che sia possibile, attraverso richieste economiche o appelli all'unità di classe, conquistare una parte considerevole della classe operaia israeliana alla lotta comune con le masse palestinesi e arabe per la liberazione nazionale e sociale. Purtroppo, questa è la prospettiva marcia dello stalinismo riformista (ad esempio, Hadash) o della tradizione centrista di Ted Grant (difesa dalla CWI, dal TMI e dall'ISA - "Lotta socialista" in Israele).

 

22. Al contrario, la TCRI e i suoi compagni in Israele/Palestina occupata della Lega Socialista Internazionalista hanno sempre rifiutato questa strategia, che può solo portare al fallimento politico e all'adattamento opportunista al sionismo (si veda il sostegno alla soluzione sionista dei due Stati da parte degli stalinisti e dei grantisti). Ribadiamo che la lotta per la liberazione della Palestina può vincere solo come parte della strategia della rivoluzione permanente in Medio Oriente. Gli alleati naturali delle masse palestinesi sono gli operai e i fellahin (contadini poveri) arabi e, più in generale, il proletariato internazionale. La strada per Gerusalemme passa prima per il Cairo, Amman, Damasco e Beirut - non per Tel Aviv.

 

23. Solo una vittoria della rivoluzione araba, con il conseguente rovesciamento dei dittatori filo-imperialisti e la creazione di repubbliche operaie e fellahin, o una sconfitta strategica dello Stato sionista nelle guerre con gli altri Paesi del Medio Oriente, potrà distruggere completamente la società di classe israeliana. Solo in questo scenario sarà possibile separare una parte della classe operaia ebraico-israeliana dal sionismo (o almeno costringerla ad assumere una posizione neutrale).

 

24. L'obiettivo strategico dei socialisti è la lotta per uno Stato palestinese democratico e laico, dal fiume al mare. Tale Stato consentirebbe a tutti i rifugiati palestinesi di tornare in patria e renderebbe automaticamente la popolazione palestinese la maggioranza che è sempre stata prima della Nakba e della creazione dello Stato sionista. Dovrebbe essere una repubblica dei lavoratori e dei fellahin, parte di una federazione socialista dell'intera regione. Solo uno Stato che espropri i monopoli e i miliardari può garantire ai palestinesi la riconquista della loro terra e delle loro case. Solo un'economia socialista potrebbe elaborare un piano di ricostruzione di Gaza e della Cisgiordania e condividere equamente le ricchezze tra tutti i cittadini.

 

25. Questo Stato tratterebbe tutti i cittadini come uguali, indipendentemente dalla loro origine religiosa o etnica. Sebbene gli ebrei sarebbero stati una minoranza in questo Stato, avrebbero avuto pieni diritti religiosi e culturali. È probabile che alcuni dei coloni sionisti non accettino la perdita della loro posizione dominante, come è successo a molti coloni bianchi in Africa. Ma tutti coloro che accetteranno di vivere su un piano di parità con i palestinesi saranno i benvenuti.

 

26. La teoria e la strategia della rivoluzione permanente confermano la legge dialettica della negazione della negazione. La soluzione ai diritti dei palestinesi autoctoni e dei coloni ebrei, che costituivano 1/3 della popolazione della Palestina prima del 1948, avrebbe dovuto essere uno Stato palestinese con diritti civili per la minoranza ebraica in termini di cultura e religione. Tuttavia, i sionisti negarono questa soluzione e si impadronirono del 78% della Palestina, espellendo tra i 700.000 e i 900.000 palestinesi. Nel 1967, i sionisti negarono l'esito della guerra del 1947-48, unificarono la terra di Palestina sotto il dominio sionista ed espulsero altri palestinesi. Un'eventuale sconfitta dell'attuale guerra sionista a Gaza aprirebbe la strada alla soluzione necessaria nel 1947: uno Stato palestinese con una minoranza ebraica dal fiume al mare. Questo sarebbe la negazione della dominazione sionista della Palestina a un livello superiore, poiché molti milioni di rifugiati palestinesi torneranno (non solo 900.000, ma circa 14 milioni), ci sarà una distribuzione rivoluzionaria della terra e l'economia guidata dai lavoratori fornirà posti di lavoro, alloggi e servizi sociali per tutti.

 

 

 

* * * * * *

 

 

 

I dati contenuti in questo documento sono stati tratti da:

 

Michael Debowy, Gil S. Epstein e Avi Weiss: Il mercato del lavoro in Israele: una panoramica, in: Rapporto sullo Stato della Nazione: Società, Economia e Politica 2022, Centro Taub, dicembre 2022, pagg. 291-321.

 

Sai Englert: Hebrew Labour without Hebrew Workers: The Histadrut, Palestinian Workers, and the Israeli Construction Industry, Journal of Palestine Studies, 52:3 (2023), pp. 23-45, DOI: 10.1080/0377919X.2023.2244188

 

Ufficio Internazionale del Lavoro: La situazione dei lavoratori nei Territori Arabi Occupati, Ginevra 2023.

 

Matan Kaminer: Al grado zero / Sotto il minimo: il salario come segno nel mercato del lavoro diviso di Israele, in: Antropologia dialettica (2019) 43:317-332, https://doi.org/10.1007/s10624-019-09560-7

 

Samir M. Miari: Gli arabi in Israele: una minoranza nazionale e una forza lavoro a basso costo, un'analisi del mercato del lavoro diviso, Dissertazioni 2455, 1986

 

Shoshana Neuman: Segmentazione del mercato del lavoro: il caso israeliano, Dipartimento di Economia dell'Università Bar-Ilan, Israele; CEPR, Londra; IZA, Bonn, 2012.

 

Shoshana Neuman: Qualità del lavoro in mercati del lavoro segmentati: The Israeli Case, Università Bar-Ilan, Israele, Documento di discussione n. 8750, dicembre 2014.

 

UNCTAD: I costi economici dell'occupazione israeliana per il popolo palestinese: Arresto dello sviluppo e povertà in Cisgiordania, Ginevra 2021.

 

Commissione economica e sociale delle Nazioni Unite per l'Asia occidentale: Palestina sotto occupazione III. Mappatura delle politiche e delle pratiche di Israele e delle loro ripercussioni economiche nei Territori palestinesi occupati, Beirut 2022

 

 

 

Тези Йосі Шварца та Міхаеля Прьобстінга, Революційна комуністична міжнародна тенденція (RCIT), (перекладено тов. Артемом, RCIT-Спалах) 16 липня 2024 року, www.thecommunists.net

 

 

 

1. Стратегія перманентної революції на Близькому Сході повинна ґрунтуватися на правильному розумінні характеру представлених класових сил. З часів Другої світової війни на Близькому Сході домінував західний імперіалізм, зокрема імперіалізм США. (Єдиним винятком були кілька країн, які тимчасово приєдналися до сталінського СРСР). Однак в останнє десятиліття в регіон увійшли нові імперіалістичні держави, які розширили свій вплив (Китай є важливим торговельним партнером майже всіх країн, а також близьким політичним союзником Ірану, він сприяв зближенню Ірану та Саудівської Аравії; Росія координує свою нафтову політику з ОПЕК, здійснює військове втручання в Сирії та Лівії тощо).

 

2. Близький Схід складається з капіталістичних напівколоній (за винятком Ізраїлю), де домінують імперіалістичні великі держави. Це означає, що ці країни формально є незалежними, але по суті залишаються залежними від капіталістичного світового ринку і великих держав. Однак деякі з цих країн можна охарактеризувати як напівколоніальні проміжні держави, які намагаються відігравати певну роль у регіоні (наприклад, Туреччина в курдських районах Сирії та Іраку; Іран в Іраку та Сирії; Саудівська Аравія та ОАЕ в Ємені).

 

3. У період між двома світовими війнами (1918-45) імперіалістична гегемонія на Близькому Сході ґрунтувалася насамперед на колоніальному пануванні в регіоні переважно Великої Британії та Франції. Однак із занепадом цих двох старих імперіалістичних держав після Другої світової війни та абсолютною гегемонією американського імперіалізму в капіталістичному таборі, політична система регіону зазнала важливих змін. Більшість держав стали формально незалежними, але залишилися капіталістичними напівколоніями, залежними від західного імперіалізму.

 

 

 

Класовий характер Ізраїлю та його роль в імперіалістичному пануванні на Близькому Сході

 

 

 

4. Вирішальним фактором, що гарантував таке імперіалістичне панування на Близькому Сході, було систематичне поселення європейських євреїв (які переживали антисемітські переслідування в Європі) в Палестині наприкінці 19-го століття. Сіоністські колоніальні поселення заохочувалися Британською імперією, що почалися незабаром після так званої Декларації Бальфура в 1917 році. Таке сіоністське поселення призвело до посилення гноблення та вигнання корінного населення - палестинського народу - і завершилося Накбою 1947/48 років та створенням капіталістичної поселенської держави Ізраїль.

 

5. Звичайно, відносини між Ізраїлем та його імперіалістичними господарями не були позбавлені тертя. Набираючи силу, єврейські поселенці втратили терпіння в певний момент після Другої світової війни і після того, як вони допомогли владі Британського мандату жорстоко придушити арабське повстання 1936-39 років. Вони тиснули на Британію, щоб та віддала Палестину їм, а не корінним палестинцям, які становили більшість у країні. Це призвело до низки терористичних актів сіоністів не лише проти арабського населення, але й проти британської колоніальної адміністрації. Тим не менш, незабаром після 1948 року Ізраїль став близьким союзником Великої Британії та Франції, а згодом і США.

 

6. З моменту свого заснування Ізраїль був найважливішим плацдармом західного імперіалізму на Близькому Сході. Він вів численні війни проти арабських країн, які мали вирішальне значення для утримання регіону під імперіалістичним пануванням. (1948, 1956, 1967, 1973, 1982, 2006, криваві репресії проти двох Інтифад, що почалися в 1987 і 2000 роках, війни в Газі в 2008/09, 2012, 2014, 2021 роках і нинішня, що триває з 7 жовтня 2023 року; додайте до цього низку менших воєнних конфліктів). Незамінна роль Ізраїлю як охоронця західного імперіалізму в регіоні відображається в тому, що він є найбільшим одержувачем американської допомоги за останні десятиліття. Показово, що Єгипет став другим за величиною одержувачем американської допомоги після підписання Кемп-Девідських угод 17 вересня 1978 року, які призвели до укладення наступного року мирного договору між цими двома країнами, першого такого договору між Ізраїлем і будь-яким з його арабських сусідів. Відтоді Каїр є фактичним союзником сіоністської держави.

 

7. Від початку свого існування Ізраїль був капіталістичною державою апартеїду та поселенців. Йому притаманні особливі риси. Звичайно, він не був єдиною державою поселенців в історії (наприклад, США, Австралія, білі поселенці в Алжирі, Південній Африці, Намібії та інших африканських країнах). Однак, це єдина держава, яка була створена не в ранні періоди капіталізму чи в 19 столітті, а в середині 20 століття, тобто в епоху імперіалізму - останню епоху капіталізму. Існування Ізраїлю ґрунтується на вигнанні більшої частини корінного палестинського населення, серед якого більшість все ще має живу пам'ять про Накбу (або особисто, або через своїх батьків, дідів і прадідів). Крім того, вона може продовжувати існувати лише за умови підтримки пригноблення і вигнання палестинського народу. Реалізація фундаментального демократичного права 14 мільйонів палестинців на повернення на батьківщину автоматично заперечить існування Ізраїлю як етнічної єврейської держави.

 

8. Кілька факторів забезпечили Ізраїлю надзвичайно сильні політичні, економічні та військові позиції на Близькому Сході:

 

а) Накба і жорстоке гноблення решти палестинського населення;

 

б) величезна фінансова і військова допомога імперіалістичних держав;

 

в) характер багатьох європейських євреїв, які оселилися в Палестині як кваліфікована робоча сила, і;

 

г) надвисока експлуатація палестинців, арабських євреїв (до 1967 року), а пізніше і мігрантів.

 

9. До цієї сили як капіталістичної держави, починаючи з 1990-х років, додалося кілька факторів:

 

а) крах сталінізму в 1991 році і піднесення США (давнього господаря Ізраїлю);

 

б) технологічна революція в капіталістичній світовій економіці, що почалася в 1980-х роках, в) імміграція близько 1,6 мільйона євреїв з колишнього СРСР (40% з них були високоосвіченими фахівцями);

 

в) приплив великої кількості мігрантів з напівколоніальних країн (в основному з Азії та Африки).

 

Все це дозволило Ізраїлю розвинути сучасну високотехнологічну та збройову промисловість, створити транснаціональні корпорації, які вийшли на світовий ринок і здійснили значні іноземні інвестиції. Це призвело - у поєднанні з його вже домінуючим політичним та економічним становищем на Близькому Сході - до перетворення Ізраїлю на молодшу імперіалістичну державу. Така трансформація не є унікальною, як показують приклади Австралії та Канади - колишніх домініонів Британської колоніальної імперії.

 

10. Всі ці риси надають ізраїльському поселенському суспільству особливого і дуже привілейованого характеру, яке отримало і може зберегти свої привілеї тільки за рахунок пригнічення або вигнання палестинського населення і свого домінуючого становища в регіоні. Лев Троцький одного разу охарактеризував білих поселенців у Південній Африці як «привілейовану, зарозумілу касту білих». (Лист до південноафриканських революціонерів, 1933 р.) Це також дуже точна характеристика ізраїльського поселенського суспільства. Звичайно, коли ми говоримо про ізраїльських євреїв як про кастоподібну групу, ми не маємо на увазі, що вони є кастою в літературному сенсі зі строгими формальними соціальними законами (як касти в Індії). Це радше аналогія для того, щоб проілюструвати їхню етнічну сегрегацію, домінування та ментальність головної раси. Такий кастовий характер не заперечує класового поділу всередині суспільства поселенців (буржуазія, середній клас, пролетаріат тощо). Але до тих пір, поки суспільство поселенців не буде фундаментально розхитане в цілому (найімовірніше, революційними виступами пригноблених мас в регіоні або стратегічними поразками у війнах), цей кастовий характер домінує над внутрішніми класовими протиріччями, коли справа доходить до відносин суспільства поселенців з пригнобленим народом.

 

 

 

Особливість ізраїльсько-єврейського робітничого класу

 

 

 

11. Фундаментальним законом матеріалістичної діалектики є те, що «одиничне існує лише у зв'язку, який веде до загального. Всезагальне існує лише в індивідуальному і через індивідуальне». (Ленін) Отже, природу конкретного класу можна зрозуміти лише у зв'язку з усім класовим суспільством, в якому він існує. Вищезгадані особливості ізраїльського капіталізму від самого початку надали ізраїльському робітничому класу своєрідного характеру. Будучи найбагатшою і наймогутнішою державою в регіоні, через вигнання корінного населення та утиски меншини палестинців, що залишилася, а також через те, що він є частиною привілейованої кастової групи, ізраїльський робітничий клас завжди мав аристократичний характер. Це не стосувалося арабських євреїв (євреїв-сефардів, народжених в арабських країнах) у перший період, але після війни 1967 року цей сектор також був інтегрований і став частиною аристократичного ізраїльського робітничого класу.

 

12. В основі такого аристократичного характеру ізраїльського робітничого класу лежить специфічне поєднання соціального та національного розриву між єврейськими та палестинськими робітниками, а також робітниками-мігрантами. Це поєднання призвело до системи апартеїду, яка характеризується фактичною етнічною сегрегацією. За великим рахунком, палестинські робітники - а віднедавна також робітники-мігранти з Азії та Африки - складають нижчі верстви робітничого класу, які є переважно дешевою і нестабільною найманою робочою силою. Переважна більшість з них зосереджена в певних секторах економіки, і їхня заробітна плата набагато нижча, ніж у єврейських робітників. На відміну від них, єврейські робітники мають набагато кращі, більш безпечні робочі місця з вищою заробітною платою.

 

13. Працівники високооплачуваних і стратегічно важливих секторів, таких як інформаційно-комунікаційні технології, озброєння і алмазодобувна промисловість, майже всі євреї. Хоча палестинські громадяни Ізраїлю становлять понад 1/5 населення, за урядовими даними, лише 2% арабських чоловіків і 1% арабських жінок працюють у технологічній галузі.

 

14. Розрив між єврейськими та палестинськими працівниками стає ще більш очевидним, якщо не брати до уваги специфічну групу євреїв-хареді. (Це ультраортодоксальні євреї, які живуть у поганих умовах і де багато чоловіків не працюють, щоб вивчати Тору). До 2019 року середньомісячна заробітна плата як для чоловіків, так і для жінок у віці 25-64 років була приблизно на 70% вищою у євреїв-нехареді, ніж у арабських громадян Ізраїлю (з ще більшим розривом у порівнянні з палестинцями із Західного берега річки Йордан, які працюють в Ізраїлі). Як зазначив ізраїльський економіст, результатом є сегрегована економіка, де «багато низькокваліфікованих працівників, які перебувають у несприятливому становищі (багато з них жінки, ізраїльські араби, інваліди, іммігранти та іноземні робітники), зайняті на поганих робочих місцях на вторинному ринку праці (в основному в галузях будівництва, прибирання, безпеки, сільського господарства та приватних послуг)». Як наслідок, між різними верствами ізраїльського суспільства існують величезні розриви. Згідно з урядовою статистикою, офіційний рівень бідності становить близько 50% для палестинців і близько 60% для харедим, але лише 9% для євреїв, які не належать до харедим. Нетаньяху, до речі, мимоволі підтвердив характер Ізраїлю як держави апартеїду, коли кілька років тому заявив, що сіоністська держава «непогано» справляється з проблемами порівняно з іншими країнами, і «якщо відняти арабів і ультраортодоксів з індексів нерівності, то ми у відмінній формі».

 

15. Палестинські робітники поділяються «зеленою лінією», тобто на тих, хто живе в Ізраїлі як громадянин, і тих, хто живе на Західному березі річки Йордан і в Газі, але регулярно працює в Ізраїлі (причому останні перебувають у ще гіршому становищі). До 1931 року 57,1% всіх палестинців були зайняті в сільському господарстві (але тільки 18,1% всіх євреїв). В результаті розширення сіоністської експропріації землі та індустріалізації до 1981 року в цьому секторі було зайнято лише 11,2% всіх арабських громадян Ізраїлю, і з тих пір ця частка ще більше скоротилася. Сьогодні більшість палестинців, які працюють в Ізраїлі (з походженням по обидва боки «зеленої лінії»), зайняті в будівництві, виробництві та сільському господарстві, тоді як багато хто не має роботи або працює неофіційно, без дозволу на роботу.

 

16. У 1970-х і 1980-х роках палестинці із Західного берега і Гази становили близько 7% ізраїльської робочої сили. Близько 1/3 робочої сили Західного берега і близько половини робочої сили Гази працювали в Ізраїлі в цей період, причому близько половини з них працювали в будівельній галузі. Однак після першої інтифади 1987-93 років багато палестинських робітників були замінені трудовими мігрантами, тому з 2007 року лише 14-17% палестинців на Західному березі мають роботу в Ізраїлі і майже ніхто в Газі (через блокаду, яку встановили сіоністи). Однак частка зайнятості палестинців із Західного берега дещо зростає (20% у 2019 році), якщо додати зайнятість у єврейських поселеннях у цьому регіоні. У 2022 році майже половина (45,6%) палестинців, зайнятих в Ізраїлі та поселеннях, були зайняті в неформальному секторі. У сільському господарстві ця частка становить навіть 66,3%!

 

17. З часів першої інтифади 1987-93 років Ізраїль прагнув замінити палестинських робітників із Західного берега річки Йордан і Гази мігрантами з Азії та Африки. В результаті до Ізраїлю в'їхали сотні тисяч іноземних робітників. Якщо раніше палестинці становили майже всіх іноземних робітників, то сьогодні близько 4/5 з них були замінені мігрантами, які складають близько 10% робочої сили в Ізраїлі.

 

18.Етнічна сегрегація між єврейськими та палестинськими трудовими мігрантами стає очевидною навіть тоді, коли вони працюють в одному секторі. Однією з найбільших галузей, де зайняті палестинські робітники, є будівництво. Заробітна плата в будівництві приблизно на ¼ - 1/3 нижча, ніж у бізнес-секторі. Палестинці становлять близько 1/5 населення Ізраїлю, але близько 40% робочої сили в будівництві (на відміну від 12,5% єврейських ізраїльтян). Загалом, з 292 100 офіційних будівельників в Ізраїлі у 2019 році 184 900 (тобто понад 63%) не були євреями, з яких 156 200 - палестинці з обох боків «зеленої лінії». (Додайте до цього кілька десятків тисяч палестинців, які працюють без дозволів в ізраїльському будівельному секторі). Як зазначив колишній чиновник Гістадрут (офіційної державної профспілки в Ізраїлі), ці неєврейські працівники «працюють на брудних роботах у будівництві, а інші є менеджерами та інженерами». Іншою формою дискримінації є те, що палестинські працівники повинні сплачувати внески до ізраїльської системи соціального забезпечення, але не мають права на пільги. Так було з внесками до державної «профспілки» Гістадрут до 2019 року.

 

19.Етнічна сегрегація ринку праці також є причиною такого величезного розриву в страйковій активності. У секторах ізраїльської економіки, де переважають палестинські робітники і мігранти, таких як будівництво і сільське господарство, за останні чверть століття майже не відбулося жодного страйку. На противагу цьому, в державному секторі, де переважають ізраїльські єврейські працівники, відбулася низка економічних страйків.

 

 

 

Наслідки стратегії перманентної революції

 

 

 

20. З усіх цих причин RCIT характеризує ізраїльсько-єврейський робітничий клас як надзвичайно привілейований по відношенню до корінних палестинців і мігрантів. Будучи частиною правлячої, кастової групи етнічних поселенців, він представляє собою трудовий аристократичний прошарок (не ігноруючи різні прошарки між ними, такі як чоловіки-жінки; ашкеназі, сефарди, російські євреї і т.д.). Зрозуміло, що значна частина додаткової вартості ізраїльського капіталізму створюється палестинськими і трудовими мігрантами.

 

21. Цей аристократичний характер ізраїльських єврейських робітників у своїй сукупності є матеріальною основою, завдяки якій сіоністська держава змогла забезпечити лояльність свого робітничого класу протягом усієї своєї історії, незважаючи на численні війни. Через таку матеріалістичну основу ілюзорно уявляти собі, що за допомогою економічних вимог або закликів до класової єдності можна залучити значну частину ізраїльського робітничого класу до спільної боротьби з палестинськими та арабськими масами за національне і соціальне визволення. На жаль, це гнила перспектива реформістського сталінізму (наприклад, Хадаш) або центристської традиції Теда Гранта (яку підтримують CWI, IMT і ISA - «Соціалістична боротьба» в Ізраїлі).

 

22. Натомість РКІТ та її товариші в Ізраїлі/Окупованій Палестині в Інтернаціоналістичній соціалістичній лізі завжди відкидали таку стратегію, яка може призвести лише до політичної поразки та опортуністичного пристосування до сіонізму (див. підтримку сіоністського рішення про дві держави сталіністами та грантистами). Ми повторюємо, що боротьба за визволення Палестини може перемогти тільки в рамках стратегії перманентної революції на Близькому Сході. Природними союзниками палестинських мас є арабські робітники і феллахи (бідні селяни) і, в більш широкому сенсі, міжнародний пролетаріат. Шлях до Єрусалиму спочатку пролягає через Каїр, Амман, Дамаск і Бейрут, а не через Тель-Авів.

 

23. Лише перемога арабської революції, що призведе до повалення проімперіалістичних диктаторів і створення робітничих і феллахінських республік, або стратегічна поразка сіоністської держави у війнах з іншими країнами на Близькому Сході зможуть докорінно розхитати ізраїльське класове суспільство. Тільки за такого сценарію можна буде відколоти частину ізраїльсько-єврейського робітничого класу від сіонізму (або, принаймні, підштовхнути їх до нейтральної позиції).

 

24. Стратегічною метою соціалістів є боротьба за демократичну і світську палестинську державу від річки до моря. Така держава дозволить всім палестинським біженцям повернутися на батьківщину і автоматично зробить їх більшістю населення, якою вони завжди були до Накби і створення сіоністської держави. Це має бути робітничо-феллахінська республіка як частина соціалістичної федерації всього регіону. Тільки держава, яка експропріює монополії та мільярдерів, може забезпечити повернення палестинцям їхньої землі та їхніх домівок. Тільки соціалістична економіка може розробити план відбудови Гази і Західного берега річки Йордан і розділити багатство порівну між усіма громадянами.

 

25. Така держава ставилася б до всіх громадян як до рівних, незалежно від їхнього релігійного чи етнічного походження. Хоча євреї були б меншиною в такій державі, вони мали б повні релігійні та культурні права. Цілком ймовірно, що деякі з сіоністських поселенців не зможуть змиритися з втратою свого домінуючого становища, як це сталося з багатьма білими поселенцями в Африці. Але всі, хто погодиться жити на рівних з палестинцями, будуть вітатися.

 

26. Теорія і стратегія перманентної революції підтверджують діалектичний закон заперечення заперечення. Вирішенням проблеми прав корінних палестинців і євреїв-колонізаторів, які становили 1/3 населення Палестини до 1948 року, мала б стати палестинська держава з громадянськими правами для єврейської меншини в галузі культури і релігії. Однак сіоністи заперечили це рішення і захопили 78% Палестини, вигнавши з неї від 700 000 до 900 000 палестинців. У 1967 році сіоністи звели нанівець результати війни 1947-48 років, об'єднали землі Палестини під владою сіоністів і вигнали ще більше палестинців. Можлива поразка нинішньої сіоністської війни в Газі відкрила б шлях до рішення, яке було необхідне в 1947 році - палестинської держави з єврейською меншиною від річки до моря. Це було б запереченням сіоністського панування в Палестині на вищому рівні, оскільки багато мільйонів палестинських біженців повернуться (не просто 900 000, а близько 14 мільйонів), відбудеться революційний розподіл землі, а очолювана робітниками економіка забезпечить зайнятість, житло та соціальні послуги для всіх.

 

 

 

Дані в цьому документі було взято із цих джерел:

 

Michael Debowy, Gil S. Epstein, and Avi Weiss: The Labor Market in Israel: An Overview, in: State of the Nation Report: Society, Economy and Policy 2022, Taub Center, December 2022, pp. 291-321

 

Sai Englert: Hebrew Labor without Hebrew Workers: The Histadrut, Palestinian Workers, and the Israeli Construction Industry, Journal of Palestine Studies, 52:3 (2023), pp. 23-45, DOI: 10.1080/0377919X.2023.2244188

 

International Labour Office: The situation of workers of the occupied Arab territories, Geneva 2023

 

Matan Kaminer: At the zero degree / Below the minimum: Wage as sign in Israel’s split labor market, in: Dialectical Anthropology (2019) 43:317–332, https://doi.org/10.1007/s10624-019-09560-7

 

Samir M. Miari: The Arabs in Israel: A National Minority and Cheap Labor Force, a Split Labor Market Analysis, Dissertations 2455, 1986

 

Shoshana Neuman: Labor Market Segmentation: The Israeli Case, Department of Economics, Bar-Ilan University, Israel; CEPR, London; IZA, Bonn, 2012

 

Shoshana Neuman: Job Quality in Segmented Labor Markets: The Israeli Case, Bar-Ilan University, Israel, Discussion Paper No. 8750, December 2014

 

UNCTAD: The Economic Costs of the Israeli Occupation for the Palestinian People: Arrested Development and Poverty in the West Bank, Geneva 2021

 

United Nations Economic and Social Commission for Western Asia: Palestine Under Occupation III. Mapping Israel’s Policies and Practices and their Economic Repercussions in the Occupied Palestinian Territory, Beirut 2022

 

 

 

요시 슈바르츠 & 미하엘 프뢰브스팅, 혁명적 공산주의인터내셔널 동맹 (RCIT), 2024년 7월 16일, www.thecommunists.net

 

 

 

1. 중동에서 연속혁명 전략은 관련 계급 제(諸)세력의 성격에 대한 올바른 이해에 기초해야 한다. 2차 세계대전 이래로 중동은 서방 제국주의, 특히 미 제국주의가 많은 부분 지배해왔다. 그러나 지난 10년, 새 제국주의 열강들이 이 지역에 진출했고 영향력을 확대했다. 중국은 이란의 긴밀한 정치적 동맹국일 뿐만 아니라 중동 역내 모든 나라의 중요한 무역 파트너다. 이 같은 입지를 통해 역내에서 이란과 사우디아라비아 간의 화해를 주선, 촉진하는 역할도 하고 있다. 러시아는 중동 석유수출국기구(OPEC)에 개입하여 유가 정책을 러시아와 조율하도록 압박하는 지위에 이르렀고, 시리아와 리비아 등에는 군사 개입을 하고 있다.

 

2. 중동은 (이스라엘을 제외하고는) 자본주의 반식민지 나라들로 구성되어 있고 제국주의 독점체들에 의해 초과착취 당하고 있다. 이것은 이 나라들이 형식상 독립국이지만 본질적으로는 자본주의 세계시장과 강대국들에 여전히 종속된 채로 남아 있다는 것을 의미한다. 그러나 이 나라들 중에는 역내에서 영향력을 키우려고 시도하는 반식민지 ‘중위권’ 국가들이 있다. 예를 들어 튀르키예 (시리아와 이라크의 쿠르드족 지역에서), 이란 (이라크와 시리아에서), 사우디와 UAE (예멘에서) 등이다.

 

3. 양차 세계대전 기간 (1918-45년)에 중동에서 제국주의 지배는 일차적으로 영국·프랑스에 의한 식민 지배에 바탕을 둔 것이었다. 그러나 2차 세계대전 이후 이 두 오랜 제국주의 열강이 쇠락하고 미 제국주의가 자본주의 진영 내 절대 패권 지위에 오르면서 중동지역의 정치체제는 중요한 변화를 겪었다. 대부분의 국가들은 형식적으로 독립국가가 되었지만 여전히 서방 제국주의에 종속된 자본주의 반식민지로 남았다.

 

 

 

이스라엘의 계급적 성격: 제국주의 중동 지배에서 이스라엘의 지위와 역할

 

 

 

4. 이러한 제국주의 중동 지배를 보장해주는 주요 담보물이 19세기 말 유럽 유대인들 (유럽에서 반유대주의 박해를 겪은)의 조직적인 팔레스타인 정착이다. 1917년 이른바 밸푸어 선언 직후 시작된 시온주의 식민 정착은 대영제국이 부추기고 조장한 것이었다. 이러한 시온주의 정착은 팔레스타인 원주민에 대한 대대적인 억압 및 추방 ㅡ 1947/48년 나크바 (대추방)로 정점에 이른 ㅡ 과 자본주의 정착민 국가 이스라엘의 창설로 이어졌다.

 

5. 물론 이스라엘과 그 제국주의 상전 간의 관계가 마찰 없는 관계였던 것은 아니다. 유대인 정착민들은 영국 위임통치 당국을 도와 1936~39년 아랍 대봉기를 잔학하게 진압하는 데 일조한 뒤에 원주민 팔레스타인인이 아니라 자신들이 팔레스타인을 차지해야 한다며 영국을 재촉했다. 이후 아랍계 주민을 상대로, 나아가 영국 식민당국을 상대로도 시온주의자들의 수차례 테러 행위가 이어졌다. 그럼에도 불구하고 1948년 직후 이스라엘은 영국과 프랑스의, 그리고 이어서 미국의 긴밀한 동맹군이 되었다.

 

6. 이스라엘 국가는 그 출범부터 중동에서 서방 제국주의의 가장 중요한 교두보 역할을 해왔다. 아랍 나라 지배계급들 상당수가 이 지역에서 제국주의 지배가 유지되게 하는 데 협력해왔는데, 이스라엘은 이 아랍 나라들을 상대로도 수많은 전쟁을 벌였다. (1948년, 1956년, 1967년, 1973년, 1982년, 2006년의 전쟁들, 1987년과 2000년에 각각 있었던 두 인티파다에 대한 유혈 진압. 2008/09년, 2012년, 2014년, 2021년의 가자 전쟁, 2023년 10월 7일 이래의 현 전쟁, 그리고 그 이외에도 수많은 소규모 군사 충돌 등). 이 지역에서 서방 제국주의의 이익을 보호하는 경비대로서의 필수 역할로 인해 이스라엘은 지난 수십 년 동안 미국의 원조를 가장 많이 받은 국가가 되었다. 이스라엘 다음으로 이집트가 이 지역에서 미국 원조를 두 번째로 많이 받은 나라가 된 것도 우연이 아니다. 1978년 9월 17일 캠프 데이비드 협정에 서명한 후 이집트는 이듬해 이스라엘과 평화조약을 체결했다. 이스라엘과 아랍 국가 간의 처음 있는 평화조약이었다. 그 이래로 이집트는 시온주의 국가의 사실상 동맹국이었다.

 

7. 이스라엘은 그 존재 시작 시점부터 자본주의 아파르트헤이트 · 정착민 국가였다. 물론 역사적으로 유일한 정착민 국가는 아니다. (예를 들어, 미국과 호주가 있고, 알제리, 남아공, 나미비아 등 아프리카 나라들의 백인 정착민들이 있다). 그러나 이스라엘은 자본주의 초기나 19세기가 아닌 20세기에, 즉 제국주의 시대 ㅡ 자본주의 최후 시대 ㅡ 에 만들어진 유일한 국가다. 이스라엘은 그 존재 기반을 원주 팔레스타인 인민의 추방에 두고 있다. 대부분의 팔레스타인 인민에게는 여전히 나크바에 대한 기억이 (직접 겪었든, 부모·조부모를 통해서든) 살아 있다. 나아가 이스라엘은 팔레스타인 인민에 대한 억압과 추방을 유지 지속해야만 그 존재를 이어갈 수 있다. 1,400만 명 팔레스타인인의 귀환권, 즉 그들이 강제 추방됐던 고향으로 돌아갈 수 있는 기본적인 민주적 권리가 시행된다면 민족적으로 이스라엘의 유대인 국가로서의 존재는 자동으로 무효화될 것이다.

 

8. 이스라엘이 중동에서 매우 강력한 정치·경제·군사적 지위를 점할 수 있게 된 데는 다음과 같은 요인들이 있다. a) 나크바, 그리고 남은 팔레스타인 주민에 대한 잔인한 억압, b) 제국주의 열강의 막대한 재정·군사 원조, c) 숙련 노동인력으로 팔레스타인에 정착한 많은 유럽 유대인, d) 팔레스타인인, 아랍 유대인 (1967년까지), 그리고 나중에는 이주자 등에 대한 초과착취.

 

9. 자본주의 국가로서의 이러한 강점들에 더해 1990년대부터 몇 가지 요인이 추가되었다. a) 1991년 스탈린주의 붕괴와 미국 (이스라엘의 오랜 주군)의 절대패권 부상, b) 1980년대에 시작된 자본주의 세계경제의 과학기술 혁명, c) 구소련으로부터 약 160만 명의 유대인 이주 (그들 중 40%가 고도로 교육 받은 전문인력이다), d) 반식민지 나라들 (대부분 아시아와 아프리카)로부터 많은 이주자의 유입. 이러한 조건들로 인해 이스라엘은 현대 첨단기술 및 무기 산업을 발전시킬 수 있었고, 세계시장에 진출하여 대규모 자본수출-해외투자에 매진하는 다국적기업들을 세워낼 수 있었다. 여기에 이미 중동에서 점하는 지배적인 정치·경제적 지위가 결합되면서 그 결과, 이스라엘은 제국주의 국가로 성장 전화했다. 이 같은 제국주의 성장전화는 호주와 캐나다 ㅡ 영국 식민 제국의 옛 자치령 ㅡ 의 예에서 보듯이 유일무이한 것은 아니다.

 

10. 이 모든 특질이 이스라엘 정착민 사회에 고도로 특권적인 성격을 부여한다. 오로지 팔레스타인 주민에 대한 추방·억압 체제와 역내 지배적 지위를 유지하는 것을 통해서만 그 특권을 획득하고 보존할 수 있는 이 같은 특수한 사회성격이 이스라엘 제국주의적 자본주의 사회구성체를 관통하고 있다. 레온 트로츠키는 남아프리카공화국의 백인 정착민을 "특권적이고 오만한 백인 카스트"로 성격규정 한 바 있다. (남아프리카 혁명가들에게 보낸 편지, 1933년). 이것은 이스라엘 정착민 사회에 대한 매우 정확한 성격규정이기도 하다. 물론 이스라엘 유대인을 카스트 같은 집단이라고 말할 때, 그들이 엄격한 정식 사회법에 따른 문자적 의미의 카스트 (인도의 카스트와 같은)라는 얘기는 아니다. 그보다는 그들의 민족적 격리와 우월의식을 예로써 설명하기 위한 비유다. 이러한 카스트 성으로 인해 정착민 사회 내의 계급 분할 (부르주아지, 중간계급, 프롤레타리아트 등)이 부정되는 것은 아니다. 그러나 정착민 사회 전체가 근본적으로 뒤흔들리지 (주되게는, 중동 역내 피억압 대중의 혁명적 격변에 의해, 또는 전쟁에서의 전략적 패배에 의해) 않는 한, 이 카스트 성이 정착민 사회와 피억압 인민 간의 관계에 관한 한 내부적 계급 모순보다 우위에 선다.

 

 

 

이스라엘-유대인 노동자계급의 특수한 성격

 

 

 

11. "개별은 보편으로 이어지는 연관 속에서만 존재한다. 보편은 개별 속에서만, 그리고 개별을 통해서만 존재한다" (레닌)는 것은 유물변증법의 기본 법칙이다. 한 계급의 성격은 그 계급이 존재하는 계급사회 전체와의 관계 속에서만 이해할 수 있다. 위에서 언급한 이스라엘 자본주의의 특수한 종별적 특징들은 처음부터 이스라엘 노동자계급에게 특수한 성격을 부여했다. 원주민 추방과 남은 팔레스타인인 소수자에 대한 억압을 통해 특권적 카스트 집단을 이루며 중동 지역에서 가장 부유하고 강력한 국가가 된 이스라엘의 노동자계급은 이 특권 카스트 집단의 일부로서 언제나 노동귀족적 성격을 지녔다. 아랍 유대인 (아랍 나라들에서 태어난 세파르디 유대인)의 경우 초기에는 그렇지 않았지만, 1967년 전쟁 이후에는 이들도 통합되어 이스라엘 전체 노동귀족층의 일부가 되었다.

 

12. 이스라엘 노동자계급의 이 같은 노동귀족성의 토대는 기본적으로 비 유대인 노동자에 대한 초과착취에 있다. 다시 말해서 유대인 노동자와 팔레스타인인 노동자/ 이주 노동자 간의 사회적 격차와 민족적 격차의 결합에 그 물질적 토대가 있다. 이 결합을 통해서 사실상의 민족분리 체제, 즉 아파르트헤이트 체제가 성립됐다. 팔레스타인 노동자는 ㅡ 그리고 최근에는 아시아·아프리카 출신의 이주 노동자도 포함하여 ㅡ 대부분이 저임금 불안정 노동인력인 노동자계급 하층을 이루고 있다. 이들 대다수가 특정 경제부문에 집중되어 있으며 임금은 유대인 노동자보다 훨씬 낮다.

 

13. 정보통신기술 분야와 무기 산업, 다이아몬드 산업과 같이 급여가 높고 전략적 중요성을 갖는 경제부문의 노동자들은 거의 모두 유대인이다. 이스라엘 정부 데이터에 따르면, 팔레스타인인 이스라엘 시민은 전체 인구의 1/5을 약간 상회하는데, 이들 아랍계 남성의 2%와 여성의 1%만이 첨단기술 산업에서 일한다.

 

14. 하레디 유대인 집단 (열악한 생활조건에서 살며 남성들 다수가 정통 경전을 공부하기 위해 일을 하지 않는 초정통 유대인들)을 제외하면 유대인 노동자와 팔레스타인인 노동자 사이의 격차는 더욱 분명해진다. 2019년, 25세‒64세 남녀 노동자 월평균 급여는 유대인이 아랍계 이스라엘 시민보다 약 70% 더 높다. (서안지구 출신으로 이스라엘에 고용된 팔레스타인인과 비교하면 격차가 훨씬 더 크다). 한 이스라엘 경제학자는 이로 인한 결과, 이스라엘은 다음과 같은 ‘분리 경제’가 되었다고 지적한다. "많은 저숙련의 사회적 취약층 노동자들 (여성, 아랍계, 장애인, 이주·외국인 노동자)이 2차 노동시장의 열악한 일자리 (주로 건설, 청소, 경비, 농업 및 서비스업)에 고용되어 있다." 이와 같이 이스라엘 사회를 유대인에 한정하지 않고 전체적으로 보면 그 내부적인 사회·경제적 격차는 어느 자본주의 사회보다도 크다. 정부 통계에 따르면 공식 빈곤율은 팔레스타인인의 경우 약 50%, 하레디 유대인의 경우 60%에 근접하지만 하레디 이외 대다수 유대인의 경우 9%에 지나지 않는다. 네타냐후는 몇 년 전 시온주의 국가가 다른 나라에 비해 “나쁘지 않게” 잘 돼가고 있다며 "불평등 지수에서 아랍계와 하레디 파를 빼면 우리는 상태가 좋다"라고 말하면서 의도치 않게 이스라엘의 아파르트헤이트 국가로서의 성격을 확인했다.

 

15. 팔레스타인 노동자들은 이른바 그린라인으로 분단되어 있다. 즉 이스라엘에 시민으로 거주하는 사람들과, 서안지구와 가자지구에 거주하지만 이스라엘에서 정기적으로 일하는 사람들로 나뉘어 있는 것이다. 1931년까지 전체 팔레스타인인의 57.1%가 농업에 고용되었는데 유대인은 18.1%만이 고용되었다. 시온주의 토지 수탈과 공업화의 결과로, 1981년 아랍계 시민의 11.2%만이 농업 부문에 고용되었고, 이후로 이 비율은 더욱 감소했다. 오늘 이스라엘에서 일하는 대부분의 팔레스타인인 (그린라인 양쪽 출신 모두)은 건설업, 제조업, 농업에 고용되어 있으며, 취업 허가 없이는 많은 팔레스타인인이 일자리를 갖지 못하거나 비공식적으로 일한다.

 

16. 1970년대와 1980년대에 서안지구와 가자지구 출신의 팔레스타인인은 이스라엘 노동인력의 약 7%를 점했다. 이 시기에 서안지구 노동자 약 1/3과 가자지구 노동자의 약 절반이 이스라엘에서 일했다. (이들 중 절반 정도가 건설업에서 일했다). 그러나 1987~93년 1차 인티파다 이후 많은 팔레스타인인 노동자가 이주 노동자로 대체되어, 2007년 이후로는 서안지구 팔레스타인인 중 14~17%만이 이스라엘에서 일자리를 가졌고 가자지구 팔레스타인인은 거의 일자리를 가지지 못했다. (시온주의자들이 가자지구 봉쇄 조치를 취했기 때문이다). 그러나 서안지구 팔레스타인인의 고용 비중은 서안지구 유대인 정착촌에서의 고용을 추가하면 조금 더 높다. (2019년 20%). 이스라엘 및 유대인 정착촌에 고용된 팔레스타인인의 거의 절반(45.6%)이 2022년에 비공식 고용 상태였다. 농업 부문에서는 이 비중이 66.3%나 됐다!

 

17. 1987~93년 1차 인티파다 이후 이스라엘은 서안지구와 가자지구 출신 팔레스타인 노동자를 아시아·아프리카 출신 이주자로 대체해나갔다. 그 결과 수십만 명의 외국인 노동자가 이스라엘에 들어왔다. 이전에는 ‘외국인 노동자’라고는 거의 모두가 팔레스타인인이었는데 오늘 그 4/5 정도를 이주노동자가 대체하여 이스라엘 전체 노동인력의 약 10%를 이루고 있다.

 

18. 유대인 노동자와 팔레스타인인 노동자/ 이주 노동자 사이의 민족 분리는 같은 산업부문 내에서 고용된 경우에도 분명하게 나타난다. 팔레스타인인 노동자가 고용된 최대 부문이 건설 산업이다. 건설 산업부문의 임금은 상업 부문보다 약 1/4에서 1/3 정도 낮다. 팔레스타인인이 이스라엘 인구의 약 1/5 수준인데 건설산업 노동인력의 약 40%를 점한다. (대조적으로 유대계 이스라엘인은 12.5%다). 2019년 이스라엘의 공식 건설 노동자 수 292,100명 중 184,900명 (즉 63% 가량)이 유대인이 아니며, 이 중 156,200명이 (이스라엘 시민 팔레스타인인이든 서안지구 · 가자지구의 팔레스타인인이든) 팔레스타인인이었다. (여기에 추가로, 취업 허가 없이 건설 부문에서 일하는 수만 명의 팔레스타인인이 있다). 히스타드루트 (이스라엘 최대 노총)의 한 임원이 지적했듯이, 이들 비 유대인 피용자들이 "건설업에서 더럽고 힘든 일을 하고 있고 그 밖의 피용자들은 관리자와 엔지니어들이다." 또 다른 차별의 형태는, 팔레스타인인 노동자들은 이스라엘의 사회보장제도에 기여금을 바쳐야 하지만 보장 혜택을 받을 자격이 없다는 것이다. 국가 “노조” 히스타드루트에 내는 기여금도 마찬가지였다.

 

19. 노동시장의 민족 분리는 또한 파업투쟁에서도 그러한 민족적으로 큰 격차가 나는 이유다. 건설업과 농업 등 팔레스타인인 노동자와 이주 노동자가 주를 이루는 산업부문에서는 지난 4반세기 동안 파업이 거의 일어나지 않았다. 이와는 대조적으로 이스라엘-유대인 노동자가 절대적으로 주를 이루는 공공부문에서는 수많은 경제파업이 있었다.

 

 

 

연속혁명 전략에서 노동귀족성 문제

 

 

 

20. 이상과 같이 이스라엘-유대인 노동자계급은 원주 팔레스타인인 노동자 및 이주 노동자와 관련하여 비상한 특권을 가지고 있다. 카스트적 성격을 가지는 지배 민족 정착민 집단의 일원인 이스라엘-유대인 노동자계급을 노동귀족층으로 성격규정 해야 하는 이유다. 이스라엘 자본주의의 잉여가치 상당 부분이 팔레스타인인 노동자와 이주 노동자에 의해 창출된다는 것은 분명하다.

 

21. 전체적으로 이스라엘-유대인 노동자의 이 노동귀족성은 시온주의 국가가 지금까지 줄곧, 그리고 수많은 전쟁에도 불구하고 자국 노동자계급의 충성을 확보할 수 있어온 물질적 토대다. 이러한 유물론적 근거 때문에, 계급적 단결에 대한 호소로, 또는 경제적 요구투쟁을 통해 이스라엘 노동자계급의 상당 부분을 민족해방 · 계급해방을 위한 팔레스타인 · 아랍 대중과의 공동투쟁으로 견인, 전취할 수 있을 것이라고 상상하는 것은 환상에 불과하다. 유감스럽게도, 이스라엘공산당 같은 개량주의 스탈린주의 세력들, 또는 자칭 트로츠키주의 중도파 세력들 (CWI, IMT, ISA)이 이러한 망상, 이러한 썩은 노선을 고수하고 있다.

 

22. 이와는 달리, 언제나 RCIT와 국제주의사회주의동맹 (RCIT 이스라엘/ 점령지 팔레스타인 지부)은 정치적 실패와 시오니즘에 대한 기회주의적 영합으로 결과할 수밖에 없는 이러한 전략을 늘 거부해 왔다. (시온주의적 두 국가 해법에 대한 스탈린주의자들과 자칭 트로츠키주의 중도파 세력들의 지지를 보라). 팔레스타인 해방을 위한 투쟁은 중동에서 연속혁명 전략의 일부로서만 승리할 수 있음을 거듭 강조하는 바다. 팔레스타인 대중의 태생적 동맹군은 아랍 노동자·빈농이며, 보다 일반적으로 국제 프롤레타리아트다. 예루살렘으로 가는 길은 먼저 카이로, 암만, 다마스쿠스, 베이루트를 경유한다. 텔아비브를 경유하는 것이 아니라.

 

23. 중동에서 친제국주의 독재자들의 타도와 노동자·빈농 공화국의 수립으로 결과할 아랍 혁명의 승리만이, 또는 중동 다른 나라들과의 전쟁에서 시온주의 국가의 전략적 패배만이 이스라엘 계급 사회를 철저히 분쇄할 수 있을 것이다. 이러한 시나리오에서만 이스라엘-유대인 노동자계급의 한 부분을 시온주의에서 떼어내는 것이 (또는 적어도 중립적 입장을 취하도록 떠미는 것이) 가능할 것이다.

 

24. 사회주의자들의 전략적 목표는 요르단강부터 지중해까지 하나의 민주적·세속적 팔레스타인 국가 창설을 위한 투쟁이다. 이러한 국가는 모든 팔레스타인 난민이 고향땅으로 돌아갈 수 있게 해줄 것이고, 나크바와 시온주의 국가 창설 이전 언제나 그랬듯이 팔레스타인인을 다수자 주민으로 되게 해줄 것이다. 또 이 국가는 중동 사회주의 연방의 일부로서 노동자·빈농 공화국일 것이다. 독점체와 억만장자를 수탈하는 국가만이 팔레스타인인이 땅과 집을 되찾을 수 있도록 보장해준다. 사회주의 경제만이 가자지구와 서안지구를 재건하고 모든 시민들 사이에 부를 평등하게 나누는 계획을 세울 수 있다.

 

25. 이러한 국가는 종교적 또는 민족적 배경에 관계없이 모든 시민을 동등하게 대우할 것이다. 유대인은 그러한 국가에서 소수자이지만 완전한 종교적·문화적 권리를 가질 것이다. 아프리카의 많은 백인 정착민이 그랬듯이 시온주의 정착민도 다수가 지배적 지위를 잃는 것을 받아들일 수 없을 것이다. 그러나 팔레스타인인들과 동등하게 살기를 받아들이는 자들은 모두 환영받을 것이다.

 

26. 연속혁명 이론과 전략은 변증법의 기본 법칙인 부정의 부정 법칙을 확인시켜 준다. 1948년 이전에 팔레스타인 인구의 1/3을 점했던 정착민-식민주의 유대인의 권리와 원주 팔레스타인인의 권리에 대한 해법은 문화와 종교 측면에서 유대인 소수자에게 시민적 권리를 부여하는 팔레스타인 국가여야 했다. 그러나 시온주의자들은 이 해법을 부정했고, 팔레스타인 땅 78%를 점령하여 70만 명에서 90만 명의 팔레스타인인을 추방했다. 1967년에는, 시온주의자들은 1947-48년 전쟁의 결과를 부정하며 시온주의자들의 지배 아래 팔레스타인 땅을 통합하고 더 많은 팔레스타인인을 추방했다. 현 시온주의 가자 전쟁의 패배 시 1947년에 필요했던 해법 ㅡ 유대인이 소수자로 있는, 요르단강부터 지중해까지 하나의 팔레스타인 국가 ㅡ 으로 가는 길을 열어줄 것이다. 이것은 더 높은 차원에서 시온주의 지배의 부정인데 왜냐하면 수백만 명의 팔레스타인 난민 (단순히 90만 명이 아니라 1,400만 명에 가까운)이 귀환할 것이고 혁명적 토지 분배가 있을 것이며 노동자 주도의 경제가 모두를 위한 고용, 주택, 사회서비스를 공급해줄 것이기 때문이다.

 

 

 

* * * *

 

 

 

이 글에서 제시하고 있는 수치들은 다음 문서들에서 인용한 것이다.

 

Michael Debowy, Gil S. Epstein, and Avi Weiss: The Labor Market in Israel: An Overview, in: State of the Nation Report: Society, Economy and Policy 2022, Taub Center, December 2022, pp. 291-321

 

Sai Englert: Hebrew Labor without Hebrew Workers: The Histadrut, Palestinian Workers, and the Israeli Construction Industry, Journal of Palestine Studies, 52:3 (2023), pp. 23-45, DOI: 10.1080/0377919X.2023.2244188

 

International Labour Office: The situation of workers of the occupied Arab territories, Geneva 2023

 

Matan Kaminer: At the zero degree / Below the minimum: Wage as sign in Israel’s split labor market, in: Dialectical Anthropology (2019) 43:317–332, https://doi.org/10.1007/s10624-019-09560-7

 

Samir M. Miari: The Arabs in Israel: A National Minority and Cheap Labor Force, a Split Labor Market Analysis, Dissertations 2455, 1986

 

Shoshana Neuman: Labor Market Segmentation: The Israeli Case, Department of Economics, Bar-Ilan University, Israel; CEPR, London; IZA, Bonn, 2012

 

Shoshana Neuman: Job Quality in Segmented Labor Markets: The Israeli Case, Bar-Ilan University, Israel, Discussion Paper No. 8750, December 2014

 

UNCTAD: The Economic Costs of the Israeli Occupation for the Palestinian People: Arrested Development and Poverty in the West Bank, Geneva 2021

 

United Nations Economic and Social Commission for Western Asia: Palestine Under Occupation III. Mapping Israel’s Policies and Practices and their Economic Repercussions in the Occupied Palestinian Territory, Beirut 2022